Єлизавета Борискіна була п'ятикурсницею вишу у Харкові, коли розпочалася повномасштабна війна. Щоб піклуватися про свою бабусю, повернулася до рідного села Оскіл в Ізюмському районі, де наступні п'ять місяців провела в окупації. Після звільнення села доєдналася до демінерів міжнародної організації The Halo Trust: хоче, аби в майбутньому фермери могли безпечно обробляти свої поля, а мами — не боялися відпускати дітей гуляти на дворі.
Про життя в окупації, як пекла оладки на розсолі з-під огірків, шукала дрова у посадці та брехала російським військовим, що безграмотна — історія 23-річної демінерки-парамедикині Єлизавети Борискіної.
Село Оскіл в Ізюмському районі: перші дні повномасштабної війни
Повномасштабне вторгнення Єлизавета зустріла в одному з гуртожитків Каразіна, дівчина навчалася на географа.
"Оскільки я тоді була ще студенткою п'ятого курсу, я звільнилась з метеостанції, і саме в цей день у мене мала бути співбесіда на іншу роботу, яка мені подобалась. Я прокинулась вранці, ми з подругою жили неподалік від нічного клубу, і там дуже часто гуляли, запускали феєрверки. Я кажу: "Спокійно, спи, то, мабуть, хтось запустив". Хоча мозком я вже розуміла, що запустили зовсім не феєрверки", — пригадує перший день тодішня студентка.
Ліза одразу зібрала документи, заспокоїла подругу та зателефонувала бабусі, яка жила у селі Оскіл Ізюмського району.
"В той же день поїхати з Харкова до бабусі в напрямок Слов'янська не могла. Наше село розташоване якраз на рубежі Харківської та Донецької областей. Перевізники були зранку, але я не могла одразу зірватися, потрібно було зняти кошти. Я розуміла, що їхати треба, і не тому, що я боюсь війни — я розуміла, що там вона буде точно так само, якщо не гірше, я не могла залишити бабусю", — розповідає Єлизавета.
Коли приїхала до рідного села, сподівалася, що окупація омине населений пункт, бо він невеликий за розміром: до вторгнення у ньому проживало близько чотирьох тисяч людей.
"А 4 березня повністю зникло світло, бо були вже масовані обстріли міста Ізюм, порозбивали підстанції. Світло відновили лише після деокупації. Звісно, пропав зв'язок, його потрібно було шукати на горищах, на узвишшях якихось, хоча на узвишшя виходити трошечки було ризиковано. Втім, бажання отримати хоч якусь інформацію з зовнішнього світу, що не все так погано, хотілось", — пригадує жителька Осколу.
У пошуках зв'язку Ліза самотужки добиралася до сусіднього села.
"8 березня через поламаний міст я зі свого села їхала в сусіднє село за 13 кілометрів на велосипеді під здивовані погляди ще наших військових на Хаммерах, бо там було світло і можна було зняти щось, не чіпаючи готівку. Я купила борошна, масла і п'ять пляшок, в той день у бабусі був день народження", — розповідає Ліза.
"І після того з кожним днем ставало все страшніше і страшніше, бо спершу вони були на околицях, потім підсунулись ближче, було чутно, як відбувається бомбардування села Яцька, коли ти лежиш просто трусишся на ліжку", — пригадує дівчина.
"Пекли оладки на розсолі з-під огірків": як демінерка з Осколу на Ізюмщині пережила окупацію
У квітні село окупували російські військові.
"Спершу до нас зайшла якась кількість особового складу саме російського, яких можна було впізнати по блатних шевронах і начищеній формі. І "лугандонівці". Власне, вони, у кого б ви не спитали з окупованих земель, це найгірші люди, з якими тільки можна мати справу. Потім роти змінювались, десь близько середини літа у нас з'явилися таджики, якути, буряти, які дуже шкодували, що не можуть показати нам свій Байкал", — говорить Ліза.
"Якщо це були саме росіянці, вони боролись між тим, щоб показати нам своє місце, і бути "хорошими". Якщо це були люди з "Л/ДНР", то вони просто хотіли всіх знищити, бо ми ж "вісім років бомбілі Донбас". А буряти, вони в принципі, я думаю, не розуміли, де вони перебувають, нащо вони сюди прийшли", — каже жителька Осколу.
З початком окупації уникнути спілкування з російськими загарбниками було неможливо, говорить Єлизавета.
"Певна кількість людей виїхала. Військові займали їхні будинки, ставили блокпости. Я ходила завжди до джерела набрати воду. Мені треба було пройти блокпост, показати свій паспорт. А у мене ID-картка. Вони спершу абсолютно не розуміли, хотіли поламати", — пригадує Ліза.
До кінця літа в селі залишались поодинокі точки, на яких можна було піймати зв'язок.
"По суті, зв'язок був майже до серпня, просто було лише два-три місця, де можна його було ловити. Ці місця знали як наші, так і їхні, і вони контролювалися. Але потім в якийсь момент встановилися правила, знаєте, як в савані, коли звірі приходять до води, вони там якось п'ють спокійно: лев, антилопа поряд. Ми так само на точці зв'язку стояли усі разом", — розповідає дівчина.
Згодом загарбники почали шукати людей на посади окупаційної влади, роботу пропонували й Лізі.
"Сільрада була пуста, хотіли нову набрати, мене хотіли взяти бухгалтером. Я сказала, що я безграмотна, не вмію писати", — відповіла тоді окупантам дівчина.
Паралельно окупанти проводили обшуки будинків.
"Вони чудово знали, де жили атовці, де жили люди, які раніше були причетні, наприклад, до Майдану, хто був волонтером, хто проукраїнський, хто проросійський. Це все чудово можна дізнатися, бо, на жаль, наші люди дуже люблять одне на одного доносити", — каже Єлизавета.
"Я завжди була з проукраїнськими поглядами. Я приїхала в окупацію з ними, я жила в окупації з ними й це допомагало якось трошечки відтермінувати той момент, коли твоя голова скаже: "Обережно, потяг "Кукуха" відправляється з третьої платформи", — ділиться своїми відчуттями Ліза.
Через нестачу продуктів їй доводилося брати гуманітарку у росіян.
"І мені було дуже сильно соромно, що я туди іду, я себе мерзотно відчувала, але я розуміла, що нам потрібен якийсь запас їжі, бо у нас вже закінчувалося борошно, у нас закінчувалася абсолютно все. Ми пекли оладки на розсолі з-під огірків. Нікому не раджу, на помідорному він смачніший", — намагається жартувати Ліза.
"І от коли ми туди прийшли, там була жива черга. Люди записались на список, їх викликали, і жінка, яка сиділа читала цей список, отримала своє і пішла. Хто буде далі викликати? А мене в селі знають ще з моїх шкільних часів як активістку: "Лізо, виходь, будеш ти". І ти це все читаєш, а коло тебе — два приклади по боках", — згадує дівчина.
Також росіяни розповсюджували у селі пропагандистські матеріали.
"Моменти тотального розпачу зі мною ставалися кожен раз, коли нам роздавали "прокламашки", тобто ці газетки "Харків Зет". Коли її читаєш і думаєш, що ти не людина. Ти просто якийсь шматок худоби, який хочуть поділити. Коли кажуть, що Росія тут назавжди, коли повісили триколори на сільській раді. Інформаційна тиша — це найгірше", — говорить Ліза.
Не впасти у повний відчай їй допомагала бабуся, про яку треба було піклуватися.
"Але також я не могла просто сісти на підлозі, обійняти коліна ручками й плакати. У мене була бабуся, я казала: зараз ми все порішаємо, у нас там немає дров, я піду в посадку, я їх нарубаю. Майже всю окупацію займалась цим кожен день: ти йдеш в посадку, рубаєш якесь сухе дерево, якось намагаєшся подрібнити, щоб розтопити піч", — пригадує дівчина.
Ліза провела в окупації п'ять місяців, приблизно за два тижні до звільнення села виїхала, бо необхідно було розв'язати проблеми з документами в університеті.
"Вже відчуваючи цей примарний запах свободи, бо росіянці на той момент вже починали дуже, дуже нервувати. Я виїжджала також через "дорогу життя" в Печенігах, а це було досить складно, це повністю перевірка твоїх речей. Ледь не перевірка, чи нема нічого у тебе білизні", — згадує жителька Осколу.
Єлизавета Борискіна доєдналася до демінерів The Halo Trust після звільнення Осколу
Після звільнення села дівчина спершу хотіла долучитися до війська, але, за її словами, не підійшла за кваліфікацією, тому вирішила податися до міжнародної гуманітарної організації The Halo Trust, яка займається розмінуванням територій.
"Там було зазначено, що ми навчаємо, ви проходите курс. Подала заявочку і чекала дзвіночка тижня два, вже почала переживати, що, напевно, я їм не підійшла, але вони зателефонували", — говорить Ліза.
У серпні, після місяця навчань, почала працювати демінеркою.
"Я хотіла приносити користь своїй країні, робити те, що буде корисно не лише для моєї зарплати, а що допоможе нашим людям в майбутньому: існувати безпечно у цій країні, обробляти свої поля, не боятися, що у них буде голод, або що стануться якісь продовольчі проблеми, не боятися пускати своїх дітей гуляти. І коли я зрозуміла, що в HALO я можу займатися саме цим, в мене жодних сумнівів не залишилося. Я мала час, сили й натхнення, тому я почала діяти", — каже Єлизавета.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
