24 серпня Україна святкує 29-ту річницю незалежності. Про вклад черкащан до становлення незалежності журналісти Суспільного поспілкувалися з Тетяною Чорномаз.
Тетяна Чорномаз - журналістка, редакторка, кореспондентка радіо "Свобода". Членкиня Уманського Народного Руху, учасниця мітингів за незалежність у 1991 році.
Скажіть, будь ласка, пані Тетяно, з чого починався шлях до незалежності на Черкащині?
Усе почалося з народного руху. Народний рух на Черкащині утворився в Умані та Каневі, був токож осередок і у Черкасах. Довгий час спільного руху не було, але за кілька років рухи об’єдналися. Його очолив мій чоловік – Богдан Чорномаз. Ми були родиною дисидентів, їздили разом на всі мітинги, щоразу виступали делегатами від Умані.
Ми зареєстрували газету "Червона калина", часопис краєвого руху Черкащини, Богдан був її редактором. Друкували її у Прибалтиці, наші хлопці возили туди макети – листи, на які приклеювали публікації, набрані на друкарській машинці. Нерідко у них намагалися вилучити ці макети дорогою.
Як на ваші дії реагувала тодішня влада?
Місцева влада робила все, щоб завадити нам. Нас розганяли, провокували, на мітингах відбирали і рвали прапори, ламали древка. Але нас це ще більше надихало, ми відчували, що на правильному шляху. Рух розповсюджувався і був у кожному районі на Черкащині. Нас з Богданом обзивали, паплюжили, говорили: "Та не вірте цим Чорномазам, вони бандити і наркомани". Нас боялися, бо знали, що коли рухівці прийдуть до влади, то їм ніхто не даватиме хабарів і люди матимуть рівні права.
Читала, що на усі мітинги з вами ходили діти. Ви їх до цього спонукали, чи це було їхнє бажання?
Вони самі рвалися з нами, обоє нас повністю підтримували і зараз підтримують. Їм подобалося йти під прапорами, вигукувати гасла, подобалося бути у центрі подій. Вони розуміли, що роблять важливу справу.
Що відбувалося після створення руху?
Незалежність жила в душах і серцях багатьох людей. І зараз живе. Тож курс на проголошення України незалежною був давно. Нас як не душили, прагнення незалежності пройшло через усі підпілля, воно, мабуть, зашите у генетичний код українців. Майже кожна родина мала тих, хто загинув від репресій. Боротьба за незалежність – це те, чим українці займалися споконвіку – скільки повстанських хвиль, починаючи з часів козацтва, захлинулися, скільки цих хвиль роздавила окупаційна влада! Прагнення незалежності не зародилось з народним рухом, воно жило у нас ще з сивої давнини.
Пригадуєте останні місяці перед підписанням декларації про незалежність?
Ми були у такій борні, у такому вогні, ми не знали, чим усе закінчиться. Ми знали, що можемо бути заарештовані, або й убиті. У той час близько десяти моїх друзів з тих, хто разом з нами боровся за незалежність, загинули при незрозумілих обставинах. Не раз бувало, й сама помічала, що за мною стежать, чи доганяють, одного разу ледве врятувалась – пощастило, що впустила сусідка з першої квартири. Мого чоловіка так побили, що він лежав тиждень без свідомості і ледве оклигав і залишився при розумі.
Що пам’ятаєте з періоду від проведення референдуму і до підписання декларації?
Це був результат страшної втоми. Ми приїжджали з мітингів і падали з ніг. Ми по три дні не бували вдома – пікетували разом з уманською та черкаською делегацією, дехто й жив перед Радою. У день, коли підписали Декларацію про Незалежність, ми відранку стояли перед Радою. Пообіді вже несила стало терпіти. Ми прорвались крізь ОМОНівське оточення і побігли до дверей. Я добігла до самих дверей Верховної Ради з натовпом, ми збиралися захопити приміщення і довести справу до кінця. Але тут вискочив В’ячеслав Чорновіл, спинив нас і каже: "Тихо, тихо, не займайте, вони зараз підпишуть, ми домовились". Бо ми б усе рознесли і невідомо, що б було.
Тоді ми знали, що це все – тільки початок. Початок великої роботи і ще більшої боротьби.