Тетяна Чорномаз: "Ця незалежність жила в душах і серцях багатьох людей"

Тетяна Чорномаз: "Ця незалежність жила в душах і серцях багатьох людей"

Тетяна Чорномаз: "Ця незалежність жила в душах і серцях багатьох людей"

24 серпня Україна святкує 29-ту річницю незалежності. Про вклад черкащан до становлення незалежності журналісти Суспільного поспілкувалися з Тетяною Чорномаз.

Тетяна Чорномаз: "Ця незалежність жила в душах і серцях багатьох людей"

Тетяна Чорномаз

Тетяна Чорномаз - журналістка, редакторка, кореспондентка радіо "Свобода". Членкиня Уманського Народного Руху, учасниця мітингів за незалежність у 1991 році.

Скажіть, будь ласка, пані Тетяно, з чого починався шлях до незалежності на Черкащині?

Усе почалося з народного руху. Народний рух на Черкащині утворився в Умані та Каневі, був токож осередок і у Черкасах. Довгий час спільного руху не було, але за кілька років рухи об’єдналися. Його очолив мій чоловік – Богдан Чорномаз. Ми були родиною дисидентів, їздили разом на всі мітинги, щоразу виступали делегатами від Умані.

Тетяна Чорномаз: "Ця незалежність жила в душах і серцях багатьох людей"

Ми зареєстрували газету "Червона калина", часопис краєвого руху Черкащини, Богдан був її редактором. Друкували її у Прибалтиці, наші хлопці возили туди макети – листи, на які приклеювали публікації, набрані на друкарській машинці. Нерідко у них намагалися вилучити ці макети дорогою.

Тетяна Чорномаз: "Ця незалежність жила в душах і серцях багатьох людей"

Газета "Червона калина"

Як на ваші дії реагувала тодішня влада?

Місцева влада робила все, щоб завадити нам. Нас розганяли, провокували, на мітингах відбирали і рвали прапори, ламали древка. Але нас це ще більше надихало, ми відчували, що на правильному шляху. Рух розповсюджувався і був у кожному районі на Черкащині. Нас з Богданом обзивали, паплюжили, говорили: "Та не вірте цим Чорномазам, вони бандити і наркомани". Нас боялися, бо знали, що коли рухівці прийдуть до влади, то їм ніхто не даватиме хабарів і люди матимуть рівні права.

Читала, що на усі мітинги з вами ходили діти. Ви їх до цього спонукали, чи це було їхнє бажання?

Вони самі рвалися з нами, обоє нас повністю підтримували і зараз підтримують. Їм подобалося йти під прапорами, вигукувати гасла, подобалося бути у центрі подій. Вони розуміли, що роблять важливу справу.

Тетяна Чорномаз: "Ця незалежність жила в душах і серцях багатьох людей"

Донька Тетяни Софія Чорномаз на одному з мітингів

Що відбувалося після створення руху?

Незалежність жила в душах і серцях багатьох людей. І зараз живе. Тож курс на проголошення України незалежною був давно. Нас як не душили, прагнення незалежності пройшло через усі підпілля, воно, мабуть, зашите у генетичний код українців. Майже кожна родина мала тих, хто загинув від репресій. Боротьба за незалежність – це те, чим українці займалися споконвіку – скільки повстанських хвиль, починаючи з часів козацтва, захлинулися, скільки цих хвиль роздавила окупаційна влада! Прагнення незалежності не зародилось з народним рухом, воно жило у нас ще з сивої давнини.

Тетяна Чорномаз: "Ця незалежність жила в душах і серцях багатьох людей"

Пригадуєте останні місяці перед підписанням декларації про незалежність?

Ми були у такій борні, у такому вогні, ми не знали, чим усе закінчиться. Ми знали, що можемо бути заарештовані, або й убиті. У той час близько десяти моїх друзів з тих, хто разом з нами боровся за незалежність, загинули при незрозумілих обставинах. Не раз бувало, й сама помічала, що за мною стежать, чи доганяють, одного разу ледве врятувалась – пощастило, що впустила сусідка з першої квартири. Мого чоловіка так побили, що він лежав тиждень без свідомості і ледве оклигав і залишився при розумі.

Що пам’ятаєте з періоду від проведення референдуму і до підписання декларації?

Це був результат страшної втоми. Ми приїжджали з мітингів і падали з ніг. Ми по три дні не бували вдома – пікетували разом з уманською та черкаською делегацією, дехто й жив перед Радою. У день, коли підписали Декларацію про Незалежність, ми відранку стояли перед Радою. Пообіді вже несила стало терпіти. Ми прорвались крізь ОМОНівське оточення і побігли до дверей. Я добігла до самих дверей Верховної Ради з натовпом, ми збиралися захопити приміщення і довести справу до кінця. Але тут вискочив В’ячеслав Чорновіл, спинив нас і каже: "Тихо, тихо, не займайте, вони зараз підпишуть, ми домовились". Бо ми б усе рознесли і невідомо, що б було.

Тоді ми знали, що це все – тільки початок. Початок великої роботи і ще більшої боротьби.

Читайте також

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди