Дух міста передається не тільки шедеврами. 
Семен Широчин про можливості збереження архітектури

Дух міста передається не тільки шедеврами. Семен Широчин про можливості збереження архітектури

Дух міста передається не тільки шедеврами. 
Семен Широчин про можливості збереження архітектури З особистого архіву Семена Широчина

Дослідник історії архітектури Києва Семен Широчин власним прикладом демонструє, що й один свідомий громадянин може впливати на обличчя міста. Він не лише написав та видав низку книг про забудову районів Києва в різні історичні періоди, але неодноразово змушував столичну владу пояснювати свої дії відносно старовинних архітектурних об’єктів, зробив виставку проєктів повоєнного відновлення Хрещатика, особистим коштом відновив декоративні вази на фасаді будинку свого дитинства. Костянтин Дорошенко поговорив з Семеном Широчиним про його підходи та дії щодо збереження архітектури.

Ви одним з перших підняли питання про заміну історичних ліхтарів в Маріїнському парку столиці на неякісні китайські під виглядом іспанських та приводом технічної модернізації. Щобільше, не маючи якихось посад публічно пообіцяли повернути старі конструкції місту. Що дає вам таку впевненість та на якому етапі ця справа?

Це моє місто і мені остогидло спостерігати як паплюжать його спадщину. Ті, хто в цьому місті мають посади, байдужі. Тому цю роль потрібно брати на себе нам, мешканцям. Моя впевненість базується на моїй правоті, компетенції та репутації. Тому мене підтримують люди. Я висвітлюю цю проблему через пресу, телебачення, інтернет. За місяць кияни направили понад тисячу звернень. Міська влада жодним чином не реагувала, а КП “Київміськсвітло” насміхалося над нами. Проте за цей рік багато що зрушило з місця.

Теперь я очолюю громадську організацію “Київські ліхтарі”, знищення чавунного литва ліхтарів Маріїнського парку не відбулося, один ліхтар професійно відреставровано коштом киян, серед яких я сам. Створені 3D-моделі чавунного литва для відтворення втрачених фрагментів.

“Київміськсвітло” тепер обіцяє при заміні ліхтарів на Голосіївському проспекті повністю повторити їх декоративну складову. Рік тому такі розмови були неможливі. Звісно, на нас вирішили попіаритись люди з київської влади. Та це не зупинить нашої з однодумцями діяльності.

Ліхтарі в Маріїнському парку, КиївЗ особистого архіву Семена Широчина

Ви також звернули увагу киян на зникнення з ескалаторів метро світильників, що розроблялись спеціально разом з дизайном певних станцій. Ми дійсно й не помітили, як на їхньому місті виникли лайтбокси, які щось нав’язливо рекламують. Куди зникли старі світильники?

За документами, які мені надали, старі світильники прибрали з цинічним формулюванням "для покращення естетичного вигляду". З цього часу наші очі дратує реклама. Місцеперебування оригінальних світильників ніхто не називає, хоча існують чутки, що вони зберігаються на складах метрополітену. Офіційно метрополітен мовчить.

Ліхтарі в Маріїнському паркуЗ особистого архіву Семена Широчина

Люди, юність котрих прийшлася на УРСР, в більшості не схильні любити пізньорадянську архітектуру. Брежнєвський бруталізм викликає у них огиду, відчуття чогось холодного, негуманного. Дійсно, типова архітектура того часу не надто тішила погляд. З іншого боку таке ставлення сприяє знищенню дійсно цікавих архітектурних споруд та навіть ансамблів, як сталося із перебудовою кінотеатру “Зоряний”, що існував у гармонії з адміністративними будинками поряд. Як розв'язувати цю проблему, коли люди в останні десятиріччя звикли довіряти не спеціалістам, а власним смакам чи рішенню більшості?

Проблема модернізму, до якого відноситься бруталізм, у тому, що поки наше населення зрозуміє його історичну цінність, він буде весь знищений або спотворений. Діяти потрібно негайно. Потрібна масова пропаганда культурної спадщини, щоб збільшити обізнаність населення. Коли тисячу разів почуєш звідусіль про модернізм, ігнорувати його не вийде. Окрім того, потрібні рішучі зміни у законодавстві, що дозволять швидко та ефективно надати охоронний статус великій кількості споруд. Спадщину потрібно рятувати.

Нещодавно родина Порошенко презентувала проєкт будівництва якогось концертного залу, для котрого викупили модерністський палац культури імені Корольова – одну з двох споруд у Києві, фасад котрих оброблено унікальним вірменським туфом. У проєкті, який анонсовано, жодного слова немає про долю споруди – її наче немає. Порошенко говорить, наче він купив вільну землю і на ній щось збудує. Архітектурну спадщину просто не помічають і це – найяскравіший приклад.

Палац культури імені Сергія Корольова, оздоблений вірменським туфомЗ особистого архіву Семена Широчина

Серед активістів з охорони архітектури є й інше збочення - боротися за збереження будь-чого тільки тому, що воно старе. Але не все, чому багато років та навіть століть, є цінним з точки зору архітектури та урбаністики. Інакше ми б досі мали жити в землянках. Як ви до цього ставитеся?

Ми вже й так достатньо втратили в країні через війну і хаотичну забудову останніх років, аби перебирати спадщиною. Окрім того, дух міста передається не тільки шедеврами, а й фоновою забудовою. Втративши її, можна опинитись у якомусь музеї, де будуть стояти по окремі шедеври. Так сталося у Великому Новгороді, де по війні відбудовували лише церкви. Тому я підтримую позицію тих, хто намагається зберегти максимум. Якщо будемо боротися за усю спадщину, буде більше шансів зберегти хоча б щось.

Декоративні вази на фасаді будинку по вул. Липській, відновлені коштом Семена ШирочинаЗ особистого архіву Семена Широчина

В інтерв’ю подкасту “Культура всього” ви зізналися, що з певних причин особисто недолюблюєте київську постмодерністську архітектуру кінця 1990-х та пізнішу. В ситуації “тут і зараз” людям психологічно притаманно з настороженістю сприймати нове й незвичне. Але часова дистанція проявляє певні речі. Сьогодні однією з перлин новітньої київської архітектури мені видається, наприклад, ансамбль колишнього центру “Дивосвіт” біля метро Оболонь. 2008 року його відзначили Національною архітектурною премією, а нині він виставлений на продаж і, скоріш за все, буде знищений перебудовою. Хоч міг би стати центром сучасного мистецтва, центром культурного, а не лише торговельно-розважального життя, яких так не вистачає в нових районах Києва…

Я повністю згоден, що дистанція проявляє певні речі. Стає видно масштаб задуму архітекторів. І якщо спостерігаючи житлові масиви 1970-х ми бачимо гуманну забудову, озеленення і простір, то останні десятиліття значною мірою залишають по собі враження хижих забудовників. Хоча при цьому я навіть зараз розумію, що в 90-х були певні цікаві зразки. Щобільше, так вже не побудують. Я не є палким поціновувачем "Дивосвіту", проте його також варто зберегти, оскільки споруда є оригінальною та передає характерні риси своєї доби.

Класик української сучасної архітектури Лариса Скорик називає найкращими будівлями, зведеними в Києві за часи незалежності України, такими, що дійсно відповідають принципам грамотної взаємодії з ландшафтом та довкіллям, будинки посольств Німеччини та Нідерландів. Для мене вдалими прикладами є також ансамбль монастиря св. Василя Великого за проєктом тої ж пані Скорик на Вознесенському узвозі та новий Театр на Подолі, попри велику кількість незадоволених ним. Чи є у вас свої приклади?

Кожен час залишає свій слід у просторі. І гарні приклади є. Але постає питання контексту і масштабу. От я не є прихильником будівлі Театру на Подолі, оскільки його масштаб несумісний з простором вулиці. Сама ця споруда можливо й була б доречною, але не в тому місці, де вона знаходиться. Або тут було б доречно побудувати щось співвимірне.

Часто нове будівництво робиться у стилізації історичного стилю, але спричиняє зміну масштабу вулиці – замість двох поверхів отримуємо сім. Тому моя позиція, що потрібно зберігати оригінальну забудову, а до нового будівництва виставляти в першу чергу вимоги масштабу. Хоча взагалі я прихильник, щоб нове ставити на вільних ділянках, створюючи відповідний контекст, а не замінюючи новим історичний.

Думка автора може не збігатися з позицією редакції

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІнше