Під час блокади Чернігова він як волонтер вивозив людей з міста, а згодом пішов служити до спецпідрозділу ГУР МО "Артан". Брав участь в операціях на острові Зміїний, "вишках Бойка" у Чорному морі, а в жовтні 2023 року отримав важке поранення ока під час боїв на Куп’янському напрямку. Артем Ракітін нині проходить реабілітацію і хоче повернутися до служби.
В інтерв'ю Суспільному він розповів про пережите під час морських операцій, складнощі у реабілітації після поранення, очікування смерті, досвід боїв із російським спецназом, боязнь втрати побратимів, смішні історії під час "виходів", "втому" цивільних від війни, мобілізацію та очікування повторного наступу росіян на Чернігів.
– Як і коли ти отримав поранення?
– Це було 20 жовтня (2023 року, – ред.) на Куп'янському напрямку. Це була піхотна операція, з нашої сторони ми були там суміжним підрозділом, разом зі спецпідрозділом "Кракен". Це відпрацював танк в нас, в нашій посадці був штурм. Я заходив командиром. Розставив хлопців на позиції. Стояла там танкова дивізія, і, виходить, багато розкладів було, що попрацювала важка техніка. Ми ухвалили рішення, набрали величезну кількість "труб". Я поставив всіх на позиції, пройшло хвилин 40, і я почув чітко характерний звук, величезний гул техніки. Не проходить і хвилини, мабуть, я бачу дві БМП, на яких ціла грядка цих негідників, ними там кишіло. Ми прийняли бій. Вони хотіли зайти на нашу посадку і нас штурмувати. Тобто вони безпосередньо хотіли вирівняти лінію, і ми їм не дали це зробити. Бій був тяжкий, тривав десь півтори-дві години, серйозний такий бій.
Я ухвалив рішення спершу працювати "Бульдогом" по БМП, одним словом, по цьому всьому. Накидав по БМП, це ж все отак, ви зрозуміли. І наш побратим, він вискочив, і ще з "Матадора" вистрілив у БМП, підбив її з гранатомета. Виходить, відпрацював з "Бульдога", а це, щоб ви розуміли, дистанція 35-40 метрів. Тобто ти бачиш там контури обличчя, все повністю. І у мене вже не було часу, щоб перезарядити. Мені перезарядити той "Бульдог" – до 10 секунд, там ВОГи були, у мене було все на спостережному пункті підготовано. І я дістав одразу автомат, тому що не було часу. Один магазин відпрацював, перезарядив другий – і приліт. І все, моя історія, моя війна на той час і закінчилась. Занурився в інший світ зовсім. Знаєте, коли кажуть, що немає життя після смерті, то це, мабуть, не так. Я впав не так руками, а просто обличчям упав і занурився. Це хрипіння в мене було нелюдське.
Я реально побачив своє тіло. І я зверху спостерігаю за цією картиною, як я там хриплю. І ось ця тисячна картинка, де сім'я, школа, дитячий садочок, весілля, дні народження, якісь там близькі, батьки… Я ще про себе думаю: "Невже це все?" Стан такий, що ти поринаєш, воно дійсно присутнє, і саме ця картинка була, яку я повністю запам'ятав. Вона у мене на телефоні є, ця фотографія, де стоїть мій син Мироха, з підшипником таким, він такий розмальований, типу як Рембо на голому торсі. Питав Бога, Покрову, Пресвяту Богородицю: "Я ще нічого не зробив, я молодий, у мене все життя попереду". І я прийшов, я реально прийшов.
– Тобто ти з життям вже попрощався?
– Так, я прощався, реально прощався. Але я просив, я благав, я казав: "Ну як так, я хочу жити, я ще багато чого не зробив. Там сім'я, дуже багато ще треба зробити". І я прийшов. Моя реакція – просто двома руками взяв і закрив.
Не знаю, скільки я був непритомним, може 30 секунд, може хвилина, може дві, може п'ять, я не пам'ятаю, який це за часом був період. Тому що йшов серйозний бій, він точився ще дуже-дуже довго. Там працював танк, він не раз же стріляв, він постійно відпрацьовував і відпрацьовував. І так вийшло, що снаряд безпосередньо потрапив у мій спостережний пункт, у мою позицію влучив, і так вийшла травма в мене. Я з пацанами вже після цього спілкувався, кажуть: "Ракета, ти взагалі фартовий. Тому що від позиції там нічого не залишилось". Говорить: "Братан, там так шолом роздробило, як в тебе ще голова не розкололася".
– Що зараз з твоїм оком?
– Наразі бачу яскраве світло. Думаю, з Божою допомогою та лікарів ми що-небудь, хоча б периферійний зір, але відновимо. Я на це сподіваюсь, тому що мені надалі продовжувати службу. Хочу хоча б бачити, що відбувається праворуч, хоча б щось. Якось вже пішов результат нормальний – якщо я раніше бачив біле світло, а зараз лампа яскраво світить, я бачу точку, що яскраво світить, точково. На око наклали понад 24-26 швів, там зібрали його. Мені замінили кришталик, який від уламків був посічений, закачали рідину, зібрали око. Він, виходить, зрісся, приріс, потім треба було видалити той старий кришталик. Він був повністю розбитий, і його потрібно було витягти.
– Скільки тобі обійшлося лікування?
– Ніскільки. Є ті, хто допомагає. Я ухвалив рішення, що пластику буду робити, щоб зробити все гарно. Робити це буду взагалі в іншому місці. Там платна клініка, але я думаю, там ми проговорювали, що вони будуть теж робити це все безоплатно.
– Скільки тобі зібрали грошей і куди ти їх витратив?
– 1,3 мільйона гривень, вони лежать на карті. Хто загинув із хлопців, виплатив сім'ям, це у нас після цієї операції. Інші гроші лежать на карті, нікуди нічого не витрачав. Якщо я відновлюсь, мені треба доукомплектувати екіпірування. Це як пазл такий, який тягнеться вічність. Ну і на підрозділ, що вважаю за потрібне, що потрібно докупити, я витрачу і на підрозділ. Тобто на якісь свої моменти, та навіть на відновлення, якщо кудись я захочу поїхати, відпочити, щоб саме психологічно, морально відновитися.
Щоб ви розуміли, я екіпірування свого на понад 1,2 мільйона гривень втратив. Я вийшов просто в одній броні. Тепловізійний приціл, на який мені підписники, мої знайомі допомагали збирати. Тобто я вийшов звідти – у мене настільки бліндаж розбило, що я вийшов спочатку просто в одній броні, а потім мені важко було з бронею, я зняв і броню. Я вийшов просто в одних штанах, курточці й у взутті, все.
– Як це – жити з одним оком?
– Спочатку було дуже важко, і психологічно важко. Картинка не відкривається, око дає про себе знати постійно. Очі – це парний орган, коли болить правий – віддає на лівий. Тобто у мене реально таке, що не можу привідкрити око, воно сльозиться, світло болюче впливає. З цим треба жити, це вже реалії, і мені з цим жити. Я до цього починаю пристосовуватися з кожним днем. Тобто я вже знаю, які краплі потрібно крапати, що зробити. Буває, що зміна погоди впливає та дає про себе знати. Тиск всередині, стільки таких критеріїв, їх дуже багато.
Перший день, коли я не бачив на два ока, бо у мене все залило, набряк великий був. Я ж взагалі сліпим виходив. Потім, через 14 годин після ми виходили вночі з позиції. Це страшно психологічно, що ти здоровий чоловік, з усіх боків здоровий і великий, і ти просто не бачиш, і мене реально побратим за руку виводив. Ми йшли, виходили через мінне поле. Пам'ятаю, як у перший день, коли я лежав, не можна так говорити, але я думав, що треба розлучатися з дружиною, бо кому лежачий треба, окрім своїх батьків.
Живеш вдома, їси, п'єш, все знаєш у своїй квартирі, а ти прокинься і відкрий очі. Відкрий очі, а потім закрий, і почисти зуби, сходи в туалет. І ти відчуєш це. Так ти ще живеш в цій квартирі п'ять, 10, 15 років, хто як живе, і це дуже важко, реально. Зараз це йде з голови. Якщо ти хочеш, у тебе все буде, будеш їздити. Я на машині їжджу. Зараз я переналаштувався вже з автоматом.
– Ти плануєш на службу повернутись?
– Так, я планую, тому що я засидівся вже, скажу чесно. Реально хочеться до хлопців, хочеться долікуватись, навіть на морозах, пацани були на навчаннях. Я зідзвонююсь з хлопцями, вони типу: "Братуха, ти там нічого нового не побачиш". Але однаково повторення – це матір навчання, як школа боксу. Це як ось боксер робить бій з тінню, так само і спецпризначенці роблять повторні вправи, безпосереднє навчання.
— Ну багато хто б сказав, що все, відвоювався, займайся чимось іншим...
– Теж ловив себе на думці, що я побував на операціях, і на багатьох операціях побував, і є пацани, і ти цими пацанами живеш, як би це не сказано. Хоча це чоловічий колектив, може, і на підвищених тонах з кимось, але більшість цих людей – це браття справжні, і ти хочеш до них. Там ось зараз завдання "намалювалось", я дзвоню вже, кажу: "Братан, я також вскочу в цю двіжуху". Мені дзвонить, говорить людина: "Ти що, типу «космонавт» взагалі зараз? Ти лікуйся! Зрозумів?". Але завдання там не супер-пупер, я медалі там не нав'язую собі, але реально хотів стрибнути в це завдання. Там треба було забрати дещо у певній локації, і мені говорять: "Пригальмуй, лікуйся ще".
– Як ти рідним сказав про поранення?
– Всі засмутилися. Всі плакали. І я цей темп нав'язав, типу: "Чого плакати? Я ж живий". Вони виїжджали зі сльозами радості, тому що я це нав'язую. Якби я сказав типу: "О, все, я за вас ледь не загинув, мені погано", – вони б сумували, але я нав'язую інше. Син мною пишається. Одним словом, прибіг, каже: "Тату, можна з тобою сфотографуватись?" – коли я був у лікарні. Я кажу: "Окей, давай". Ми сфотографувались, і він по школі бігає, і він же історію здалеку знає. Я ж йому не розповідав історію, як було, як я бій приймав. А зі сторони, коли з кимось прийшли до мене в гості, або з дружиною хтось приїхав, я розповідаю, а цей же увібрав, як губка, і по школі говорить: "Мій тато сильніший за танк". Прибігає в операційну – а мене не оперували, просто перемотували – забігає такий і каже: "А можна я подивлюся?". Там такий лікар класний у нас, каже: "Ну давай. Ти не боїшся, Мирончику?" – "Та ні, не боюся", – каже. Такий роздивляється, а потім: "Тату, можеш показати?". Він такий цікавий малий.
– Як змінилося твоє світосприйняття після поранення?
– Я не розмінюю свою енергію. Я зараз її притримую у собі для відновлення свого організму. Не розпорошуюся, коло спілкування невелике в мене. Кожного разу тільки на заходи кличуть якісь там, то я не розмінююсь, кажу: "Дякую за запрошення. Я краще побуду з родиною". Не те що з родиною, зараз дружина мене буде хейтити повністю, типу: "З якою родиною? Ти там це…" Коротше, вона не розуміє. От я реально зараз перебуваю з родиною. То я не був із родиною, постійно розважався, а це виходить перебуваю зараз із родиною, нехай там чотири години, три години на день виділяю дитині, але вона буде розповідати: "Ні, ти не з родиною, ти десь там".
– Тебе сильно «поплавило» після поранення?
– Так. Я комунікабельний в усіх сенсах і з усіма. У мене, слава Богу, велика школа там, де я працював, дякую. І я навчився перелаштовуватись. Ну, буває, інколи так паяє, що просто хочеться на монстра перетворитись. Я вважаю, що треба опанувати свої емоції. Я вірю в медицину, треба реально пропрацьовувати з хлопцями, організовувати якісь заходи й запрошувати якихось психологів, які реально психологи, щоб це був військовий психолог і реально проговорювати моменти, тому що це потрібно.
– А на що ти зривався?
– Прийди до спортзалу, там накачаються і ходять біля дзеркала. Вони думають, що вони круті рейнджери, а крутість полягає у тому, що може бути хлопець 40 кілограмів ваги, а в нього духу набагато більше, ніж в цього чувака, у якого "банки". Знаєте, у мене багато моїх близьких, друзів, які кажуть: "Чого йти туди, вмирати?" Слухайте, для мене це… я кажу: "Вася, гальмуй, тому що зараз я тобі з одним оком набоксую так, що ти…" Він такий: "Все-все-все, братан, все, я гальмую".
– Як і коли ти потрапив у ГУР?
– Десь рік і два-три місяці. Через побратима бойового надійшла пропозиція. Я ж такий: якщо воювати, то воювати; якщо волонтерити, значить волонтерити. Я за масштабування. Якщо щось робити, треба віддатися на 100%. Я такий: "Ага, окей". І все, і я потрапив у цю велику родину.
– Я бачив, що в "Артані" є різні випробування під час підготовки.
– Ми, коли готувалися до операцій, дві години в одязі плавали. Тобто це дуже важка вправа. Ти в одязі без броні, тобто штани, кітель і берці, і ти там, імітація, дві години плавання, це підготовка, у морі коли ми вже працювали. Ось такі напрямки підготовки.
– Я бачив, що людей закопували живцем.
– Ну це Саби тема. Саба – це мій кент, друг. Я, особисто, таке не проходив. От, закопатися і побути із самим собою, під землею дихати в цю трубку. Насправді це крута тема і я хочу цю тему пройти. Я от зараз приїду, відновлюся, щоб там не киями копати цю яму, засипати, а щоб воно було. Літо буде, я цю тему точно зроблю собі. Я до Саби приїду, скажу: "Братан, давай". Він скаже: "Ракета, давай". Саба в нас такий, відморожений, як і ми всі.
– Перелічи операції, в яких ти брав участь.
– "Вишки Бойка", мис Тарханкут, острів Зміїний. У глибокий тил заходили, але це таке, серйозне таке, на якому поставимо паузу, я не можу розповісти про це. Глибокий тил, просто був у тилу. Задача розподілялася поетапно: Зміїний, вишки, півострів.
– У чому сенс усіх цих морських операцій ГУРу?
– Основна мета – це наш півострів, наша земля. Я навіть говорю нашою мовою: Крим однозначно буде наш! І як би це не було, і якою б ціною це не було. Острів Зміїний – це настільки енергетика сильна, що вам не передати. Це море, Чорне море. Ми звикли бачити Чорне море в Одесі, я от просто був, думав, у мене акцентувалася увага, Чорне море – це Туреччина відпочиває поруч, я серйозно кажу. От я був там, де трохи далі – великі краби, щоб ви розуміли. Реально, ми ловили, їли їх. Це на Зміїному було. Там вода настільки чиста, там дельфіни в морі.
– Як довго планувалася операція по "вишках Бойка"?
– Це умовно. Я скажу, що до операції Чорного моря, півострова, ми готувалися півтора місяця. Це починаючи з плавання у воді, це пропрацювання психологічних тем з особовим складом, тобто хто готовий, хто не готовий. Це дуже важлива тема, тому що кожна операція в ГУР, та і взагалі хто причетний, – це дорога в один кінець. І ти маєш це психологічно розуміти, ти повинен "з'їсти" цю думку, пережувати й щоб вона вийшла десь, і займатися своєю роботою. По цій роботі ми пропрацьовували півтора місяця, починаючи з планування, пропрацьовуючи кожний А, Б, В, Г, Ґ, Д і Є план, щоб ви розуміли. І логістика, це ж до 300 кілометрів по воді йти. Це катери були "Вілларди", це потрібна була мотивація штурмана. Я був старший, в одному з екіпажів я був старший – це там, де був легендарний Конан випав за борт. Це побратим наш, який 14 годин пробув у відкритому морі. У небо піднялася СУшка, літак, і почав гарматою 30 мм по нас працювати. Ми почали маневрувати, й на одному з маневрів Конан, напевно, привстав чи якось, може, тримався за борти, коли маневрували, він випав за борт.
І ми не могли зупинити, заглушити, тому що в небі працював по нас літак. Слава Богу, що він не влучив. Уламком, до речі, потрапило у балон тоді, реально влучило, пробило балон і маневровість човна зменшилася.
– Ви вже попрощалися з Конаном тоді?
– Та ні, у нас в підрозділі так не працює. Що значить "попрощалися"? Ні. Я знав, що, по-перше, у нас і керівництво круте, у нас комбат взагалі – це як батько у нас. Ми покрутилися, Конана коли шукали, а Конан нас бачив, каже: "Я реально бачив як ви крутитеся". А ми крутимося і не бачимо його. Човен же великий у воді, а він маленький. Ми кричали, а він позаду нас був. Покрутились-покрутились, літак знову заходить. Другий літак знову пропрацював. Все, десь загубили нас, десь вони там. Тому що це акваторія, це виходить по хвилі двигуна вони нас знаходили й продовжували по нас відпрацьовувати. Таких заходів літака СУшки, напевно, п'ять точно було.
Адреналін зашкалює, коли така тема, і це тоді було, коли я почав АТшками – "трубами" – бити по повітряному транспорту. З борта я працював "трубами" і я вистрілив п'ятьма "трубами" по літаку, по перехопленнях сказали, що там працює ПЗРК, по нас працює ПЗРК – їхнє перехоплення. Я був без навушників, без нічого, тобто я працював, і у мене, ви уявляєте, від АТшки… стріляєш, виходи, і мене кумулятивним струменем… Я стріляв з балона лежачи й у мене котрий вихід – струмінь, я стріляв 15 сантиметрів від води, 20, і у мене так голову набило, що просто до блювотних справ у мене було. У нас вже з'явився зв'язок, ми з командиром вийшли на зв'язок, командир каже: "Тоді відходьте". Слава Богу, Конан живий, продовжує свою службу.
– Розкажи, як це по відчуттях – їхати в човні у відкритому морі, коли працює літак?
– Адреналін. Тобто тут є така фаза адреналіну, коли він зашкалює, от мені зараз не вистачає його. Я реально це відчуваю, що мені не вистачає, він зашкалює, організм звикає до цього і ти вже робиш те, що повинен робити. Нас врятувало ще примітивно, ми з хлопцями аналізували, що я ухвалив моментальне рішення спрацювати цими "трубами" АТшками. Це не проти літака, тобто воно спрацювало на той період часу, на ту ситуацію воно спрацювало, тому що вони подумали, що то працює ПЗРК. Вони покрутились, відійшли, потім знову. Вони просто висоту взяли більшу і з більшої висоти працювали, а у них же більшу висоту береш – менша картинка. У нас було більше шансів, а якби у нас було ПЗРК, воно завжди буде надалі, то ми б підбили літак. Я був на таких двох виходах, всього їх було п'ять, я був особисто на двох. Потім я отримав серйозну контузію, хлопці займалися операцією далі, а я поїхав на ротацію на острів Зміїний. 14 КАБів прилетіло за мою ротацію.
– Як це – сидіти, коли КАБи валять?
– Сидіти – це така тема – рулетка. Тут сама ситуація в тому, що якби вони ФАБами били, тут уже 50/50 було б. Чим відрізняється КАБ від ФАБ? КАБ – це керована авіабомба, яку з 25 кілометрів він випускає, і вона пікірує, він там нею керує, і вона влучає. А ФАБ – це йому підійматися треба було, а якби він пролітав над нами, нам був би бонус, ми б "Стінгером" його б забрали. В акваторії Чорного моря вони так не робили, вони фігачили КАБами. У нас була мрія зі стінгеристами. Нам повідомили: "Слухайте, там в акваторії Чорного моря човни, кораблі повиходили, вірогідність є, що на вас буде штурм. І я: "Чудово!". Коротше, з хлопцями там "Браунінги", там все, я кажу: "Боєкомплекти давайте, зараз верхні". Коротше, спланували операцію, я там туди-сюди, кажу: "Давайте БК ще, БК у нас". У нас всього вистачало і ніколи б в житті вони не взяли острів Зміїний.
– Тобі доводилося воювати проти російських спецпризначенців?
– Так, вбиває ця вся ситуація, коли вони кажуть "чмобіки". Насправді це круті чудаки й супротивників недооцінювати ніколи не можна. Підготовлені однозначно, і до ворога завжди треба з повагою ставитися, щоб не задаватися, щоб не зазнавати величезних втрат. Я це відчув у тилу ворога. Як будь-які спецпризначенці, це вмотивовані люди, коли людина вмотивована, вона інакше ставиться до медицини, до вогневої підготовки, до всього, а коли вона не вмотивована – вона працює і служить нехотя. От і все.
– Як ти себе налаштовуєш на вихід, на бій?
– Напевно, сказати, що я там нічого не боюся, дурень не боїться. Є, звісно, там ти гориш, проаналізуєш моменти, як ти, що ти будеш робити. Музикою налаштовуємося, вмикаємо якусь AC/DC і газуємо. Газ в підлогу і налаштовуємося. Воно вже поступово у задачі все вирівнюється, як повинно бути.
– Чого ти найбільше боїшся під час виходів?
– Втрат боюся. У мене, слава Богу, їх не було. Найбільше – щоб, якщо я вийду групою, у мене не було втрат. Цього найбільше боюся. Я реально, знаєте, як у підрозділі говорять, у нас згуртований, дружній, сильний колектив. Я стараюся вже, от є колектив, і стараюся сильно не дружити. Якщо раніше у мене побратим Кардан був, взагалі такий друг, на Куп'янському напрямку він загинув. І ти, коли "цинкуєш" усі ці моменти, проживаєш, коли ти в таких "запльотах" буваєш серйозних і коли на задачу йдемо, і він каже: "Я з Ракетою куди хочеш піду". І коли такі люди тебе мотивують і ти таким людям віддаєш, у вас більше ніж побратимська тема починається, у вас уже дружба з'являється. Як брат брату. І це дуже важко, дуже важко переживати, реально, у мене зараз навіть долоні мокрі, я нервую. Важко для мене це дуже.
– Якщо говорити не за побратимів – за себе особисто, на виходах, що тебе найбільше, яка перспектива тебе найбільше лякає, що з тобою особисто може статися?
– Напевно, щоб не затрьохсотитись, щоб там не залишитись. Добре, коли ситуація, я на ногах, а якби у мене ноги не було, а нам треба було чотири кілометри виходити. А якби в мене щось з ногою було. Тут для порівняння хрін його знає. І в полон западло, і ніби з полону… Це така душевно глобальна історія. Жити, напевно, усім хочеться. От мені хочеться жити, я не знаю чому, але я хочу жити.
– Розкажи якусь смішну історію з бойових виходів.
– Якийсь там населений пункт, і до нас прив'язалася коза. Це моторошно звучить. Ми йдемо, і там коза ця, а нам треба йти, й там стежки заміновані, і я розумію, що треба десь цю козу дівати, тому що, якщо ця коза десь міну розтягне – нам буде погано. А вона як собака. Ми її відганяємо, ногою легкий копняк, шкода. Коротше, отак вона тягнеться, хвіртку закрили, воно ж усе горить, димить. Вона десь дірку знайшла, прибігла і знову за нами йде. І рішення таке – треба її ліквідувати. Це вже несмішна історія. Смішна історія, що вона за нами усюди як собака бігала, вона з нами певний час побула і як собачка з нами бігала. То вже несмішна була історія.
– Де тобі легше, на фронті чи тут?
– Тут по-своєму добре, тут родина поруч, і там родина. Звісно, у цивільному житті легше, однозначно. І в побуті… Є моменти – спиш у теплому ліжку, під теплою ковдрою, ти відновлюєшся набагато швидше. Я не знаю. Сьогодні захотів те, завтра захотів те, пішов у кафе. Тут звісно набагато легше.
– Тебе не бісять усі ці цивільні, це життя?
– Це життя – воно інколи, напливами. Ні, не бісять. У мене взагалі з дружиною різні позиції. Дружина взагалі не критикує тих, хто поїхав за кордон. Вони каже вибрали родину, а я кажу: "В сенсі?" У нас з нею взагалі не сходяться, це напевно моя найбільша суперниця, яка існує. Каже, це їхній вибір, їхнє право. Я кажу, що значить "їхній вибір?" Вони вибрали, вони тут бізнес будують, вони заробляють з української землі, грубо кажучи, гроші на Україні заробляють. І поїхали за кордон? Ні, нехай вони допомагають, волонтерять. А є такі, що поїхали й не волонтерять, або заробляють гарні кошти й не допомагають, таких вистачає і по Чернігову, і по всій Україні.
– Що тебе бісить в цивільному житті? Тут в Чернігові.
– Мене бісить, що непричетним все одно. Люди втомились, багато реально втомились. Я чую: "Ми втомились", а я *** себе почуваю, розумієте? Чудово себе почуваю. Я не втомився воювати, а вони втомилися волонтерити й допомагати. Це не порівняється, ця праця, коли ти там і коли ти тут. Чому я знаю? Тому що я волонтерив.
– Яке питання від цивільних більше бісить?
– "Бро, коли війна скінчиться?", а я кажу: "Бро, а що ти для цього зробив, щоб вона швидше закінчувалась?" І він такий: "Та я там це…", і я кажу: "Так отак от і закінчиться". Така тема, реально. Ще чи буде наступ на Чернігів? Так ми живемо в таких прикордонних, хто живе в прикордонних зонах, прорив може бути в будь-який момент. Але в них не буде такого накопичення, як вони накопичили раніше. Якщо вони будуть на якомусь кордоні робити прорив, вони просто залізяка, накопичення, чотири дні й вперед, і все, крапка.
– Чи буде повторний наступ на Чернігів?
– Буде, на мою особисту думку, так.
– Коли приблизно?
– Взагалі не знаю. Думаю, що по зимі. Їм однозначно треба логістика, щоб воно все замерзло, в принципі, морози є. Заплутана настільки ситуація, треба бути завжди готовим.
– Твої відчуття, що це буде?
– Якщо воно буде, мені здається, що це буде як Маріуполь, Чернігів. І я цього так сильно боюся. Я люблю так сильно це місто, я фанатик цього міста. Це будуть запекліші бої. Це буде жорстко, на мій погляд, якщо вони дійдуть, не буде як раніше.
– Чого росіяни навчилися за цей час, і в чому вони нас випереджають?
– Та зараз в елементарних моментах — FPV, РЕБ. Вони РЕБи на танки ставлять. У нас печаль страшна, в нас танк стріляє, а ми не можемо FPV-шкою влупити танк. У них РЕБи стоять на танках. Він долітає, падає. У нас країна, що воює, у нас немає елементарного – робити патрони… Скажена корупція. Якщо введуть мобілізацію, що усі депутати й нардепи будуть воювати чи принаймні будуть причетні, розуміння у деяких є, а в деяких немає, – це буде зовсім інша історія.
– Що ти хочеш сказати тим, хто ховається від мобілізації?
– Це ТЦК повинно казати. Вони всіх знайдуть. Пацани, я вам відверто кажу, не робіть собі… Не знаю, не в кальянні ходіть, куріть, це з усього серця, а знайдіть якусь мобілізаційну школу, яка проводить медицину, ходіть туди. Не на кальян ходіть, не з дівчиною в кафе, а краще з дівчиною приходьте на медичні якісь курси, щоб вам дали автомат у руки потримати, що є багато видів різних автоматів навіть, я не знаю. У мене навіть дитина вже навчилася розбиратися.
– Які новини з тилу найбільше демотивують на фронті бійців?
– Бюджет, місцеві бюджети, коли дерибан, бруківка… Я краще буду не те що по ямах їздити, я вам клянуся, людське життя не вартує ніякого асфальту, не варте бруківки, не варте ні парку ніякого, ні скверу не варте. Оце найбільше хлопців бентежить там.
– Яка зброя для тебе найстрашніша?
– Найстрашніша для мене, якщо чесно, танк. Він і завжди був танк. Тому що танк не чутно, міномет ти чуєш свист, а танк ти тільки чуєш прихід. І от я реально почув лише прихід, це правда, я на своєму досвіді кажу, це правда. Ти не чуєш виходу цього. Ти не можеш ні згрупуватися, ні затиснутися. І страшно психологічно, щоб десь на міну не наступити або на "пелюстку" наступити, щоб ногу не відірвало.
– Що ти думаєш про новий законопроєкт щодо мобілізації, про який зараз дискутують?
– Реально багато ухилянтів. Треба набиратися хоробрості й ставати до лав ЗСУ, спецпідрозділу. Тому що в нашій країні, в наш час це наша країна потребує. Ми можемо втратити те, що ми сьогодні маємо, найдорожчого – це землі, свободи.
– Твоє ставлення до мобілізації жінок, чи треба їх мобілізувати?
– Взагалі війна – не жіноча справа, але стояти в окопі зі мною штурмувати, ні. Крапка. Ні. Але є якісь питання, які можна перекинути на дівчат, щоб ці дівчата цим і займалися. По забезпеченню взагалі б дівчат поставив. У них би совість так не грала, коли б вони бачили хлопців, які прийшли з бойового і сказали: "Дай мені берці", вона б і свої віддала.
– Чи мають воювати в'язні?
– Однозначно. У мене, наприклад, молодший брат зараз позбавлений волі. Він прагне на службу і готовий обороняти. Так, я вважаю, так. Є які навпаки – СЗЧшники (самовільне залишення частини, – ред.), вони не готові воювати, готові сісти у в'язницю, а ті, які готові – звісно, на фронт потрібні. Якщо є якісь козаки, тигри, вони ж позбавлені волі не просто так, звісно. Я вважаю, що не те що там, як Пригожин починав, кров'ю готові захистити Батьківщину, ні. Якщо чувак готовий, якщо пацан там якийсь готовий воювати. Слухайте, воювати – це непросте діло, не в кожного є яйця воювати. Я вважаю, так.
– А за що в тебе брат сидить?
– Він у СІЗО, але не знаю за якою статтею.
– Призов через лотерею і бронь за велику кількість сплачених податків: як тобі ці ідеї?
– Яка лотерея? Це виходить, хтось витягнув щасливий білет, а хтось не витягнув, чи як? Ну це маячня. Податки ще, відкупитись. Хтось не повинен обороняти, от він бізнесом займається, він спіймав свою тему, він заробив грошей, він, грубо кажучи, відкупився, а той не встиг заробити гроші й не відкупився? Ні, це маячня.
– Чим ти будеш займатися після війни?
– Я не знаю. Я буду спочатку лікуватися, відпочину, а потім ухвалю якесь рішення. Може й в політику, може й тренером, може й бізнес розвивати. Коротше, активним громадським діячем буду 100%. Політична тема – це скажений важіль тиску. Я розумію, що я можу зробити, от я є я, Артем Ракітін я, є просто багато небайдужих багато людей, які хочуть допомагати й робити на благо всієї країни. Політика, перш за все, – це інструмент. Я завжди борюся за результат. Якщо воюєш, результат повинен бути, займаєшся – результат. Якщо є результат, взагалі класно.
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.
