Вікторія Харахаш — вчителька початкових класів. До повномасштабного вторгнення 18 років працювала педагогинею в маріупольській школі №34. З міста виїхала з родиною 15 березня, проте до 10 травня залишалась із чоловіком та батьками на окупованій території. Нині живе та працює у київській школі. Про те, як Маріуполь обстрілювати танками, скидали бомби та гатили "Градами", як проходила фільтрацію, як пройшла блок-пости і вибралась з окупації Вікторія розповіла Суспільному Донбас.
По нашому будинку в Маріуполі стріляв танк
Перший раз вибухи я почула, коли ми були на вулиці, на Кірова це було. Але це тоді мене якось не так налякало, як зараз лякає. Якось мене це більше здивувало. Я не думала, що таким закінчиться. Ще не закінчилося звичайно.
Вікторія Харахаш разом із чоловіком жила в районі, що поблизу басейну "Нептуна". Жінка згадує, перші дні постійно чули вибухи, проте район називає "більш менш спокійним" у перші дні вторгнення.
"Наші друзі вони з району Черьомушки. Вони приїхали звідти очі були величезні, говорять: "там просто жах". А ми цього ще не бачили".
Жінка згадує: 2 березня зникла електроенергія, разом із нею вода, почалось мародерство.
"Люди почали мародерити все що бачили. Доходило до смішного. Тягнули у тазику якісь незрозумілі речі для сантехніки. Хоча навіщо і в такій великій кількості? Тягнули швабри по надцять штук. Хоча води немає. І бійки постійнітому, що витягли повністю весь алкоголь. І звичайно що люди щось святкували, але що я не розумію. Постійні бійки, свари. Жахливо було".
Коли 6 березня не стало газу в будинку, Вікторія разом із чоловіком перемістилась зі свого будинку в інший — до родини брата. У приватному будинку, згадує, легше було налагодити побут: була піч на дровах — він неї гаряча їжа та тепло. Добре пам’ятає вона авіаудар 8 березня. Російські військові скинули авіабомбу десь опівдні.
"Добре, що це було опівдні, люди вже приготували їжу і розійшлися по будинках відсвяткувати це свято, — прилітає авіабомба. Вона прилітає десь за двісті метрів від нашого будинку. Але вона прилетіла с торця і якось ніхто не постраждав. Це диво було, чесно диво".
Далі були авіаудари і по їхньому будинку, звідки родина пішла.
"Були повністю вибиті скло, зруйнований балкон. Але таких ушкоджень сильних не було. До того, поки не вистрілив нам у дім танк. Чого, я не розумію? Але те, що там немає квартири повністю — то так. Повністю все там вибило".
Після цього вибухи і обстріли практично не припинялись. Звук літака став постійним фоном.
"У дім, де ми жили теж був прильот міни. Тільки не у сам дім, а поруч. Я думала, що коли буде прильот поруч з нами, я його почую. Ні, була тиша повна. Я нічого не чула, а те що тільки посипалося скло в одній з кімнат і більше нічого. У цій кімнаті був до речі брат чоловіка, свекруха і його дитина".
Надія вибратися з Маріуполя
15 березня родина змогла зловити по радіо українські новини. Так дізнались, що 160 автівок доїхали до Запоріжжя 14 березня:
"Ми послухали радіо, і у нас з'явилася надія вибратися з Маріуполя".
Машиною жінка із чоловіком забрала батьків і вирушили далі до Приморського району, звідки мали вирушати машини охочих покинути блокадне місто.
"Спочатку через Нахімова хотів поїхати, але мій чоловік ще так круто розвертається і як газу дав. Мені нічого не пояснюючи. В мене зір поганий. Я не побачила цього. Але потім він пояснив. Там каже дощ з градів. Просто дощ каже. Будинки руйнувалися і загорялися. І ми поїхали через низ, через центральний пляж. Коли доїхали до приморського району автівок було дуже багато. Ми десь приїхали в 11-12. І тиші не було. Постійно обстріл. Ці літаки. Ти чуєш металевий стук. Наче велетень якийсь такий металевий ходить по місту. Виїхали тільки у 4-й годині".
Доїхавши до окупованого Мангуша, маріупольці вирішили зупинитись на власні дачі. За словами Вікторії, їй довелось пройти фільтрацію в тамтешньої окупаційної влади.
"В принципі нічого в нас такого не питали. Ми подали документи. У них, мабуть, бази були. Тільки вони відбитки взяли пальців і руки навіть. Ще сфотографували, профіль, анфас".
В Мангуші родина жила до початку травня, проте надію дістатись в Україну не полишала. 6 травня вирішили: треба їхати.
"Знаходитися там було дуже важко. Морально важко знаходитися: ти не можеш сказати свою позицію, ти не можеш сказати, що я не згоден з цим, тому що, або вб’ють, або калікою зроблять. Декілька разів вони приходили до нашої дачі і нас переписували. Перевіряли телефони. Рилися в особистих моїх речах. Побачили блокнот, давай його гортати: може, я щось там записую таке, що не треба. Але я сказала, що я там записую. Відразу: "Ви не хочете попрацювати?" Я кажу — ні. Я не хочу попрацювати. А вони тоді вже шукали кому працювати в школі".
Шлях на Василівку: горілка та блок-пости окупантів
Вікторія розповідає на перших блок-постах дорогою з Мангуша довелось брехати, що їдуть не до Василівки, звідки можна було виїхати з окупованої території. Брехали, що рушать у село Широкине. Машину, каже перевіряли, постійно.
"Відкривайте багажник, давайте подивимося. І тільки бачать цю горілку, і так її крутили, і сяк крутили, але вони її не забирали, а якось її випрошували, щоб ми їм подарували її. А це напередодні 9 травня. Для них це таке свято, що як то не випити. Подарували ми їм ту горілку, і вони нас відпустили".
Скільки далі було блок-постів, жінка не рахувала. Коли під’їхали до Василівки, був найприскіпливіший обшук.
"Повністю все повитягали до дна. Потім вивели чоловіка, кажуть: "що до України?" — Ні мені треба в Василівку. — Та ні, до України ти їдеш, кажуть. І клацнув цій затвор. Каже: "я зараз тебе тут розстріляю і ніхто тебе не знайде, і все, і поляжете тут".
Врятував житель Василівки, що їхав позаду. Сказав, що родина їде до нього. Із таким "алібі" Вікторію із чоловіком та батьками зрештою пропустили. Пробувши два у Василівці родина, дивом, каже жінка, на одному з блок-постів вмовила окупантів пропустити їх. Далі вже була українська територія.
"Ми в’їжджаємо наступний блок-пост. Думаю, ще не приїхали, а дивлюся на шевронах нічого не має. І так обережно, тому що щось запахло рідною землею, кажу: "це Україна". І він каже: "Так". Вся машина лікувала. Ми зраділи, що ми повернулися до дому".
Нині родина Вікторії Харахаш у Києві, знайшли житло, роботу. Та мрію про повернення до рідного міста жінка не полишає:
"Це моє рідне місто, я його люблю. Але страшно, після тих фото, які ти побачив і в тебе вже аж серце зупиняється, а то в живу побачити таке. Ті будинки, яких вже не має, або які ще згорілі стоять. Намір такий є повернутися до Маріуполя. Але тільки після перемоги".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
