"Не втома від війни, а страх" — Олена Риж про настрої серед цивільних, бій під Авдіївкою та службу в 47-й бригаді

"Не втома від війни, а страх" — Олена Риж про настрої серед цивільних, бій під Авдіївкою та службу в 47-й бригаді

Військова Олена Риж
Військова штурмової роти 47-ї ОМБр Олена Риж під час інтервʼю Суспільному, Київ, 20 січня 2024 року. Фото: Владислав Кравець/Суспільне

Олена Риж (Іваненко) — стрільчиня-санітарка у штурмовій роті 47-ї ОМБр "Маґура". Вступила до лав ЗСУ у грудні 2022-го. До цього працювала в ресторанному бізнесі. В останні роки перед службою була тренеркою з сервісу і комунікації. Бригада, у якій служить Олена, у 2023 році брала участь у наступальній кампанії на Запоріжжі. Восени її підрозділ перемістили на Донеччину. 22 листопада Олег Сенцов — кінорежисер, військовослужбовець та командир роти, у якій служить Олена, оприлюднив відео одного з їхніх боїв під Авдіївкою. Про цей бій, втрату побратимів та про те, як вистояти в штурмових операціях — в інтерв’ю Олени Риж для проєкту "Ремовська Інтерв’ю".

Про бій під Авдіївкою

В листопаді український кінорежисер, а зараз військовослужбовець Олег Сенцов, виклав у себе в Фейсбуці відео бою під Авдіївкою, в якому ви також брали участь. Що це була за операція?

Наша перша на Авдіївському напрямку. Ми брали участь у великому штурмі. Я зазвичай йду в другій "двійці", інколи в першій — залежить від обставин. Коли у когось поранення, переключаюся зі штурму на надання допомоги. На відео це все видно.

Чи був цей бій найважчим для вас?

Бій — ні, але той день для мене — найстрашніший. Ми залишили людей, яких я поважала, з якими починала службу. Те, як вони загинули, для мене великий біль. Це як вибух внутрішнього всесвіту. Ще кілька годин тому я цих людей обіймала. І тут дізнаюся, що їх більше немає. Важко це прийняти.

На цьому відео є момент, коли ви чуєте голоси росіян. Як я зрозуміла, була загроза, що вас оточать. Що ви відчуваєте, коли розумієте, що ворог уже так близько?

Якщо я буду дозволяти собі щось відчувати, не зможу робити свою роботу. Страх є, просто там, на місці, я на нього не звертаю уваги. Це, мабуть, можна назвати прийняттям — що буде, то буде. Я довіряю всесвіту. Якщо він скаже мені, що все — настав час, значить, настав.

В мене різні страхи. Наприклад, я досі не можу "подружитися" з гранатами. Але не боюсь залпів "танчиків". Беру рушницю в руки — відчуваю не страх, а повагу до неї, тому що це мій інструмент роботи.

Є в мене ще одна історія з точки зору страху — бути вбитою впритул. Я працюю з ним через медитацію, але ще не завершила цей процес.

У якийсь момент ваш побратим "Аль-Каїда", вже поранений, каже: дайте мені автомат, а самі відступайте, я буду вас прикривати. Чи вас це вразило?

Ні. Ні його фраза, ні відповідь "Ґрунта" (Олега Сенцова — ред.), ні те, що ми його тащили б, навіть якби прийшлося наражати себе на ще більшу небезпеку. Так працює наша група. У Дмитра ("Аль-Каїди" — ред.) все добре, кістки зростаються. Йому ще лікуватися, але він великий молодець — один з найсильніших воїнів, яких я зустрічала на фронті.

Стрілець-санітар у штурмовій роті 47-ї ОМБр Олена Риж
Стрілець-санітар у штурмовій роті 47-ї ОМБр Олена Риж допомагає пораненому в окопі під час бою під Авдіївкою восени 2023 року. Фото: стопкадр з відео на сторінці у facebook режисера і військового Олега Сенцова

Про вступ до війська

Ви приєдналися до 47-ї бригади "Магура" в грудні 2022-го. Як ухвалювали це рішення?

Перші два з половиною місяці після початку повномасштабного вторгнення я займалася волонтерською діяльністю — евакуація людей з Ірпеня, інша допомога. Після деокупації Київщини, Чернігівщини це все спало. Я поїхала до батьків, потім повернулася в Київ, влаштувалася на роботу. В цей період в мене трапився, мабуть, найбільший інсайт в житті. На жаль, я була одна з тих, хто жив "в рожевих окулярах". Для мене не було війни до 24.02. Я планувала поїздку кудись там в Росію, побачити Москву. Жила в якомусь казковому світі.

Це була велика безвідповідальність. І коли до мене прийшло усвідомлення, хто є наш ворог, зрозуміла, що маю повертати борг тим, хто дав мені можливість з 2014-го по 2022-й насолоджуватися, розвиватись, рости у професійному плані, подорожувати.

Щось конкретне вас тригернуло?

Все разом. Це як ніби я відкрила очі й зрозуміла, що так — це війна і це страшний ворог. Я могла б займатися волонтерською діяльністю. Але мені цього було недостатньо. Я відчувала, що маю зробити більше. І єдине, що "більше" мені відповідало — служба. Я знайшла в Києві компанію, яка займається навчанням військовій справі — ASD. Записалася на урок. Зрозуміла, що мені ок бігати зі зброєю, ок бути підлеглою, хоч я багато років була керівником. Мені ок, коли на мене кричать, а крику в моєму житті ніколи не було. Склався пазл за цими трьома пунктами. На першому уроці я була однією з найкращих в групі.

Я вибрала 47-му бригаду, тому що про неї багато говорив Валерій Маркус (до літа 2023 року — головний сержант бригади — ред.). Я відкрила його для себе у 2022-му. Те, що він говорив, мені відгукувалося.

Чому бойова посада? Я була тренером в ресторанній індустрії й розуміла, якщо вже йду у військо, це мало бути щось рівнозначне. Я нічого не розуміла ні в військовій справі, ні в посадах. Просто знала, що це має бути щось бойове. Можливо, пов'язане з медициною, бо я нормально реагую на кров. Прийшла, мене запитали: "Ти впевнена?" — "Так" — "Будеш стрільцем-санітаром". Кажу: поняття не маю, що це, але окей.

Олена Риж після місяця служби у ЗСУ
Олена Риж після місяця служби у ЗСУ, січень 2023 року. Фото: сторінка Олени Риж в Instagram

Про Валерія Маркуса

Медійна робота Валерія Маркуса на початку створення 47-ї бригади мала на вас вплив?

Я — одна з тисячі людей, на яких вона вплинула. Валерій міг правильними словами достукатися до сердець. Збирав навколо себе найкращих. Це з точки зору особового складу і нижчого командування. Вище командування — тут мені важко говорити, я з ними не перетиналася.

Валерій Маркус був головним сержантом 47-ї бригади до літа 2023-го. Потім після конфлікту з командуваннямУ липні 2023 року Валерій Маркус на своїй сторінці у "Фейсбуці" опублікував рапорт, у якому просив понизити його в посаді через незгоду з діями командування бригади. Він також розкритикував заступника командира військової частини. У відповідь командир 47-ї бригади закликав "відкинути конфлікти, образи, протиріччя, і примножити зусилля для спільної боротьби". Після цього Маркус зник з публічного простору. зник з медійного простору. Чи ви з ним спілкуєтесь?

Ні. І не тільки я, а й більшість людей з мого оточення не комунікують з ним, не знають його подальшу долю. Він точно є, живий. Не в 47-й бригаді, але продовжує військову службу. Коли прийде час, він сам все розповість.

Ви кажете, відтоді з ним не спілкуєтеся — це пов'язано з його заявами влітку?

Ні. У мене немає до нього ніякого запитання, чи претензії. Здається, на День захисників і захисниць я його вітала — і все, ми більше не комунікували. Ми ніколи не товаришували — просто були знайомі, на рівні бригади. Я лише одна з тих, хто з задоволенням послухає будь-яку його заяву в майбутньому.

Про жінок на бойових посадах

Чи відмовляли вас в ТЦК від рішення піти на бойову посаду?

Коли я збиралася йти на службу, дала собі слово бути собою. І коли приходила в ТЦК — дівчина з фіолетовим волоссям, усмішка від вуха до вуха, очі світяться — може, й варто було очікувати від цих чоловіків зневаги. Але в мене такого не було. Мене навіть головний по ТЦК запрошував в кабінет і пропонував: давайте, ми вас відправимо на навчання за кордон, ви будете медиком, але відмовитеся від відношення до 47-ї бригади. Я така: дякую за довіру, але хочу в 47-му.

Щодо гендерних упереджень. Я людина з відкритим серцем, але також вмію поглядом, словом "обрізати" так, що у людини мову віднімає. Крім того, я жодного разу за весь період служби не сказала, що не буду чи не можу чогось робити. І ніколи не пасла задніх. Це викликало повагу у людей, які мене оточували. А після першого бойового досвіду все взагалі змінилося. Люди побачили, на що я здатна. Я як дівчина у деяких моментах повела себе більш гідно, ніж хлопці, які вважалися прям "рексами". Бій за боєм, крок за кроком, ця повага росла.

Ви багато жінок-штурмовиків зустрічали?

Двох. Я і моя посестра Олена, вона зараз займається штабною роботою. Я знаю жінок на інших посадах. У нас загинула посестра, вона була спочатку кулеметницю, потім стала командиром "Бредлі". Потужна особистість, хоча ми й не були знайомі.

Так, нас мало. Питання в тому, що нам не дають можливості. Інакше, ми б проявили себе набагато більше.

Що означає "не дають можливості"?

Для жінок умови мобілізації важчі. Вища освіта має бути обовʼязково — виключення тільки для медиків, медичне направлення. У чоловіків такого нема. Друге: ТЦК не дуже хоче приймати дівчат. Третє, ТЦК не приймає дівчат без відношення (до конкретного підрозділу — ред.).

Це в мене такий досвід прекрасний. А в багатьох дівчат він інший. Небагато хто з командування приймає дівчат, особливо на бойових посадах. Буває, скептично ставляться, або ще й гірше — зверхньо, і прям принижують. І не тільки з командування, а й з побратимства є такі історії.

Чи говорили мені побратими, що дівчатам не місце в окопах? Майже всі. Їм не подобається, що я з ними ходжу на передову. І не тому, що погано себе там поводжу, чи не роблю свою роботу — навпаки. Просто вони за мене сильно переживають і їм це не подобається. Але вони знають, якщо я йду, вони можуть на мене покластися.

Cтрілець-санітар у штурмовій роті 47-ї ОМБр Олена Риж
Військова Олена Риж під час служби у штурмовій роті 47-ї ОМБр. Фото: сторінка Олени Риж в Instagram

Командир вашої роти Олег Сенцов в одному з інтерв'ю високо вас відзначив. Але він також казав, що жінкам, "не місце в бойових штурмових підрозділах, бо це складна фізична і психологічна робота". Чи вам доводилося з ним мати розмову, щоб прояснити оцей момент, що ви — здатні?

Я довгий час не знала, що він буде моїм командиром. Він на початку постійно допитувався: хто ти, що ти, чи воювала, коли мобілізувалася? Думаю: що ти мене смикаєш? Вже потім зрозуміла, він придивлявся. Коли закінчувалось навчання, я до нього підійшла і кажу: "Олег, дай мені, будь ласка, зворотній зв'язок". І мені сподобалося, що він сказав — хвалив, виділив моменти, які мені потрібно було підтягнути. І тим самим озвучив, що я як воїн справилася.

В мене немає такого: вау, Олег Сенцов, кінорежисер, політв'язень. В мене є інше: Олег Сенцов — мій командир, "Ґрунт". Людина, яка є частиною моєї нової сім'ї. Це командир, за яким я піду будь-куди, будь-коли, в будь-яке пекло і виконаю будь-яку задачу.

Про контрнаступ

Коли ви починали службу в 47-й бригаді, чи були свідомі того, що вона буде брати участь в наступальній кампанії, щодо якої були такі високі очікування в публічному просторі?

Ні. Я розуміла, що нас готують до чогось великого, бо багато всього дають, багато про нас говорять. Розуміла, що це не просто так, але водночас не відчувала тиску.

Микола Мельник — один із ваших побратимів, кілька місяців тому розповідав про підготовку "Маґури" і казав, що, можливо, навчань було забагато. Йому здалося, частина його підлеглих за цей час перегоріла. Чи ви таке відчували?

Я не бачила це інтерв'ю, але він правий. Нехай ніхто не ображається за порівняння, але це як коня тримати в стійлі. Він вже починає під ногами землю рити. Оце так було з нашими хлопцями. Я знала, всьому свій час, ми всі будемо там, де маємо. А у багатьох вже було таке — ну, коли? Мовляв, я прийшов воювати, а не сидіти гріти дупку.

Неможливо повернутися і щось змінити. До того ж це не було рішення якоїсь однієї людини. Це було рішення на рівні держави. Чи було допущено багато помилок — ух, неймовірно багато.

Чому так вийшло?

Помилки були на всіх сходинках — від початку стратегії до фіналу. Одну з таких можу озвучити — 47-ма не була "обстріляна". Я не маю інформації у відсотковому порівнянні, скільки було бойових і скільки новеньких. Але по підрозділу, в якому я знаходилася, наприклад, у взводі, де є 30 людей, були одиниці з досвідом. Можливо, до 10. Інші — новенькі. А якщо і ті, хто раніше були там, все одно були трошки в інших ситуаціях. У мене побратим пройшов АТО. Коли ми пішли в перший бій, по фіналу з ним говорили, і він каже: Олено, це не те.

Тобто бої в червні 2023-го були частково шоком для більшості з вас?

Тобі кажуть: буде жарко. Окей. Але наскільки, ти не можеш зрозуміти, поки не потрапиш в цю піч. Як би нас не вчили, як би не пояснювали, як би не розповідали, що нас чекає, психологічно, це майже неможливо прийняти, особливо "сходу". Якби нас хоча б трохи "обстріляли" — дали спершу попрацювати не на першій лінії, а на другій-третій, було б ефективніше.

Ви покладаєте провину на когось, що так склалося?

Ні. Чи є у мене запитання до держави, до військового сектору, до тих, хто придумав цей стратегічний план? Мабуть, є. Чи потрібні відповіді для формування практики й розуміння, чого ми маємо уникати в майбутньому? Стовідсотково, я за зворотній зв'язок. Те, що наш командир постійно впроваджує: є задача — робимо, а потім її аналізуємо. Бо маємо зрозуміти, де ми зробили правильно, де допустили помилку і як цього уникнути в майбутньому. Це дає суперкласний результат.

Уявимо, я зараз буду звинувачувати всіх за смерть побратимів. У мене є претензія тільки до ворога. Все. Це вони винні в тому, що ми це проживаємо.

Чи потрібно притягувати когось за помилки? Так, але давайте робити все не через призму полювання на відьом. Мовляв, всіх посадимо, відправимо без рушниць на нуль — хай відповідають за вчинки. Якщо все ж таки є хтось відповідальний, хай несе відповідальність. Я розділяю відповідальність і провину. Це різні речі.

Військова Олена Риж
Військова Олена Риж під час служби у штурмовій роті 47-ї ОМБр. Фото: сторінка Олени Риж в Instagram

Про мобілізацію

В липні 2023-го в інтерв'ю ви казали, що бачите певну втому суспільства від війни. Зараз стало ще гірше?

Зараз вже не втома гуляє в суспільстві, а страх. Страх, що це затягується. Страх нерозуміння. Страх втратити життя. Страх бути мобілізованим. Страх, якщо жінка, що буде мобілізований чоловік. Цих страхів багато і люди не вміють з ними працювати. Вони віддаються потоку, як гірська річка, і починають плисти. Втрачають сили зупинитися і сказати: "А чого я насправді боюся?"

Якщо боюся, що піду служити — слухайте, ну йти на службу — це необов'язково бути піхотинцем і штурмовиком. Вже так багато військових про це говорять, що й глухі це могли б вже почути.

Кілька останніх місяців активізувались дискусії довкола мобілізації. Ви це бачите саме через цю призму — що це про страх?

Так. Мені б хотілося, щоб серед нас було трошки більше сміливих. Я за те, щоб ми, прокидаючись, дивилися в дзеркало не тільки з точки зору: чи заплили у мене очі від сну? А щоб задавали собі питання: хто ти, що ти проживаєш, що з тобою відбувається? І могли змінювати себе. Коли чуємо, що винен правий, лівий, президент, держава, депутати, їхні діти, поліція — це відмовка. Бо, якщо запитати у цих людей: "Що ти відчуваєш насправді?", впевнена, 99,9% бояться самі собі відповісти, що це страх.

Є люди, які після першого бою змінили військове положення. Пішли на інші посади. Чи я засуджую їх? Ні, ми не можемо контролювати емоції. Іноді страх так захоплює, що ми не можемо з ним справитись. Є які кажуть: "Я настільки боюсь, що не готовий більше туди йти". У мене до такої людини є повага. Я завжди обіймуся з нею. Попри те, що він в тилу, а я в окопах.

А є люди, які кажуть, мовляв, та вони посилають на м'ясний штурм, я не готовий з ними воювати! Ну це ж неправда. Чи є питання до командування? Можуть бути. Але питання ж не в цьому. Ці люди бояться навіть собі признатися, що відбувається це виключно через їхній страх.

Цивільні зараз проходять той самий шлях. Вони бояться. І бояться собі признатися в цьому. Тому знаходять, кого звинуватити.

Мобілізація жінок. Президент сказав, що не підпише таку пропозицію, якщо вона прозвучить від Генштабу. Між тим, чи варто було б запускати мобілізацію саме жінок? Чи треба створювати більше можливостей для тих, хто хоче йти добровільно?

Зараз хтось закине мені, мовляв, як чоловік — то мобілізація, а як жінка — то ні. У мене сестра шестеро дітей має. Яка мобілізація? І таких багато. Я не бачу зараз потреби саме в мобілізації жінок.

Давайте дамо більше можливостей і побачимо, до чого це приведе. Я впевнена, поповняться ряди в ТЦК. Скажу більше — багато жінок повернеться в Україну. Мені так багато дівчат пишуть про те, що, мовляв, Олен, хочу повернутися, вже не можу тут знаходитись, хочу допомагати. Тому давайте зробимо більше можливостей, щоб жінка могла добровільно прийти на службу. І побачимо, до чого це приведе.

В одному з інтерв'ю ви сказали: "Якщо ми програємо, це буде інший світ". Чи можна донести це знання до тих, хто намагається триматися подалі від війни або взагалі удавати, що це щось, що його або її не стосується?

Я багато думаю над тим, як це транслювати. От я розповідала недавно. На Запорізький напрямок восени приїжджала компанія — вони надають ветеринарні послуги. І вони в Комишувасі на два чи три дні відкрили свій центр допомоги. Це цивільні. Вони приїхали, зробили велику роботу, побачили, як виглядає прифронтовий світ.

Люди, які живуть в цивільному світі й жодного разу не чули вибуху — наприклад, мої батьки. Одеська область, на кордоні з Придністров'ям — там не було жодного пострілу. І водночас у моїх батьків є розуміння, що таке війна.

А є люди, які ховаються від того, що відбувається. Сходіть в шпиталь, поспілкуйтеся з пораненими. Допоможіть їм. Поїдьте з волонтерами. Прийдіть і скажіть: хочу з вами поїхати кудись, побачити цей світ своїми очима, щоб зрозуміти, про що йдеться. Я тільки на нулі зрозуміла, хто такий ворог і що він з собою приносить.

А він приносить смерть. Кожен раз на нулі я торкаюся землі в окопах. І відчуваю біль, який відчуває наша земля. Вона дрижить, тріскається, кричить, як їй боляче. Я йду по селах, яких немає, тому що вони знищені. Смерть висить в повітрі. Потрібно розуміти всім в цивільному світі — це може бути з кожним. З кожним містом, селом, людиною. Наш ворог жахливий. Він виглядає як смерть, і він її несе. Я б хотіла мати суперсилу — торкатися людей і переносити їх ментально, щоб вони могли бачити той світ, де йде війна. На нуль. Для того, щоб у людини прокинулося розуміння, що насправді відбувається в країні. Тому що вони сплять.

На початок