Анастасія та Олена — жінки, які чекають на чоловіків з фронту. Хлопець Анастасії родом з Донецької області — служить у 80-тій десантно-штурмовій бригаді. Чоловіка Олени мобілізували у 2023 році — він воював на Донеччині, зараз на лікуванні у Харкові. У подружжя двоє дітей 9 та 2 років.
Ми запитали у жінок про те, як вони переживають перебування чоловіків на війні, та що допомагає впоратись з переживаннями.
Анастасія Артенюк, 19 років
Коли ми познайомились з Богданом, я не знала, що він військовий. Я тоді виступала на концерті, ми збирали гроші на підтримку ЗСУ. Я тоді була на підборах і мою ногу зсудомило, а він підбіг і допоміг мені, провів додому. Я відчула в ньому надійність. Він тоді був у відпустці, тож ми змогли поспілкуватись лиш один день. А потім він поїхав.
Богдану — 22 роки. Він з Донецької області, закінчив Національну академію сухопутних військ. Зараз хлопець воює у складі 80-тої десантно-штурмової бригади на сході та є командиром артилерійської батареї.
Зв'язок
Ми весь час спілкуємось онлайн. Але не через звичайну телефонну службу, а додатки. Деколи я приїжджаю до нього, але це буває нечасто. Цей шлях один із найскладніших. Складно, бо ти не бачиш емоції людини, її живої реакції, не можеш справедливо оцінити ситуацію, бо розумієш, що відчуваєш одне, а людина — зовсім інше. Він не завжди швидко відповідає. Мене це тривожить, бо я ніколи не знаю, чи він не відповідає через щось серйозне, бо на завданнях, чи щось гірше.
Я не завжди можу йому подзвонити і сказати: “Слухай, давай розберемось”. Розумію, що може пройти певний час, коли ми не зможемо обговорити певну тему, яка турбує і мене, і його.
Залишитись самій
Коли я наодинці, мене накриває страх, паніка, майже щоночі. Тому що я залишаюсь наодинці зі своїми думками та самотністю. Я завжди живу з тією думкою, що будь-який момент може бути останнім. Ось це найстрашніше, тому що ти ніколи не можеш бути впевненою у сьогоднішньому дні. В мене часто бувають істерики, часте поглинання думок, важко із цим боротись. Хоч, здається, мені має бути простіше, ніж йому. Він завжди каже: “Якщо є така можливість, відпочинь за мене”. Мені буде простіше, якщо ти не будеш сидіти і плакати. Мені буде легше, якщо ти будеш щаслива і усміхнена".
Брак підтримки
Я, як і кожна дівчина, хотіла б якоїсь щирої підтримки, коли тебе можуть обійняти і сказати: “Та все буде добре”. Ви ж самі розумієте, що по телефону це не те. Тут скоріше більше переживання за кохану людину, аніж бажання якоїсь підтримки.
Щодо кола спілкування, я б не сказала, що воно дуже змінилось, бо в мене як такого кола спілкування й не було. У мене багато знайомих, а друзів ні. Залишились лише найближчі.
Втрата продуктивності
Зараз емоційно і морально я не можу багато роботи на себе взяти. Чесно кажучи, від початку війни я зрозуміла, що моя продуктивність максимально впала. Раніше я могла взяти на себе багато роботи і була морально на це готова. Наразі вигоріла дуже сильно, дуже важко щось робити в принципі.
Також зараз ми з хлопцем обговорюємо той факт, що після повернення ми будемо разом працювати з психологом, тому що це максимально полегшує шлях до пізнання і усвідомлення того, що з тобою так чи не так.
Про майбутнє
Ми з Богданом будуємо плани на майбутнє, але йому з цим складніше, бо він зараз на війні і трохи скептично ставиться до майбутнього. Там складно зосереджуватись на коханні і я це прекрасно розумію. Найбільший план, аби він повернувся живий і здоровий. І, звісно, якось зберегти почуття, тому що це дуже важливо.
Олена Вівчарук, 36 років
Коли почалась повномасштабна війна, я не хвилювалась, а здивувалася. В мене був малюк, зовсім малесенький, йому було тільки 2 місяці. Я не панікувала, тому що я знала, що мені не потрібен стрес. Чоловік, мені здавалося, більше хвилювався. Він виходив на балкон, постійно, коли лунала повітряна тривога, він щось читав. А я казала, що мені не до цього: в мене мала дитина і я не маю за це думати, мені, в першу чергу, важливі діти.
За кордоном
На початку березня 2022 року мені запропонували виїхати за кордон. Ми з двома дітьми були там майже місяць, але ти там не дуже комусь потрібна з малою дитиною. Якби в мене був тільки старший, можливо, я би шукала роботу, влаштувалася і залишилася.
Чоловік дзвонив постійно і казав, що в Чернівцях все добре, щоб ми повертались. Також я бачила, що набридаємо тим людям, в яких ми живемо. Це були наші знайомі. Просто я побачила, що варто повертатися. І я рада цьому рішенню, тому що там з малою дитиною дуже складно.
Як він пішов на фронт
Чоловік пішов в ЗСУ через півтора року після початку повномасштабної війни. Його мобілізували – просто зупинили на вулиці, сказали іти і він погодився. Він казав, що вже не може так довго тут бути. Хоча ніякого військового досвіду до цього в нього не було. Він займався торгівлею.
Зараз Володимир служить у десантно-штурмовій бригаді на Донецькому напрямку. Нещодавно він отримав контузію та лікується у Харкові.
Спілкування
Коли він на базі, то дзвонить кожен день і розповідає про свій день. А коли він їде на завдання, то може бути не на зв’язку тиждень. Вони тоді вимикають телефони і там все одно зв’язку немає, тож немає сенсу. Найбільше ми тиждень не спілкувалися. Коли він повертається, то обов’язково дзвонить і каже: "Все добре, я знову повернувся".
Він не дуже багато розповідає мені про війну. Каже: "Тут дуже страшно, особливо на нулі, ми вже декілька раз виходили. Тут би і самому вижити і побратимів врятувати". Часто каже: “Тобі це не потрібно”.
Жити чи ставити життя на паузу
Після того, як чоловік пішов на фронт, я постійно з дітьми. І я часто в чомусь себе обмежую. Якщо раніше ми могли з чоловіком кудись разом поїхати, то тепер я сама і мені складно з дітьми, не хочу кудись їхати. Все вдома і вдома, така трішки одноманітність.
Не вистачає чоловіка в сім'ї, його підтримки тут, але я її відчуваю навіть на відстані. Коли він виходить на звʼязок завжди радісно і цікаво, дуже хочеться його знову бачити хоча б по екрану.
Як син росте без батькової присутності
Моєму старшому сину 9 років. Він з татом спілкувався, але не був дуже близький з ним. Він сподівався, що тато пішов на війну ненадовго, а потім сказав: “Та ніби і з мамою добре”. Він дуже змінився, став дорослішим, часто допомагає мені з малюком. Особливо коли меншому виповнилось більше року, він мені сказав: “Мама, якщо тобі треба десь вийти, я залишусь”. Така від старшого підтримка вже чоловіча, він став більш впевненим. Мені здається, з татом він був дитиною, а тепер, коли вже без тата, він став самостійним.
Зміни в собі
Щоб трішки відволікатись, я останнім часом стала займатись спортом вдома онлайн, поки діти у школі чи садочку і в мене є на це час. Щоб подумати про свою фігуру та здоров'я, щось готую. Також люблю прогулятись з дітками, це дуже відволікає.
Також я стала більш самостійною, коли чоловік поїхав. Я зрозуміла, те, що я раніше думала, що можу зробити тільки з ним, я можу зробити й сама.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
