На початку повномасштабного вторгнення буковинець Василь Найда повернувся з Італії, де жив 14 років. Чоловік відразу пішов добровольцем на фронт та воював на Харківському та Запорізькому напрямках. Торік у липні він втратив частину черепа під час евакуації побратимів – вибуховою хвилею його відкинуло на автомобіль та вразило осколками. Майже місяць він був у комі.
Коли Василь був у реанімації, Оксана теж повернулася в Україну, щоб бути поруч: допомагала йому заново вчитися їсти та говорити. Втім після п'яти місяців лікування серце Василя зупинилося. Суспільне Чернівці розповідає історію подружжя.
Про повномасштабну війну почули від людей в автобусі
Оксана та Василь прожили разом 27 років, 14 з них – в Італії. Там чоловік працював будівельником. Попри те, що сім'я завжди хотіла повернутися в Україну, це рішення відтерміновували. Усе змінилося 24 лютого – тоді, їдучи в автобусі на роботу, подружжя почуло розмову інших пасажирів про війну.
"Ми зранку не читали новини. Вже в автобусі почули від жінки позаду слова "бронежилет", "війна", "Україна". Кажу до чоловіка, що, напевно, почалася війна в Україні. А він каже: "Киця, ти що недоспала?". Тоді я подивилася в телефон і показала йому. В автобусі ми більше не розмовляли. У його погляді бачила, що ввечері вдома на мене чекає розмова".
Оксана каже, довго вмовляла чоловіка не йти на війну. Але він відповідав, що "не може лежати на дивані, дивитися й лайкати чи дизлайкати дописи". Стверджував, якщо він не піде воювати, то це доведеться робити молодим хлопцям, як їхній син.
Вже 26 лютого Василь був в Україні й зразу пішов у центр комплектування. Там йому сказали підготувати валізу й очікувати на дзвінок. Втім чоловік продовжував ходити до центру. Вже на початку березня Василь почав проходити військові навчання. В армії чоловік був десантником, а під час вторгнення його направили у стрілецький батальйон, який виконував завдання на Харківському напрямку.
"Своє перше поранення він отримав під час захисту селища Козача Лопань. Був командиром відділення тоді. Хоча потім нагороди дісталися іншим. Він казав, що його хлопців навіть ніхто не згадав. За ним завжди тягнулися люди, бо він був організатором. Хлопці його поважали", – каже Оксана.
Просила чоловіка не повертатися на війну
Під час того бою Василь отримав осколкове поранення в стегно. За словами Оксани, чоловіка назвали "щасливчиком", бо два осколки зустрілися за кілька міліметрів від центральної артерії. Він не закінчив лікування, а повернувся на лінію зіткнення.
"Я його просила, щоб зробив щось, аби залишитися й більше не їхати. У мене онкозахворювання, тому я могла оформити групу інвалідності. Але він не міг залишити своїх хлопців. Пішов "на нуль". Казав, що його не буде кілька днів і щоб я не хвилювалася. Три дні від нього не було повідомлень, а потім він зателефонував, що всі повернулися змучені, але живі. Наступного дня він вже не відповідав", – каже жінка.
Згодом Оксані зателефонували побратими чоловіка й повідомили, що Василь важкопоранений й перебуває у лікарні на Запоріжжі. Також розповіли, що після повернення їх викликали на евакуацію бійців – на зворотному шляху авто потрапило під артилерійський обстріл. Вибуховою хвилею Василя відкинуло на автомобіль – він отримав травму черепа.
Майже місяць був у комі
Оксана вирішила одразу їхати до чоловіка в Україну, однак квитків на автобус не було. Тоді вона подзвонила на вокзал й пояснила ситуацію – їй знайшли резервні квитки.
"У нього в голові були осколки від снаряда й від черепа, дуже пошкоджена ліва півкуля мозку. Лікарі сказали, що після таких операції не виживають і що мій чоловік – сильний. Але прогнозів не давали. Він місяць був у комі", – каже Оксана.
Чоловіка переводили у реанімаційні відділення в різних областях. Коли лікарі дозволяли, Оксана була поруч з чоловіком – іноді спала на надувному матраці біля ліжка Василя. У київському медзакладі військовий вперше відкрив очі, але впізнав дружину вже на лікуванні в Тернополі.
"У кожній лікарні мені махали головою й казали, що він матиме розумову відсталість. Але я бачила військового з такою ж травмою. Він був на кріслі колісному й нормально спілкувався – це й додало мені сил. Я почала боротися й виводити його з цього стану", – розповідає Оксана.
Жінка розповідає, що вмикала Василеві музику та телевізор, приносила фрукти та розвивальні ігри, а також вивозила на прогулянки на вулицю.
"Тяжко було, бо він не тримав голову, але я хотіла, щоб він контактував зі світом. Він складав пірамідку – для мене це вже був прогрес. Малював. Коли бачив, що я його фотографую, то підіймав палець, щоб показати жест "клас". У Львівській лікарні він почав робити маленькі кроки. Приходили до нього ерготерапевт та логопед. Казала чоловіку: "Киця, ти ображаєш Ярослава, скажи хоч слово", він в той день сказав "пока". Ярослав був таким щасливим!".
"Для мене він досі на війні"
Торік 21 листопада у Василя раптово зупинилося серце. Оксана вчасно зреагувала, тому життя чоловіка врятували, але його перевели у реанімацію. Там він перебував разом з іншим пацієнтом.
"Я весь час була біля нього. З ним у палаті був старший чоловік – йому стало погано й він двічі потребував реанімації. Лікар сказав мені вийти, попити кави. Я пішла у капличку й запалила свічку. Там мені подзвонив лікар. Я відчула, що щось сталося. Більше нічого не пам'ятаю", – каже Оксана.
Оксана каже, досі не може повірити, що Василь помер. Для неї він досі захищає Україну на війні. Вдома жінка зберігає його рюкзак, шеврони та прапор, підписаний побратимами. Також браслет, на якому залишилася кров Василя.
"Мене тримає наш син та майбутні внуки. Василь дуже хотів внуків. Хочу запам'ятати його як героя, який не побоявся залишити мирне й спокійне життя, а проміняв його на сирі окопи. Віддав своє життя за мир та перемогу України", – розповідає жінка.
Попри те, що Оксана довгий час жила в Італії, зараз вирішила остаточно залишитися в Україні. Каже, душею завжди була тут, також зможе бути ближче до чоловіка – жінка відвідує його могилу щодня.
"Це був його вибір. Хоч я не могла його відпустити, але пишаюся, що він пішов. Лиш я не хотіла такого закінчення".
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
