Косове, Сербська Країна, Сьєрра-Леоне. Історії українців, які служили в миротворчих місіях ООН

Косове, Сербська Країна, Сьєрра-Леоне. Історії українців, які служили в миротворчих місіях ООН

Косове, Сербська Країна, Сьєрра-Леоне. Історії українців, які служили в миротворчих місіях ООН Коллаж Суспільне

15 липня відзначається День українського миротворця. З огляду на те, що в Україні шостий рік поспіль триває війна, суспільство доволі рідко згадує про військових, які беруть учать у миротворчих операціях в інших країнах світу. Однак за роки незалежності українські військові брали участь у двадцяти місіях ООН, сім з яких тривають і донині. Суспільне поспілкувалося з трьома українськими миротворцями, двоє з яких вже залишили армію, а третій – воює на Донбасі.

Анатолій, лейтенант ЗСУ, учасник місії в Косові

Анатолій Сємєнєнко – чинний військовослужбовець Збройних сил України. З 2016 року він воює на Донбасі, до того встиг двічі взяти участь у миротворчій операції на території Косова, а також провів рік у Демократичній Республіці Конго.

До армії

Мій шлях до армії був не зовсім звичайним. Я народився у пересічній родині, мати працювала бухгалтеркою, батько – машиністом у місцевому депо. У дитинстві я займався футболом – мій дядько був тренером дитячої команди, очолював спортклуб, все життя присвятив футболу. Він не мав синів, але мав двох племінників, і мене також вирішив виростити футболістом.

У 1914 році я вступив до Харківського училища олімпійського резерву. За два роки туди ж вступив мій брат. Закінчив його у 2000 році, після чого мене запросили до молдавського футбольного клубу, місто Комрат. Платили небагато, зате було безкоштовне проживання та навчання. Грали у першій лізі Молдови. Згодом я вступив на юридичний факультет в один з університетів Молдови, а після закінчення у 2005 році повернувся в Україну, в Рені.

Анатолій СємєнєнкоFacebook.com

Анатолій Сємєнєнко

Були пропозиції від українських футбольних клубів, але у другій лізі, яка не дуже приваблювала. До того ж моя дружина вже була вагітна, постало питання про працевлаштування в Україні – потрібні були гроші, якась стабільність. Я мав диплом юриста, але на той момент, щоб отримати роботу, треба було мати військовий квиток. Я звернувся до військомату, там запропонували піти на строкову службу на 9 місяців. Я погодився. Були варіанти поїхати у Перевальне в Криму, на вертолітну базу у Бродах або у Новоград-Волинський. Його я й обрав.

Армія

Перші 9 місяців було дуже важко морально й психологічно. Мене відправили на навчання у Десну. Там майже нічого не навчали – тільки базові елементарні речі. Після навчання повернувся у Новоград-Волинський, там почалися караули, муштра. Соціально-побутові проблеми теж на собі відчув – житла на всіх не вистачало, тож я винаймав квартиру, на яку витрачав ледь не всю свою зарплату. Говорив усім – відслужу перший контракт і звільнюсь. Уявити собі не міг, що моє життя буде пов’язане з армією.

У 2008 році мені залишався рік контрактної служби, коли запропонували поїхати в Косове за умови, що я підписую новий контракт. Я порадився з дружиною і підписав контракт ще на 3 роки. Після перепідготовки, у квітні 2011-го, ми вирушили до Косова.

Миротворча операція

Коли прибув на місце, зрозумів, що це геть інший світ. На той момент конфлікту як такого вже не було, але постійно траплялися локальні зіткнення між сербами та албанцями. У чомусь мені було шкода сербів – у них відібрали їхню територію й вони були безсилі. Нас розмістили на військовій базі США. База була величезна. Перше, що мене вразило – це їхнє забезпечення. Ми були у старій формі "дубок", почувалися на тлі американців, наче дикуни у шкурах. А вони були "модні" – мали сучасну форму, сучасне екіпірування.

Під час перебування на базі Армії СШАFacebook.com

Під час перебування на базі Армії США

Найбільшим шоком за часи операції було не Косове як таке. Ми побачили, в яких умовах має служити військовий, як це відбувається у країнах НАТО. Й дуже дивувалися, коли дізнавались, що й їхні військові бувають чимось незадоволені.

Одного разу в нас було бойове зіткнення. Неподалік від нашого місця дислокації стояла німецька база, у дуже невдалому місці – у долині в оточенні гір. Базу атакували серби, блокували її, спалили КПП, періодично обстрілювали. Їжу, форму та спорядження туди доправляли гелікоптерами, тож через блокування німці на три дні опинились без постачання. Командування вирішило відправити туди українців у розрахунку на те, що православні серби не стануть стріляти у православних українців. Нас доправили туди гелікоптерами й ми одразу заступили на охорону. Розрахунок спрацював – обстріли припинилися, а німці зітхнули з полегшенням.

Стосунки з місцевими

Здебільшого ми ходили у спільні патрулі із сербами, так звані IBL. Ми були не проти спільної роботи з сербами – у нас була одна віра, схожа мова. Й вони були налаштовані нормально щодо нас. Одного разу ми їхали через сербське село – побачили у ньому український прапор. Місцеві махали нам руками, ми зупинились, вони пригостили нас кавою.

Служба у Косові, 2012 рікFacebook.com

Служба у Косові, 2012 рік

З косовськими албанцями стосунки були дуже різні. Пересічне населення було нормальним, а ось ті, хто працював на американських базах, нас не любили й дивилися зверхньо.

Після Косова

У грудні 2013 року мене перевели у 72 бригаду, яку також готували для участі в миротворчій операції. Тоді вже розпочався Майдан, але ми все одно проходили підготовку. 1 березня на тлі подій у Криму оголосили загальну тривогу. Я відбув на полігон, а вже 16 березня моя бригада стояла біля Криму під Армянськом, поблизу заводу "Кримський титан". Під Кримом ми пробули 2 тижні. З Києва надійшов наказ – за програмою НАТО Україна все одно була зобов’язана відправити контингент до Косова, тож усіх, хто пройшов підготовку, відправили туди.

Щойно прибули на місце, на КПП нам повідомили, що за 2 тижні повертаємось в Україну. Усю ротацію ми були на нервах – там лишилися наші друзі. Тоді вже точилися серйозні бої під Луганськом та Донецьком, пішли перші втрати серед знайомих, друзів, товаришів – хтось "200-й", хтось – "300-й". Морально було дуже складно, дехто нас засуджував через те, що ми знаходимось у Косові, "на курорті", а вони там воюють. Менше з тим, у 2014 році мене на рік відправили до Конго, в Україну я повернувся у 2015-му, отримав посаду командира взводу та цілком свідомо пішов на Донбас.

Анатолій СємєнєнкоFacebook.com

Анатолій Сємєнєнко

Донбас

Нині я служу в Золотому, в одній з найгарячіших точок. Тут облаштовуємо позиції, риємо ростові окопи, створюємо опорні пункти. Кожного дня нас обстрілюють зі стрілецької зброї, через день – гатять з артилерії й мінометів. На провокації ми не піддаємося, але за потреби дамо адекватну відповідь.

Йти з армії я не збираюсь і не хочу. Я настільки звик, що просто не уявляю себе в цивільному житті. Залишуся живим – служитиму далі. Буду захищати батьківщину. Хоча й хочеться, щоб війна закінчилася і була можливість проводити більше часу з родиною. Дякувати богу, дружина мене підтримує, як справжня дружина офіцера. Вона пройшла цей шлях від рядового до командира разом зі мною.

Під час вручення нагородFacebook.com

Під час вручення нагород

Особисто мене розлютила ситуація з Кримом – ті, кого ми вважали братами, нахабно "віджали" нашу територію. Це був шок, тим паче, що у Криму в мене було багато родичів.

Сестра моєї дружини мешкала у Москві, намагалася перетягти до себе та оформити як біженців. Після того я з нею не спілкуюсь вже 6 років. Вона й інші, хто підтримав Росію, для мене померли.

Армія забрала щось у мене, але натомість й багато чого дала. Завдяки участі в миротворчих операціях я хоча б заробив на квартиру. Коли підписували контракт, ніхто не думав, що доведеться воювати. Але зараз я воюю й воюватиму за свою країну, народ та мову попри те, що я російськомовний. Дітей я виховую українською, й навіть моя дружина, чиста молдованка, вже вивчила українську мову.

Володимир, старший прапорщик військ спецпризначення, учасник місії у Сьєрра-Леоне

Володимир Юрченко зі своїх 56 років життя 27 провів у армії. Проходив службу в низці спецпідрозділів, а з 2001 по 2002 рік був миротворцем у складі українського контингенту в Сьєрра-Леоне.

Армія

Армія подобалась мені з дитинства, і навіть зараз, перебуваючи у запасі, відчуваю до неї теплі почуття. Строкову службу я проходив у десантних військах. Півтора роки служив у Афганістані у лавах десантно-штурмового батальйону, а потім опинився у мотострілецьких військах. У 1991 році я прийняв присягу на вірність Україні, згодом перейшов на службу до Головного управління розвідки Міністерства оборони.

Володимир ЮрченкоFacebook.com

Володимир Юрченко

Коли у Сьєрра-Леоне почалася громадянська війна, туди за розподілом відправили й наш підрозділ. Я опинився у групі, яка вирушила на другу ротацію.

Миротворча операція

У 2001 році літаком ми відбули до Африки. Після прибуття наш підрозділ зустріли українські миротворці, оркестр та шалена спека. Табір, у якому нас розмістили, нагадував Афганістан – такі ж суцільні ряди наметів, щоправда, з кондиціонерами.

Загалом у миротворчому батальйоні було 518 військових з усієї України. Неподалік від нас дислокувалися контингенти з Пакистану, Бангладеш, Нігерії. Також були й британські інструктори, які навчали місцеву армію, але ми майже не контактували – вони не входили до складу місії ООН.

У Сьєрра-Леоне разом із представниками інших країн, 2002 рікFacebook.com

У Сьєрра-Леоне разом із представниками інших країн, 2002 рік

Під час місії ми здебільшого займалися збором розвідувальних даних, кілька разів брали участь в операціях із роззброєння. Власне бойових зіткнень було небагато, але одного разу ми втратили гелікоптер МІ-8 – він впав у океан невдовзі після вильоту з бази. Усі, хто був на борту, загинули.

Серйозною загрозою була малярія. У Сьєрра-Леоне вона мало кого оминула, хоча ми були добре забезпечені в медичному плані. Особисто я перехворів двічі.

Володимир у Сьєрра-Леоне, 2002 рікFacebook.com

Володимир у Сьєрра-Леоне, 2002 рік

З місцевим населенням стосунки були непогані. Вони часто до нас підходили, намагалися налагодити контакт. Серед них було чимало дітей, які просили їжу. Ми ділилися, чим могли.

Миротворці з різних країн отримували майже однакові харчі, щоправда, кухня все ж відрізнялася, оскільки у складі кожного контингенту були власні кухарі. У Сьєрра-Леоне було вдосталь екзотичних фруктів, якісь ми купляли, інші зривали просто з дерев – біля нашого намету, наприклад, росло манго.

На місцевому ринку, 2002 рікFacebook.com

На місцевому ринку, 2002 рік

Після Африки

Після завершення операції нас доправили літаком у Миколаїв, де ми отримали зарплату та пройшли медичне обстеження, під час якого здебільшого перевіряли на малярію.

У лавах ЗСУ я провів ще пів року, після чого написав рапорт на звільнення. У цивільному житті адаптуватися було дещо важко. Спочатку працював у Туркменістані, згодом повернувся в Україну, де влаштувавася на посаду у службі безпеки банку, потім – на подібну роботу в аеропорту Бориспіль. Водночас спостерігав за тим, що коїться в армії. Перші роки вона ще якось забезпечувалась, але вже станом на 2013 рік збройні сили опинилися у геть скрутному становищі.

Володимир Юрченко разом із військовослужбовцями ЗСУFacebook.com

Володимир Юрченко разом із військовослужбовцями ЗСУ

Зараз я пенсіонер, допомагаю ВСУ, як можу. Зокрема, влаштовую концерти для військових на Донбасі – там я й організатор, й ведучий, й продюсер. Досі спілкуємось з товаришами, з якими служив в Афганістані та Африці.

Анатолій, підполковник ЗСУ, Сербська Країна

Анатолій Маринюк народився у Чернівецькій області. У 80-ті роки воював в Афгансістані, а з 1992 по 1994 рік брав учать у місії в Югославії на території Сербської Країни.

До армії

Під час навчання у школі я активно займався спортом, мав невеликі хуліганські схильності та стояв на обліку в міліції. Через це у батьків були проблеми на роботі. Зазвичай, щоб скоріше зійти з обліку в кімнаті міліції, треба було займатися в секціях. Мені це подобалось. Я займався парашутним спортом у ДТСААФ, стрільбою і навіть танцями.

Коли закінчив школу, тренер із дзюдо порадив піти на навчання. Я вступив до Солікамського нафтогазовидобувного технікуму.

Анатолій Маринюк (праворуч), 2019 рікchas.cv.ua

Анатолій Маринюк (праворуч), 2019 рік

Військова служба

Після технікуму мене призвали на службу до армії, де я опинився у бригаді спецназу, яку готували до віправлення в Афганістан. Члени бригади були легендованими, оскільки належали до Головного розвідувального управління Генштабу. "За річкою" був з 1982 по 1984 рік.

Напередодні дембеля мені підсунули якісь папери – я мало що зрозумів, але підписав. Згодом з’ясувалося, що мене готували до навчання у Київському вищому командному училищі на факультеті розвідки. Після закінчення отримав призначення до військової частини.

На службі у нас були так звані спецвідрядження – виїзди до певних країн для виконання завдань. Бував у країнах Африки, Азії, Латинської Америки. Напередодні розвалу Союзу я служив у Білорусі, у Мар’їній Гірці.

Коли розпадався СРСР, мені запропонували лишитися або повернутися на батьківщину. Я обрав Україну.

Югославія

У 1992 році з’явилася можливість взяти участь в одній з миротворчих операцій. Після нетривалих роздумів я погодився вирушити в Югославію. Нам сказали, що функція буде проста – забезпечувати гуманітарні коридори, зони, але коли приїхали, фактично опинилися на війні.

Сербська Країна – складний поліетнічний регіон, де нашим завданням було рятувати мирних мешканців. Ми вивозили їх у гуманітарну зону, часто під обстрілом, іноді ціною власного життя – втрати, хоча й невеликі, але були.

Крім українців, у тому ж секторі несли службу контингенти з Німеччини, США, Нідерландів, Польщі. З їхнього боку я спостерігав значно тепліше, більш людяне ставлення.

Під час обстрілів нам часто не дозволяли вивеозити місцеве населення в гуманітарну зону до моменту отримання наказу. А от сусіди з контингентів країн НАТО не боялися брати відповідальність на себе. У них не було "суворих наказів", натомість вони часто діяли, виходячи з реальних обставин.

Анатолій Маринюк на зустрічі з колишніми учасниками миротворчої місіїFacebook.com

Анатолій Маринюк на зустрічі з колишніми учасниками миротворчої місії

Спостерігаючи за війною на сході України, я бачу, що й ми приходимо до цього. До людей слід ставитись інакше – це стосується й мирного населення, й армії. Ми переходимо на стандарти НАТО, а це не тільки інше озброєння чи система звань. Це інший підхід до людини. Якщо до тебе людяне ставлення й тобі створюють хоча б мінімум зручностей, ти краще почуваєшся й краще виконуєш бойову задачу.

Найбільше запам’ятався випадок, коли ми допомагали людям перебратися на інший берег ріки, міст через яку був зруйнований. Серед них був старий чоловік, який сказав, що нікуди не піде, якщо ми не допоможемо перенести його овець. Довелося брати та разом з ним під кулями переносити їх через брід на плечах.

Оскільки я раніше контактував з американцями, знав, що в них багато чого варто запозичити. Наприклад, під час місії ми купляли їхні штурмові черевики, а за формою одягалися тільки під час загального шикування чи через приїзд начальства. Але я ставився із розумінням до того, що ми були забезпечені не найліпшим чином – армія давала нам те, що могла дати.

Після Югославії

У 1994 році я повернувся додому. Був на контракті до 1998-го, після чого залишив службу через родинні обставини. Згодом працював у службі безпеки ювелірної компанії.

Анатолій Маринюк у Вроцлаві, Польща, 2019 рікFacebook.com

Анатолій Маринюк у Вроцлаві, Польща, 2019 рік

У 2014 році я знову опинився на війні, цього разу вже на сході України. Мене не призвали – не було відповідної посади, хоча я був готовий піти й рядовим. Спочатку опинився у добровольчій групі, потім ми легалізувалися й перейшли до складу 135 ОРБОкремий розвідувальний батальйон. Загалом на Донбасі я провів майже 2 роки, нині зарахований до оперативного резерву.

Зараз я перебуваю у званні підполковника, працюю вчителем захисту вітчизни. Не можу сказати, що я шкодую через те, що обрав армію. В моєму житті все склалося, на додачу, в мене прекрасна родина – я щасливий батько та дідусь. Постійно працюю з військовими, навчаю підрозділи ЗСУ та інші силові структури у напрямку розвідувально-диверсійної підготовки. Також очолюю ветеранську організацію. З усіма, хто пройшлов службу разом зі мною, намагаюся підтримувати зв’язок – ми виїздимо на зустрічі з ветеранами у Київ та за кордон.

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди