Історія капелана з Тернопільщини, який був викрадений росіянами

Історія капелана з Тернопільщини, який був викрадений росіянами

Микола Квич був головним військовим капеланом Одесько-Кримського Екзархату УГКЦ. У березні 2014 року для допитів його викрали росіяни. Після того, як капелану вдалося виїхати з окупованого Криму, він працює з українськими бійцями на сході — їздить з молитвою на різні напрямки. Зараз Микола Квич — координатор відділу військового капеланства при Тернопільсько-Зборівській архиєпархії УГКЦ. Він опікується родинами загиблих захисників України.

"Ми були в меншості", — капелан Микола Квич про ситуацію в Криму до окупації

"У 2004 році я опинився в Криму і отримав від владики декрет, що я - військовий капелан для Військово-Морських Сил. З того часу почалося моє служіння капелана. Наше кредо – "Бути поруч". У 2014 році, коли Росія почала війну — я був у Севастополі. Ситуація була складною і кардинально змінювалася. Було видно, що цілу Україну очікує щось неприємне. Я намагався робити все, щоб підтримати наших воїнів у Криму. Росіяни мене викрали, бо я допомагав нашому війську. Посилився контроль й через нещодавній майдан, боялися подібного у Севастополі. Хоча і там були міні-майдани, та не такі бурхливі. За мною стежили, бо я був біля військових. В моїй квартирі провели обшук і мене просто з каплиці забрали у відділок для допитів. Ми були в меншості і це нонсенс, але так було. Більшість жителів регіону були російськомовні. Тому, коли хтось розмовляв українською — були суперечки щодо того, чому ми тут і чому розмовляємо українською. Ми відповідали, що ми — на території України і це наша мова. Я був у Криму головним військовим капеланом Одесько-Кримського Екзархату, координатором на території Криму. Зі мною співпрацювали священники з Ялти, Євпаторії. У Севастополі я працював, як капелан не тільки з військовими частинами, а й на кораблях, в Академії Військово-Морських Сил, коледжі та ліцеї. Капеланство там не завжди сприймали, але ми старалися бути корисними для наших воїнів-моряків. Виїжджав із Криму я з дозволу свого єпископа, бо самовільно не міг залишити ту територію. Якось Бог заопікувався тим, що я мав змогу виїхати. Якщо би це сталося на день пізніше, то навряд чи я би виїхав".

"Важливим було те, щоби полишаючи воїна, в нього залишилася іскра надії"

"Після виїзду з Криму, в перші роки мій основний напрямок – Краматорськ. З іншими священниками я був при штабі. Звідти виїжджали на Донеччину і Луганщину. Для багатьох бійців молитва — дуже ефективний спосіб, щоби з однієї сторони мати надію, а з іншої - не втрачати віри, а ще — мати постійний контакт зі Господом, який нас провадить і ніколи нас не залишає. Часто це дає змогу робити неймовірні речі, зокрема, виживати. Є на фронті й ті, які не вірять у Бога. Скажу відповідь одного командира: "Якщо до нас приїжджають такі люди, то я готовий ще бути тут стільки, скільки потрібно". Він спочатку навіть не знав, що таке "військовий капелан", але коли я йому пояснив, для чого я тут, чому ризикую, тому що це була сіра зона, то я почув таку відповідь. Для мене це також було стимулом на майбутнє — працювати знову й знову. Спілкування з бійцями було різне: сповіді, спільні богослужіння, індивідуальні розмови і розмови назагал. Важливо було, щоби полишаючи воїна, в нього залишилася іскра надії, іскра справжнього воїна, який має далі виконувати свою роботу".

Миколи Квич під час своєї капеланської служби
Миколи Квич під час своєї капеланської служби. Фото: отець Микола Квич
"Капеланство, яке працює з цивільним населенням, має мати місце та перспективу"

"Зараз рідко їжджу в зону бойових дій, але працюю тут з родинами полеглих, які теж потребують моральної підтримки. У нас є визначені дні й місця, ми збираємося з ними і проводимо богослужіння, а потім надаємо морально-психологічну підтримку. Завдяки Митрополиту Василію Семенюку, який допомагає і фінансово, організовуємо для цих родин реабілітацію в Зарваниці. Для багатьох родичів полеглих бійців час зупинився, вони не бачать перспективи в майбутньому, усі плани поламані. Таких людей треба мотивувати. Тут важливо добре розбиратися у психології людини, щоб не нашкодити".

"Лише у 2021 році прийняли закон, який врегульовує військове капеланство. Це дало певні гарантії для штатних капеланів"

"Це гарантії для штатних військових капеланів, які юридично при військових частинах. Капеланство ніби розділилося на дві частини: штатні капелани і капелани-волонтери. І напевно, що в цьому є плюс, бо штатні капелани працюють безпосередньо з військовими і в зоні бойових дій, але тут на місці, хтось також мусить працювати з тими бійцями, які повертаються. Звичайно, це мусить бути хтось фаховий, бо часом бійці не хочуть спілкуватися тими, хто на війні не був. Вони шукають військового капелана, який зараз не у військовій частині. Присутність капеланів як волонтерів — важлива. З родинами полеглих штатний капелан працювати не буде, тому що він виконує свої обов’язки. А простий священник не завжди компетентний, щоб вирішувати такі питання. Думаю, що капеланство, яке працює з цивільним населенням, повинно мати місце та перспективу".

"Ми тільки розпочали свій шлях у штатному капеланстві"

"Щоб було більше військових волонтерів потрібна координація між керівництвом штатного і цивільного капеланства чи волонтерства. У нас є департамент військового капеланства при патріаршій курії УГКЦ. Ця координація може бути пов’язана з координацією, наприклад нашої єпархії, та вирішувати питання, в який спосіб і куди можуть виїжджати волонтери, щоби ефективно допомогти штатному капелану. Ми тільки розпочали свій шлях у штатному капеланстві, тому капеланів недостатньо. Кандидат у військове капеланство має бути ерудованим і при Міністерстві оборони вони проходять навчання — курс швидкого навчання. Після того отримують статус молодшого офіцера і виконують обов’язки в тій чи іншій частині, до якої вони долучені".

Миколи Квич під час своєї капеланської служби
Миколи Квич під час своєї капеланської служби. Фото: Микола Квич
"Екстремальні умови змінюють усіх"

"В екстремальних умовах часто доводиться кардинально змінюватися. Треба розуміти, що відбувається з людиною психологічно і що з цим робити, як жити далі. Можемо говорити не про те, що український генетичний код буде д зламаний, а що можемо навпаки його ефективно побудувати, зробити сильнішим. Тому, думаю, що в цьому напрямку варто попрацювати, щоби ми стали потужнішою нацією, ніж до війни. Кожен із капеланів-волонтерів пов’язує своє служіння при якійсь парафії і капеланство. Дуже важко повертатися. Напевно кожному бійцю теж важко повертатися. Вірю, що у всьому Україну Бог провадить своїм шляхом і це шлях не до загибелі. З усього, що ми переживаємо, мусимо брати якийсь урок. Часом цей урок досить жорстокий. У нас мають бути хороші психологи, військові капелани, в тому числі капелани, які займатимуться реабілітацією бійців. З тим, що ми отримаємо після війни, я вірю, що ми раду дамо. Тільки для цього нам треба бути згуртованою нацією. Головне — не втрачати віру".

Капелан Микола Квич
Капелан Микола Квич. Суспільне Тернопіль

На початок