Чоловік з блакитною скривавленою сумочкою через плече намотує кола біля дитячої поліклініки, у дворі якої зяє глибока вирва. Біля неї шурхотять білі пакети, в які вибухотехніки складають уламки збитої ракети, що впала тут приблизно о третій ранку. Між понівечених кущів і збитих гілок на землі лежить тіло загиблої людини, прикрите чорним пакетом. За кілька метрів, поруч зі входом у лікарню, ще одне. А на ґанку лікарні третє тіло, накрите кольоровою ковдрою.
— Моя дружина брала цю ковдру в укриття для доньки, — говорить чоловік з блакитною сумочкою, дивлячись на ґанок. — Я її бачу. Бачу, що вона досі там лежить.
Чоловіка звати Ярослав. Він живе у третьому підʼїзді будинку неподалік від поліклініки. Коли цієї ночі почалася повітряна тривога, його дружина Наталя та девʼятирічна донька Поліна вирішили спуститися в укриття в приміщенні поліклініки. Але двері їм не відкрив охоронець.
Зі старту тривоги до моменту падіння уламків ракети минуло не більше 15 хвилин. Ярослав не був у під час вибуху поряд з дружиною і донькою, бо трохи довше вдягався. Коли прибіг, то побачив скривавлену Наталю на ґанку. При ній була кольорова ковдра для доньки й блакитна сумочка з документами усіх членів родини, яку тепер Ярослав носить з собою. Поліна була затиснута в кутку двома іншими жінками, що фактично врятували дівчинку від поранень.
— З донькою все добре, але вона на власні очі бачила, що сталося з її мамою, — говорить Ярослав. — Коли я її звідти забирав, казав, їй допоможуть. Але що ще я міг сказати? І як тепер повідомити доньці, що мами більше немає?
Сусіди
Під біло-червоною поліцейською стрічкою зупиняються місцеві. Стоїть дзенькіт — люди з довколишніх будинків, у яких після вибуху повилітали шибки й балконні рами, збирають скло і виносять на смітник. Хтось зайнятий лише своєю справою, хтось дзвонить по телефону і повідомляє родичам, що всі цілі.
Сусіди одного з підʼїздів збирають уламки своїх вікон під будинком.
— Ми прокинулися від тривоги, — розповідає Олена, одна з мешканок. — Потім пʼять разів були глухі вибухи й прильот.
— Бабахнуло, а потім був п***ець, — додає її сусід Євген.
— Потім осколки полетіли, — продовжує Олена. — З вулиці почули дикий крик, нелюдський. Ви журналістка, то напишіть, будь ласка, велику подяку за сьогоднішні жертви нашому керівництву й охоронцю поліклініки, які не відкрили сховище. Сволоти.
— По-перше, не відкрили головний вхід, — говорить Євген. — А по-друге, закрили запасний вихід, який всю зиму працював.
— Я пішов до укриття вже після вибуху, щоб допомогти людям на вулиці, — доєднується до розмови молодий чоловік Олексій, який також живе в цьому підʼїзді. — Побачив пару загиблих, було багато поранених.
— Дитина загинула. Двоє дорослих загинуло, — перераховує Олена. — Всіх шкода. Але найбільше бісить, що ось такий в нас стан, люди шукали сховище і їм не відкрили!
Під парканом поліклініки стоїть жінка у рожевому костюмі й курить. Її звати Іриною, вона живе на пʼятому поверсі в будинку поруч. Каже, це був третій раз, коли вона йшла в сховище до поліклініки, але раніше було трохи більше часу на збори, тому до укриття Ірина доходила десь за 20 хвилин після початку тривоги. Цього разу все відбулося набагато швидше.
— У момент вибуху я спускалася сходами до укриття, — розповідає Ірина. — Але я впустила з рук пляшку з водою, намагалася її знайти, тому затрималася. Якби не це, то я б стояла разом з натовпом людей під поліклінікою під час вибуху. Коли вибігла, вже все летіло і падало. Я не розуміла, що відбувається, не сильно роздивлялася. Лежали якісь уламки, я бачила людину біля входу. Дверей в поліклініку вже не було і я через ці руїни зайшла в сховище. Там нікого не було. Я думала, всі повибігали після вибуху, а виявилося, що людей не було, бо сховище було закрите. Запасний вихід теж. Потім вийшов охоронець, він був в дивному стані. Постійно повторював: "Я не зміг, я не встиг, бо у мене болить нога".
Сусіди розповідають, що більшість з тих, хто прийшов цієї ночі до поліклініки в укриття — це жінки з дітьми.
Загиблі
Ярослав курсує від свого підʼїзду до поліклініки й назад. До нього підходять сусіди та друзі, дехто плаче, дехто приносить співчуття. У самого Ярослава напухлі повіки. На блакитних джинсах видніються багряні сліди крові.
— Ми почули сирену, дружина з дитиною вділися і швидко спустилися, — розповідає Ярослав. — Потім почули багато пострілів, їх було видно в небі. Як я розумію, один уламок впав. А всі люди стояли якраз на вході в поліклініку. Деякі тільки підходили — жінка з дитиною не дійшли навіть. Разом з дружиною я бачив трьох загиблих, скільки постраждалих я не знаю. Кричала дитина моя, лежала дружина моя, пил, крики. Я до останнього сподівався, що це не вона. Я піднімав її, намагався… але було дуже багато крові. Навіть її телефон осколком наскрізь пробило. Поліцейські й швидка сказали, що в неї не було шансів. Тиждень тому їй виповнилося 33 роки.
Ярослав, Наталя і Поліна ходили в укриття поліклініки й раніше. Ярослав каже, що воно було вночі відчинене, але цього разу охоронець не відкрив двері головного входу. Люди стояли перед дверима, стукали, але охоронець не виходив.
— Вони могли б як завжди зайти у свій підвал і їх би там не зачепило взагалі. Моя жінка розуміла, що вночі будуть обстріли, то чому укриття не було відкрите? Чому треба було стукати, шукати інші входи й кудись бігати?
Поруч зі входом в поліклініку, біля ще одного тіла, накритого чорним пакетом, на стільчику сидить літній чоловік у білій куртці. Він схиляється над тілом і закриває обличчя долонями. Стільчик поліцейські спершу винесли його дружині, якій стало зле під час упізнання тіла. Жінку забрала швидка. За один ранок подружжя втратило невістку та онуку. Вони навіть не встигли добігти до сховища. До чоловіка в білій куртці підходили поліцейські, рятувальники, медики. Ані він, ані його дружина говорити з журналістами не захотіли. Чоловік в білій куртці весь час, з моменту як поліцейські пустили його за біло-червону стрічку й аж до моменту, коли судмедексперти забрали тіло в похоронне бюро, не відходив від загиблої онуки.
Укриття
Рами дверей головного входу поліклініки вивалені всередину приміщення. На підлозі осколки, уламки, земля з горщиків для рослин. Персонал поліклініки розгублено блукає між кабінетами розглядаючи зруйноване. Поліцейські разом з працівниками поліклініки ходять коридорами перевіряючи входи в укриття, наявність ключів від дверей. Перевірка виглядає доволі формальною, оскільки очевидно, що після трагедії й розголосу доступ до укриттів полегшується, а всі ключі швидко знаходяться.
— Чи був відкритий центральний вхід, чи не був, Національна поліція проводить розслідування, — говорить очільник КМВА Сергій Попко, який приїхав до поліклініки близько девʼятої ранку. — Коли це буде відомо, тоді зможемо зробити реальні висновки. Когось звинувачувати, чи виправдовувати зараз немає сенсу. Якщо є вина певних посадових осіб, якщо буде зʼясовано, що вони не виконали своїх обовʼязків, то наслідки для них будуть зрозумілі.
Дехто з мешканців навколишніх будинків ходив раніше в укриття поліклініки лише вдень, а вночі сидів вдома. Дехто перечікував тривогу в укритті в сусідній школі. Дехто востаннє ходив до сховища лише на початку повномасштабного вторгнення.
— Я памʼятаю, що прозвучала тривога і я побачила ніби сигнальні спалахи у вікні, — говорить Наталя, яка живе неподалік поліклініки й працює в сусідній школі. — Я швидко зібрала чоловіка і дитину в коридор і зразу ж пішла серія вибухів. Вибух біля поліклініки був найбільш потужний. Я працюю в школі, ми зідзвонилися з колегами і я дізналася, що в нас винесло близько тридцяти вікон. А після завершення комендантської години ми вийшли на вулицю і побачили все це… — Наталя робить паузу, бо на вулиці починає знову завивати сирена. — Все! Тривога! Вибачайте, тривога!
Наталя, як і багато-хто з сусідів, що весь час були на вулиці, біжить до укриття в школі. Вона швидко заходить в сховище, а от решті людей треба почекати. Всередині приміщення біля входу сидить вахтерка, яка спершу записує в журнал дані тих, хто не працює, або не вчиться в школі й прийшов сюди в укриття вперше, а потім вже пропускає людей. Це займає час.
Серед таких людей Софія та Олексій. Вони сідають у шкільному підвалі на лавці недалеко від виходу.
— Тут ми вперше, а раніше ходили до сховища в поліклініку, — говорить Софія. — Не знаю, чи там було відчинено вночі, бо тоді ми переважно вдома, але вдень можна було зайти.
Ніхто не скаржиться на реєстрацію на вході в школу, аби зайти в сховище. Але поки паспортні дані деяких людей записуються в журнал, додаток на телефоні оголошує про відбій.
Тим часом до поліклініки приїхав міський голова Києва Віталій Кличко. До цього часу ледь не всі люди на районі вже знали, про загибель людей поряд з поліклінікою, про те, що ці люди хотіли потрапити до укриття і не змогли, що вони загинули, бо їх не пустив в приміщення охоронець. Місцеві не дуже слухають, що говорить мер. Вони наперебій ставлять запитання, суть яких зводиться до одного — чому через півтора року війни укриття було взагалі закрите.
— Зараз прокуратура, СБУ, Національна поліція проводить розслідування відносно того, чи було укриття закрите, чи ні, — говорить Кличко. — По одній інформації люди знаходилися в укритті й виходили, за іншою інформацією укриття було закрите і люди не могли потрапити. Ми швидко проведемо розслідування. Відповідальність за роботу укриття несе керівник медзакладу і глава району, який має контролювати роботу укриттів, що є на мапі міста і вони повинні працювати.
Брифінг мера Києва переривається черговою сиреною.
— Єб*ть, тривога, побігли додому! — вигукує чоловік з сусіднього будинку, що вийшов на вулицю вигуляти таксу і зупинився послухати Кличка. Вони з песиком пробігають повз вхід у сховище поліклініки й рухаються в напрямку свого дому.
