Сестра носить його футболку і береже в телефоні фото й листування. А ще йому замовили у місцевого скульптора пам'ятник — точну копію. Минає рік, як родина Чабаненків із Черкащини втратила сина, брата Михайла — він загинув 16 серпня 2022 року, захищаючи Україну.
Ще за життя Михайла Чабаненка подали на звання Героя України з удостоєнням ордена Золота Зірка. Та йому назавжди лишилося 31. Про те, яким був її брат, розповіла сестра – Інна Шкляр.
"Дуже любив книги"
Народився Михайло у селі Ярошівка на Звенигородщині у родині, де п'ятеро дітей. І у всіх — по п'ять років різниці. Троє із них — Інна, Михайло та ще один брат — Василь —військовослужбовці.
Михайло, розповіла Інна, для неї був усім.
"Міша — дуже неординарна людина. Він із самого дитинства був не схожим на інших. Я так кажу не через те, що він мій брат, а тому, що так справді було. Ще зі школи він дуже любив книги, багато читав. Сигарети, спиртне, гулянки — цим не цікавився. У місцевій бібліотеці прочитав всі книги, домашню бібліотеку теж. Також йому подобалися рок-гурти, улюблена — «Король и Шут», він був її фанатом, як і я. Ми з ним їздили по містах за ними, щоб побувати на концертах. Він носив зачіску ірокез, як у соліста гурту Михайла Горшеньова. У школі, в селі дитина ходила з ірокезом. Це було, м'яко кажучи, незвично. І на своєму випускному він теж був з ірокезом. Мамі робили багато зауважень з приводу цього. А ще він був дуже педантичним до себе і оточення. Коли почав заробляти гроші, доглядав за собою тільки у барбершопі, дуже охайний, все ідеально, все мало бути чітко складене. У цьому плані з ним було тяжко".
Між тим, саме до нього, зі слів Інни, зверталася за допомогою вся родина — ніколи нікому не відмовляв. Михайло навіть фільми дивився по-своєму:
"Інші люди як: подивилися фільм — обговорили, обмінялися враженнями. А він, якщо йому фільм подобався, то обов'язково дізнавався все про нього — хто режисер, актори, скільки коштували зйомки, як і де знімали. Якщо сюжет на основі реальних подій, то вивчав, що що це за події і після фільму міг довго розповідати що «насправді там було не так»".
Рідним він купував книги:
"Книги були в подарунок на всі свята — від дня народження до Нового року. Перед цим він їх сам перечитував. Вибирав їх такі, якими нас бачив, що, на його думку, було нам потрібно. У мене досі лежить навіть одна запакована книга. Він довго питав, чому я досі її не прочитала. Він не просто дарував, а ще й хотів обговорювати ці книги. Я іноді навіть для цього читала стислі перекази в інтернеті. Звісно, у нього були друзі, але з ним було тяжко, хоча він і не був «задротом». Дуже любив футбол. Але після гри всі йшли гуляти на річку, а він, як завжди, із книгами".
На війні, зі слів Інни, ця прискіпливість брата врятувала життя багатьом людям.
"Спочатку казав, що служба — це не його"
Інна — перша з дітей військова в родині. Із п'яти захищати Україну пішли троє — вона і двоє братів.
"Я пішла на службу в 2009 році. Мішу призвали на строкову, в Крим, але після цього він сказав, що служба — це не його. Розчарувався, не хотів, як то кажуть, фарбувати траву і займатися тим, що не корисно. Згодом почалася Революція Гідності. У 2016 році я пішла в АТО. До цього армія була для мене роботою, а коли була перша ротація, виникло відчуття, що я роблю щось корисне і захищаю нашу країну. Він дивився на мене і міркував: якщо я, жінка, пройшла це все, захищаючи свою родину, то він теж піде. З родини я спілкувалася з Мішею більше всіх, у нас з ним були спільні інтереси, смаки до музики. Я прийшла з АТО, розповіла йому, що там і як, і у 2018-му він підписав контракт. Тільки я вчилася, орієнтувалася на кар'єру, а він залишився у бойовій бригаді і знайшов себе там".
"Сепаратисти виклали фото і написали, що він убитий"
90 відсотків зарплатні Михайло вкладав у армію, розповіла сестра.
"Якщо їх посилали кудись на позиції, він там не просто жив у окопах, а все облаштовував, укріпляв. Його відданість була фанатичною. Патріот і фанатик. Це було страшно, бо він цим уже жив. То дрона купить, то планшет, то інше обладнання. Розбирався у техніці. Мій чоловік навчив його складати комп'ютери, він сам склав свій перший комп'ютер. Він дуже багато навчався, постійно із книгами, замовляв їх навіть тоді, коли був на передовій. А останнім часом читав містику, про смерть".
Михайло служив у 30 окремій механізованфй бригаді імені князя Костянтина Острозького. Коли почалася повномасштабна війна, він був у Донецькій області.
"Коли були перші ротації, це було не так страшно, як після 2022 року. Міша навіть курити почав, коли почалася повномасштабна війна. Він виконував обов’язки командира підрозділу. Йому не раз пропонували стати офіцером і бути командиром роти або відділення. Я теж йому пропонувала вчитися. У нього була хороша пам'ять, але він не хотів на заочне. Хотів, щоб усе було правильно".
Де він знаходиться ніколи прямо не говорив, лише кидав скріншоти геолокації, додала Інна:
"Сєвєродонецьк, Бахмут, Херсон — він був у багатьох "гарячих" точках. І всюди кидав мені скріншот локації — щоб я його знайшла. Я йому присилала фотографії, описувала, як пройшов день, що у нас відбувається. Він натомість був небагатослівним — «плюс», «ок». «все добре». Хоча він любив, коли я йому писала, просив про все розповідати".
Навіть коли побачила повідомлення, що його немає, була спокійна, бо він був на зв'язку:
"Коли він виводив людей, то втратив усі документи. І в телеграм-каналах сепаратистів виклали фото, написали, що він убитий. Але я знала, що він живий, бо ми з ним щодня переписувалися".
"Вони просто довірили йому своє життя"
Звання Героя України, розповіла Інна, брат отримав за бойовий професіоналізм.
"Був наказ вивести людей на одну позицію. Але він розповідав, що тоді знав і відчував, що радіохвиля прослуховується, тому повів у інше місце. Він доповів командуванню, що прибули на вказане місце, хоча насправді пішли в інше, і через дві хвилини там все накрили артою. Все було повністю випалене, там би ніхто не вижив. Так і думали, що вони всі загинули. А він вимкнув усі телефони, рації і просто вів людей. Його вчинок був героїчним у тому, що він був лише старшим сержантом, а йому довіряли дуже багато людей. Просто якийсь хлопчик каже: «Робимо так, як я кажу» — і вони за ним пішли. Довірили йому своє життя. Я раніше ніколи не придавала значення цій нагороді, Золотій зірці. А коли прочитала, що з моменту незалежності її отримали лише кілька сотень людей, то була шокована, що Мішу подали на цю нагороду при житті, за чотири місяці до смерті".
Саме його вимогливість до себе та інших допомогла братові, вважає Інна.
"Він постійно читав, постійно. У нього було багато зошитів — по техніці ведення бою, про балістику, георозвідку, курси, семінари. Через цю його дотошність тоді і вдалося врятувати так багато життів. На похоронах і після них до нас підходили цілими родинами і дякували".
"На похоронах ми на повну гучність ввімкнули його улюблену пісню"
З усієї родини Михайло найбільше спілкувався з передової саме з Інною.
"Ми обоє військові, розуміли один одного. Він знав, що телефони прослуховуються, тому нічого не розповідав. Щодня я отримувала від нього хоч щось — «живий», «плюс», реакція на фото. Коли він оди день не вийшов на зв'язок, я на другий пишу йому: «Ти живий»? І розумію, що вже щось не так. Потім на всі акаунти вже писала — тиша. Ще 17 серпня питала чи він живий, а він 16-го загинув. Вранці 18 серпня я зателефонувала у військкомат, спитала, чи є він у списках двохсотих чи зниклих безвісти. О восьмій ранку мені ще сказали, що немає. Думала, значить живий, щось трапилось чи зник зв'язок. Кожен військовий дає номер телефону когось із близьких, із ким можна зв'язатися, якщо з ним щось станеться. У Міші це був мій телефон. Він не хотів, щоб маму тривожили. Я про всі його поранення знала, але їй не говорила. Він дуже сильно її любив, просто боготворив. Мама, наприклад, йому телефонує: «Міша, як ти?». А він: «Усе добре». А сам лежить із серйозними пораненнями. Коли вже у 2021 році у нього після поранення почався сепсис і він відчув, що помирає, тільки тоді попросив про допомогу. Тиждень його рятували, робили операції. Потім переправили гвинтокрилом до Києва. Через деякий час він уже повернувся на службу".
Загинув Михайло під час наступу. Був екіпірований з ніг до голови, але куля влучила в око.
"Це був наступ. Він отримав кульове порання в голову, в праве око. Я отримала його каску з мізками і шматочками черепа. Зачинилася на кухні, збираю це все в руку і не знаю, що робити. Є те, до чого життя, умовно кажучи, «готує». Наприклад, є забобони стосовно того, що робити, якщо помре людина — треба накрити дзеркала тощо. А що робити, коли ти збираєш повну руку мізків і крові свого брата, якого дуже любив? Що з цим робити? Життя мене точно не готувало до такого, і в гугла таке не запитаєш, нікому не зателефонуєш, не порадишся. Я взагалі багато пропускаю через себе. Бо кому це розповіси — мамі, сестрі?".
На опізнання теж ходила сама:
"Є час для горя, а є час для дій. Хтось має це робити. Зараз моя родина плаче, переживає своє горе. А коли це тільки стається, усе робиться дуже швидко, тобі не дають можливості зайти і кричати «На кого ти нас покинув?». Великий потік, і ти маєш зайти, подивитися все, оглянути поранення".
Мама того дня була у Києві.
"Я дуже просила, щоб не говорили мамі. Тоді вона була у Києві з моїм племінником, який поїхав поступати, теж у військовий інститут. Я боялася, що з нею може щось трапитися, а мене не буде поруч. Два дні вона нічого не знала. Ми в селі в цей час уже готувалися до поховання. І сталося так, що хтось не міг мені додзвонитися, бо дзвінків було дуже багато, і зателефонував мамі. Спитали, куди присилати речі. Вона якраз була в метро, спочатку подумала, що це якийсь «розводняк». Але потім все ж перетелефонувала, спитала. І їй сказали. Після цього вона втратила свідомість, зламала руку, коли впала. Для неї це був шок".
Прощання Інна влаштувала братові таке, про яке з ним колись домовилися:
"Про смерть ми з ним розмовляли нормально. У його улюбленого гурту «Король и Шут» є пісня «Похорони панка». Ми з ним домовилися, що хто перший із нас помре, у того на похоронах буде грати ця пісня. І я цю волю виконала: ми поставили колонки і зробили так, як хотів. Це був його день і його момент. Усе як домовлялися".
"Я заходжу в майстерню, а в кутку стоїть Міша"
Коли загинув Михайло, шокована була вся родина, додала Інна:
"Тоді пройшло лише 14 днів, як ми його провели з Черкас. Я досі пам'ятаю, як повернулася до маршрутки, вона була заповнена людьми, і сказала: «Малий, люблю тебе, будь обережним». Я людина військова, емоції показую нечасто, але тоді чомусь захотілося це сказати".
Михайлові Чабаненку був 31 рік. Сім із них — на війні. Ні дівчини, ні родини, ні дітей. Сестра розповіла: ладна зробити все для того, аби зберегти пам'ять по брата. У рідному селі родина облаштувала спортивний майданчик. Зробили це на гроші, які виділила їм держава після його загибелі.
"Мені так шкода, що так сталося. Для мене Міша був всім. Я не знаю, що я ще можу зробити, бо розумію, що його не повернеш. Коли я почала будівництво майданчика, одна жінка підійшла до мене і сказала: «Якщо те, що ти робиш, продовжить пам'ять про Мішу хоча б на три місяці, воно того варте»".
Михайло мав позивний "Фокс". Тому на згадку про брата Інна зробила собі тату з лисицею.
А ще — до річниці його загибелі замовила пам'ятник у місцевого скульптора. Надихнула її на це скульптура "Незламні духом" на площі Слави у Черкасах:
"Побачила цей пам'ятник, запропонувала родині зробити такий для Міші. Хоча ні про які виплати ще тоді мова не йшла. Ми з чоловіком збирали гроші на квартиру, ще частину дала сестра. Я подивилась кошторис, порахувала, що це буде десь у межах півтора мільйона гривень. Однак все одно вирішили зробити. Знайшли скульптора, який робив меморіал, поїхала до нього. Не знала, чи він погодиться, але взявся. Ми з ним довго розмовляли, я показувала фото, відео. Я хотіла, щоб була портретна схожість. Скульптура буде висока — три метри. Міша стоїть на книжках. І от я заходжу в майстерню — а в кутку стоїть Міша. Повністю все його — одяг, розгрузка, автомат, берці".
Михайло не хотів, щоб його похоронили у селі, бо думав, що до нього туди ніхто не приходитиме. Але приходять, приносять квіти, вішають шеврони. Зробила все, аби привести там територію до ладу, розповіла Інна:
"Двадцять років біля того місця був смітник, усе заросло. Я пів року прибирала там все, вивезли два «КамАЗи» сміття. Тепер там гайок, ростуть квіти, все прибрано, вичищено, немає цієї ями".
Могилу брата відвідує щоразу, коли приїжджає в село:
"Коли я з родиною, то це жарти, розмови. А коли приходжу сама, то розмовляю з ним, плачу, кажу: «Вибач, я не можу тобі нічим допомогти». Можу бути на цвинтарі допізна, мені не страшно".
На могилі Михайла її "знайшла" собака, яка нині живе в родині, розповіла Інна:
"У нас був мопс, Батон, жив у родині 12 років, виріс із моїми дітьми. Два роки тому помер. Ми його кремували і возимо за собою. Після нього вирішили собак не заводити. І от був день народження Міші, ми прийшли із сестрою до його могили, а там — цуценя. Його якісь лисиці хотіли з'їсти, а воно втікло до нас. Тепер живе в нашій родині, звемо Джесі-Буся".
Речі Михайла Інна викинути не може досі: не підіймається рука. Дещо, наприклад, футболки, забрала собі. Решту бракує духу десь подіти. Але продовжує справу брата — допомагає його підрозділу.
Маєте новину про події з життя на Черкащині? Надсилайте сюди
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
