Молодша лейтенантка, ординаторка медеваку Поліна до повномасштабного вторгнення працювала тренеркою та моделлю в Одесі. На початку цього року вступила до лав Збройних Сил, аби боронити Україну. Про те, як бути жінкою серед чоловічого колективу, про найскладніші моменти в роботі та умови на фронті в ефірі "Українське радіо Одеса" розповіла військовослужбовиця Поліна з позивним "Сара".
Пані Поліно, потрапив на очі ваш позивний "Сара". З чим пов'язано, як отримали таке псевдо?
Так, позивний у мене "Сара", як Сара Коннор із "Термінатора". І мій командир так мене і називає — Сара Конор, прям повністю. Позивний мені дали ще до того, як я пішла у військо. Тому що я з таким ось характером, я відчуваю з нею дуже спільні риси, і це бачу не тільки я. Тобто це навіть не я сама собі дала, це так сталося. І дуже швидко він до мене причепився, навіть деякі люди думають, що мене таке звати. Тільки коли я вже стала на медичну службу, там вже в нас не тільки позивний, а вже ім'я. Тому я і Поліна, і Сара, але все ж таки більше Сара.
А розкажіть чим займались до повномасштабного вторгнення. Чи допоміг вам ваш досвід роботи до 24 лютого у житті яке маєте зараз?
До повномасштабного вторгнення я працювала тренером, моделлю та, оскільки у мене вища медична освіта, то і лікарем дерматологом-косметологом. Але не дуже довго, мені це не дуже подобалось, бо я більш творча. Мені подобається езотерика. Я люблю все таке нестандартне, і я люблю дуже швидко і часто змінювати свою сферу діяльності, і свій зовнішній вигляд до речі. Я просто насолоджувалась життям в Одесі. Звісно медична освіта і досвід мені допомогли вже тут, у лавах ЗСУ.
Пригадаймо 24 лютого, день початку повномасштабного вторгнення Російської федерації на території України. Яким цей день вам запам'ятався?
24 лютого для мене було справжньою несподіванкою. У мене були всі стадії, які є у людей: від паніки до прийняття. Я дуже-дуже нервувала, але майже нічого не робила. Тільки допомагала тваринам і закупала корм своїй собаці. Бо я думала, що для мене почався кінець світу, напевно, як і для багатьох.
Як давно потрапили до збройних сил і що спонукало піти на війну?
2 січня я вже стала на службу. Тобто Новий рік я зустрічала із зібраними рюкзаками. Потім сіла до таксі, приїхала у військкомат. Процедура розподілу по частинах в принципі стандартна. А ось потім у нас почався курс молодого бійця. Я його проходила з-за кордону і він був штурмовий. Це одні з найліпших моїх спогадів. Це було дуже круто, я тоді закохалася в штурмові дії та захотіла бути штурмовиком. Але якщо в тебе все ж таки медична освіта, то треба робити те, що ти можеш робити, бо тут ціняться твої професійні навички насамперед.
Зараз я працюю на стабілізаційному пункті. Це перша лінія і туди привозять поранених. Їх можуть привести будь-який час доби, в будь-якому стані: від легкого до важкого. Наша задача його стабілізувати й відправити далі. Заповнити потрібні папери й відправити далі. Відповідальність дуже велика.
Ви зауважили, що ваша робота полягає в тому аби стабілізувати пораненого бійця, це може бути емоційно тяжко. Можете розповісти про випадки, які вас особливо вразили і як з цим порадитись?
Це найважливіше наша справа, ми не граємо в доктора Хауса, не придумуємо якісь діагнози та не намагаємося вилікувати від якоїсь там хвороби. Нам треба стабілізувати, щоб він живий доїхав далі, щоб він не втратив руку, ногу. Щоб він був, наскільки це можливо, при тямі. Вони іноді навіть так тебе за руку тримають, просто що ти поряд. І це дуже емоційно, ти розумієш, що ти потрібна зараз, тут. Це дуже приємно, ти розумієш яка відповідальність на тобі.
З важкого, коли привозять пораненого, ну його не довезли, він помер поки їхав. І ми повинні констатувати смерть, і ось цей момент важкуватий. Бо його занесли, ми намагались підключати монітори, вже включене все, тому що ми розуміємо, що він може просто бути непритомний і в нього дуже важкий стан. Але ні — просто констатація смерті. Такі моменти важкі.
Ви також зауважили що були важкі умови життя. Що саме було надмірно дискомфортним?
Це коли немає нормального туалету, немає нормального душу. Коли на вулиці дуже холодно, а тобі треба з пляшки помитись за температури -30°С, зайти потім всередину, все це висушити. Я косметолог, я не можу не думати про стан своєї шкіри. У мене SPF креми були усюди: у броніку, в рюкзаку. Важко за цим слідкувати. Потім навантаження на твою спину звісно, на психологічний стан.
До війни я вісім років не їла взагалі нічого тваринного, я була веганкою. Ні яйця, ні сир. Тут потрібно їсти, що є. Я досі ні разу не їла тушонку. В мене замість тушонки консервований тунець. І якщо ми кудись виходили, то я брала з собою просто тунець, лаваш, і все. Оце моя їжа. Дуже багато часу я могла просто нічого не їсти. Тобто в мене батончики білкові якісь, коктейлі та оцей тунець, лаваш і все. Хлопці не кухарі, вони не будуть щось там виготовляти, ніяких салатів, ніяких фруктів. Важко не їсти, а тобі потрібно їсти, тому що в тебе дуже багато фізичного навантаження. Я дуже схудла через це.
Можливо ви стикалися з упередженнями щодо жінок в армії?
Все залежить від того, як ти себе поставиш. Мене почали називати за позивним тільки після перших стрільб. Треба заслужити це звання. Якщо ти робиш справу і робиш її гарно, то нема різниці якої ти статі, особливо серед братів. Ти насамперед людина й вони помічають твої людські якості, тому в мене немає з цим проблем, я себе почуваю комфортно.
І до речі, поки я була в бойовому підрозділі, там в нас взагалі не було жінок, тільки в штабі одна. Мені не вистачало цього спілкування. Я навіть коли бачила десь дівчину гарну, з манікюром, дуже-дуже так емоційно реагувала на це. Зараз у медичній службі вже більше жінок є, але саме в тому пункті я все одно одна дівчина. Ну якщо ти реально хочеш, ніхто не може тобі завадити й сказати: "Ні, знаєте, все-таки жінкам тут не місце". Якщо в тебе є освіта, яка тут потрібна, і якщо в тебе є бажання це все робити — ніхто не може цьому завадити.
Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
