Ірина Драгущак з позивним "Ластівка" коригує вогонь артилерії. Дівчина воює в 67-ій окремій механізованій бригаді Добровольчого українського корпусу. В одному підрозділі з Ластівкою служить її батько — обоє тримають оборону на лиманському напрямку. Артилеристка каже, зараз там тривають важкі бої.
Про цінності на війні, втрати побратимів і потреби бригади — Ластівка розповіла в інтерв’ю Суспільному.
"Планую відвідати своїх подруг, погомоніти з ними за смачним чаєм і вдосталь наговоритися"
- Як тобі повертатися з бойових позицій у цивільне життя?
- Нормально. У мене дуже гарне середовище, тому я не відчуваю дискомфорту чи великої зміни. Люди, з якими я дружу, знають, що таке війна, переймаються цим, читають новини, тобто перебувають у контексті тому, що й я. Тому я не відчуваю дисонансу. Нещодавно в інтернеті поширили відео, в якому журналіст запитував людей про "Азовсталь", а вони не знали, що відповісти і що таке взагалі оборона Маріуполя, де сьогодні азовці. У мене, думаю, всі знають, де азовці, і які ключові події війни відбувалися.
- Що плануєш зробити під час відпустки?
- Осіння відпустка більш домашня, тому планую провести час з рідними, поїхати до бабусь і дідусів. Також відвідати своїх подруг, погомоніти з ними за смачним чаєм, капучино і вдосталь наговоритися. Теплі розмови, зустрічі зі своїми друзями, яких не маю можливості бачити там. Також хочу піти в театр на нову виставу.
- Чи є теплі розмови на фронті, з твоїми побратимами?
- Звісно, без них теж не може бути. Однак специфіка розмови з чоловіками трохи інша, ніж із жінками. Я помітила контраст у тому, як спілкуються жінки — це зовсім інша атмосфера в розмові, інші теми, аніж з чоловіками. У мене є цікаві співрозмовники в підрозділі, є багато друзів з інших підрозділів нашого батальйону. Також маю дуже добрих сусідів у Слов’янську, це люди з того міста, які нас дуже підтримують. Для мене вони, як сім’я там.
"Сказала рідним, що буду мобілізовуватися, вони були проти, але я це зробила"
- 24 лютого минулого року, коли розпочалася повномасштабна війна, тернопільські добровольці одними з перших вирушили на допомогу ЗСУ. Ти з перших днів допомагала в "Домі ветерана", де в той час збирали допомогу для бійців, волонтерила, організовувала логістику. Чи пам’ятаєш той момент, коли таки вирішила піти на фронт, що спонукало тебе це зробити?
- До 24 лютого ми працювали для забезпечення всі разом. Шукали пальне на дорогу, транспорт, яким хлопці виїдуть на бойові, проводили вишколи для цивільного населення про те, як поводитися в час війни. І потім, коли хлопці поїхали на війну, моїм завданням було, щоб вони мали все, що їм потрібно. До квітня ми не були офіційно в ЗСУ, а були просто добровольцями, відповідно для того, щоб хлопці мали щось — потрібно було знайти це самим. До прикладу, спальники та каремати — не всі з ними виїхали. Також кожних два-три дні виїжджали нові екіпажі з добровольцями, які до нас зголошувалися та підсилювали наших бійців, їх теж треба було одягнути. Великим завданням було знайти бронежилети та каски. В Україні їх вже не було, де купити, за кордоном вони були, але знайти логістику, якимось чином зробити цю закупку, десь взяти гроші — це було важко. Ці речі дуже довго до нас йшли. Потім потрібно було знайти аптечки, турнікети. Я включилася в це все, бо це було найнеобхіднішим. Тобто на початку моїм завданням було забезпечення, а також відповідати за поселення сімей наших побратимів, евакуйованих з прифронтових областей. Відповідно, я включилася в цю роботу.
Згодом, коли ми стали частиною Збройних сил, то відповідно в забезпеченні аж такому потреба відпала. У нас в підрозділі тоді були місця і було роботи більше, тодішній командир мені запропонував, щоб мобілізуватися. Я мала займатися подібними справами — логістикою. Потім на полігоні все знову змінилося і види моєї діяльності в підрозділі змінювалися. Я почала займатися морально-психологічним забезпеченням, допомагала роботі штабу. А згодом я долучилася до артилерійського підрозділу, який очолив мій побратим і давній друг Роман Безкостий з позивним "Зелений", і я вирішила залишитися в артилерії. Склала наплічник, попередила рідних і виїхала.
- Як відреагували твої рідні на рішення мобілізуватися?
- Мама десь розуміла, що я можу так зробити. Вона й на початку, коли ми тільки готувалися до повномасштабної війни, переживала, бо мій складений наплічник теж стояв. Я казала мамі, що залишаюся на місці, бо моїм завданням було забезпечення. Бабця з дідом думали, що я в перші дні кудись поїду (посміхаться — авт.), але я казала, що буду на місці, бо я справді мала залишатися, тож так і зробила, щоб вони не хвилювалися. А вже в серпні я всередині все собі обдумала, помаленьку прощалася з домом і укріплялася в рішенні, що я поїду. Сказала рідним, що я буду мобілізовуватися, вони були проти, але я мобілізувалася, ось і все. А потім ми все одно зідзвонювалися, вони ж на мене не гніваються, вони мене люблять, тому мусять приймати мої рішення такими, якими вони є.
- Твій тато теж воює. Чи разом ви?
- Так, мій тато в тому самому підрозділі. Він поїхав у підрозділ у червні і вже з липня був мобілізований, а я приїхала у вересні. Для мене це стало своєрідним викликом. Було незвично бачити тата серед своїх побратимів, адже з усіма бійцями я раніше була знайома, ми ходили на спільні вишколи, були в "Правому секторі", тобто у нас було своє коло спілкування. Проте можу сказати, що з татом стало більше тем для розмов, оскільки у нас спільні побратими, а також ми знаємо контекст нашої військової спеціальності та тих реалій, в яких живемо. Тому, коли тато приїжджає додому, я маю про що з ним поговорити. І в підрозділі теж є спільні теми для розмов, зокрема про наших домашніх. Я би сказала, що там із татом я теж зберігаю родинні зв’язки, але він розуміє, що на війні він є моїм побратимом, що нього є командир і в мене є командир, що ми обоє бійці підрозділу. Тато не має впливу на мене як тато до кінця, бо вирішує не він. Ну і в цивільному житті я вже трохи доросла, тому ми маємо такі дружні стосунки — як вдома, так і в підрозділі.
"Важко, зараз на всьому східному напрямку йдуть бої"
- Ти навідник гаубиці, так?
- Зараз вже ні, я коригую вогонь артилерії. Переді мною монітори, планшет з кропивою. Я дивлюся, куди влучає наш снаряд, бачу ціль і даю коригування командиру гармати. Тоді навідник вносить ці коригування, і ми робимо новий постріл. Визначаю по дальності, які снаряди, які взриваки, бо від цього всього змінюється точність стрільби.
- Чи складно було цьому всьому навчитися?
- Я би не сказала, що складно. Складним моментом було зрозуміти логіку артилерії. Дуже просто, коли ти вже розберешся в цьому, і дуже логічно. Але спершу це був мій такий крок з розуміння, як воно працює, а тоді вже нашарування нових знань. Напевно молодим людям простіше через технічні новинки. У нас є програма, якою всі користуються, відповідно освоїти її легше молодшим.
- На яких напрямках зараз воюєте і яка там ситуація?
- Ми воюємо в напрямку Кремінної, в Серебрянському лісі. Там важко зараз насправді. Якраз у той день, коли я їхала до Тернополя, були важкі бої. Росіяни штурмували, їм вдалося відбити позицію одну, і наші знову ж таки відбили її назад. Це досить непроста річ, щоб за годину така зміна відбулася. Тобто, що спершу зайшли окупанти, потім наші відбили позицію. Це непросто. Важко, зараз на всьому східному напрямку йдуть бої — і в Авдіївці, і на Куп’янську, і в стороні Лиману. Непростий зараз період війни.
"Якщо гине такої ваги людина, то це мусить бути за щось дуже велике і ми зобов’язані, щоб це велике здійснилося"
- У себе у фейсбуці ти часто згадуєш своїх побратимів, які загинули. Говориш про їхні чесноти, про їхній характер. Як ти переживаєш ці втрати?
- Важко говорити про це. Спершу є якась емоційна складова, коли ти не хочеш приймати таку реальність, потім ми пробуємо прийняти. Я намагаюся робити це по-християнськи, тому що вірю у вічне життя, що воно буде і я не знаю, як живуть люди, які не вірять у нього, мені здається, що кожен по-своєму в нього таки вірить, що це не все, тобто, що коли людина помирає, це не кінець. Ми ще зустрінемося. Я щиро вірю, що ми з моїми побратимами зустрінемося, що я побачу своїх друзів, які загинули.
Я дуже хочу, щоб ця втрата щось змінювала для мене, взагалі є таке потужне бажання, щоб вона змінювало щось і в світі, і в Україні. Що це не просто так, не може бути просто так. У нас дуже потужні люди загинули, мої побратими чи наш командир, який зараз на шевроні нашого батальйону — Хаммер, Тарас Бобанич. Такої ваги людина, якщо вона гине, то це мусить бути за щось дуже велике і ми зобов’язані, щоб це велике здійснилося. Тобто за те, щоб жила українська нація на своїй землі, була українська держава. І я відчуваю таке зобов’язання, щоб ми це зробили.
Стає менше тих, хто за ці ідеї бореться, але все ж таки ці високі ідеали вони мусять бути втілені. Якщо навіть багато кому байдуже, то не байдуже мені. І нехай в мені буде якась зміна, тобто ті риси характеру, які я хочу наслідувати. У Хаммері, наприклад, це вогонь, який не згасає. Він постійно був у боротьбі. Ми розслаблялися, ми вже не хотіли робити вишколів, а він говорив, що ми маємо готуватися, маємо щось робити. Постійно був наполегливий в цій справі, він був непохитним у своїх принципах та ідеях, він інколи не боявся сказати правди в очі, був непримиренним до несправедливості. А Василь Капустинський, який теж був моїм другом, це була людина, яка вміла любити. Він приходив і від нього ставало тепло і радісно. Він вмів любити життя і все в цьому житті. Я хочу наслідувати ці його чесноти. Роздумую про ці речі і хочу, щоб вони в мені робили зміну і зміну в Україні.
- Згадую, що в одному з інтерв’ю ти говорила, що зараз є потреба в капеланах.
- По штату, є один капелан на бригаду. А бригада — це п’ять батальйонів, до прикладу в нас так, і в кожному є три роти і додатково рота вогневої підтримки, окремі взводи, тобто розвідка, та інші, тобто це дуже багато людей. Кожному взводу би мати когось, хто би приїхав, поспілкувався. Щоби капелан міг бути другом, побратимом, щоб йому довіряли і приходили до нього за тими духовними питаннями, які вони не знають, а він може знати відповіді на них, то треба багато роботи, багато присутності, багато часу. А його якраз і нема. Якщо офіційно один капелан на бригаду, то це мало насправді, мало часу, щоб приділити його всім. І зараз наче є випуски капеланів, над цим працюють і в ЗСУ, я знаю, хто над цим працює, але це дуже довго. Війна вже йде, тобто ми вже це проходимо, а тільки можливо зараз будуть призначати ще капеланів, то це пізно. Дуже було б добре, якби капелан був на початку і разом з бійцями їхав одразу на фронт — це було би класно.
- Часто ти у своїх соцмережах говориш і про те, що вам потрібно. Це також спосіб залучити кошти або придбати необхідні речі. Якраз хотіла поговорити про забезпечення. Що зараз необхідно вашій бригаді, вашому взводу?
- Потреби не змінюються. Це завжди автомобілі, тому що, коли їздиш бездоріжжям, автомобілі дуже зношуються. Є такі, що їх ремонтуєш кожного разу, і це вже краще купити новий автомобіль, ніж вкладати стільки грошей в ремонт того, який вже погано працює. Ну і дрони, тому що ми ними ефективно можемо ліквідовувати ворогів і розвідку проводити, і ми стріляти в сліпу не будемо, тому що дрони — це те, що коригує наш вогонь.
- Часто чую від людей, зазвичай це цивільні, що вони втомилися від війни. Чи втомилася ти?
- Не знаю, чи мене закидають камінням, але я не втомилася. Виснаження є, і я бачу в побратимів, які воюють з початку повномасштабної війни, що воно є. Особливо я скажу про піхотні підрозділи, яким, я вважаю, важче, ніж артилеристам, аніж можливо ще іншим підрозділам, тому що на них падає така найважча місія. Їм виснажливо стільки часу перебувати на бойових. Виснаження є війною, але я би сказала, що ми навпаки вже звикли до тих реалій, в яких живемо. Ми приймаємо ту дійсність, яка є.
- Ви часто їздите у відпустки, аби розвантажити себе. Я спілкувалася з вашим командиром Романом Безкостим, то він казав: «Моїм бійцям потрібно відпочивати, аби знову поновлювати свій ресурс». Якщо в перші дні повномасштабної війни ми бачили черги до військкоматів, активних людей, які намагалися потрапити хоч кудись, то зараз такої активності не спостерігається. Чи дійсно є кому вас замінити?
- Дві відпустки за рік є, і ми звісно хотіли би більше насправді. Можливо якось частіше їздити, бо насправді є така потреба, це б допомагало розвантажуватися, частіше бути вдома. Ми в підрозділі так робимо, що нас їде така кількість, щоб інші змогли підмінити, і нам нормально працюється. Глобально, чи нас є кому підмінити, якби ми, наприклад, зараз вийшли з бойових і когось іншого завели, то це має розцінювати генштаб, але ажіотаж, як ти кажеш, звісно він впав, справді не відчувається такого зацікавлення війною. Я розумію, що хто цим не живе, то їм важко можливо в цьому бути військовому контексті. І не відчувають цієї потреби, що якщо там не буде людей, які зі зброєю в руках стоять, то вони просто прийдуть далі. Це ще не все. Тобто так, ми відбили Київщину, Харківщину, але вони все одно наступають, і якщо ми поступимося, то вони прийдуть сюди. Але це не тільки нам потрібна ця Україна, не тільки мені, не тільки моїм побратимам, а мабуть тим людям, які тут ходять, в центрі, їм, мабуть, теж треба, щоб тут не було, вибачте мені, будь ласка, Російської Федерації, а була Українська Держава. То якщо це треба не тільки нам, то мабуть і зброю тримати в руках треба не тільки нам, а ще й іншим людям, яким треба своєї держави. Просто це розуміння якось справді так впало чи що, і слухати ці історії, як там військкомати когось там скручують… Нащо скручувати, щоб захищати свою державу? Тобто це так дико якось, стидно навіть. Мені соромно перед іноземцями, за нас воює велика кількість іноземців. У нас в першій роті є друг Бур, який поляк і він воює з нами разом. І це соромно дивитися такі кадри, як десь у фейсбуці люди плачуть, що "ой забрали". Куди забрали? Що якусь чужу державу захищати? Можливо є якісь моменти погані чи корупції, чи непідготовленості, але я думаю, що це якісь окремі моменти, які треба розбирати, відповідно своїх прав вимагати, але в більшості — це наша українська держава і це громадянський обов’язок її захищати.
Але скажу так напротивагу, що в останні дні троє людей написали мені, що хочуть долучитися до війська і хочуть в наш підрозділ. Відповідно, я здивувалася, бо давно такого не було, щоб хтось писав, але маю от за останній тиждень трьох людей. Просто це дуже гарна логіка, якщо вдається підібрати підрозділ, в якому ти хочеш служити, бо ці люди такі однодумці з нами і вони хочуть служити з нами.
- Багато людей дають свої прогнози: війна триватиме ще рік, війна триватиме ще п’ять. На твою думку, на скільки це може затягнутися, і що ми можемо зробити, щоб пришвидшити цю перемогу?
- Я скажу, що некомпетентна робити такі прогнози. Нам виглядає зі свого місця, що це таки надовго і можливі різні варіанти. Не знаю, має статися щось дивовижне, супер озброєння і супер поповнення збройних сил, щоб ми відтіснили ворога і визволити повністю українську землю, що необхідно є, бо інакше в нас не буде миру. А якщо якийсь інший буде дуже сумний сценарій — замороження конфлікту, то війна звісно буде продовжуватися новими хвилями в якісь періоди. Я не уявляю навіть, як це заморозити, якщо чесно, але якщо вже таке станеться, то будуть воювати, на жаль, ті, хто сьогодні, мабуть, в школі вчиться. Тобто це нам би дуже хотілося, щоб ми оптимістично вигнали всіх окупантів, розвалили взагалі Російську Федерацію, щоб у цих народів, які поневолені, були свої національні держави. Це такий дуже правильний сценарій для України, але це не такий простий процес. Це все можливо, але довго, і треба бути готовими напрягтися, скажемо так, що це не буде так просто. Треба звикати, ходити на вишколи і бути готовими боротися далі, військово-промисловий комплекс свій розширювати, виробництво снарядів запускати, виробництво зброї, придумувати якісь новинки.
- Про що зараз найбільше мрієш?
- Важко сказати, бо я мало мрію зараз. Я десь скаржилася на те, що я маю мало мрій. Я частково не дозволяю собі мріяти про щось таке глобальне, бо я не знаю, що чекає мене, що чекає нас, тому десь у мене є таке стримування, мабуть, мрій.
Є такі якісь практичні моменти, що би мені хотілося, наприклад, я зареєструвалася на навчання в Християнську відкриту академію. Я приїду в підрозділ і в мене ще почнеться онлайн навчання, тобто є такі бажання, які я виконую. Дуже хотілося приїхати додому і купити собі гарний цивільний одяг. І сьогодні я дуже кривилася, коли одягала форму. Думаю, йой (посміхаться — авт.), я вдома так не хотіла одягати форму, а тут треба для інтерв’ю, то я вже так її одягнула, але дуже хотіла гарно одягнутися, кудись вийти. Це такі прості банальні потреби. Які, як тільки починається щось важче на фронті, в мене відпадають, думаю — все, цього не треба, мені треба, щоб були живі мої побратими, щоб вони повернулися додому, я хочу цього. Це, мабуть, моя мрія.
