У сорочці, яку вишила бабуся, мама познайомилася з її татом. На бабусині рушники у родині стають під вінець. А одну з вишиванок передають із покоління в покоління хлопчикам.
Олена Листопад-Кононенко з Черкас зберігає вишиванки, які дісталися їй у спадок від бабусі. Як вишивані речі із Хмельниччини "переїхали" на Черкащину і стали сімейною традицією — до Дня вишиванки жінка розповіла Суспільному.
Пані Олена родом із Хмельниччини, з селища Стара Синява. Там народилася, потім жила на Полтавщині, нині мешкає в Черкасах.
"Скільки я пам'ятаю бабусю, стільки вона була з голкою і ниткою і постійно вишивала. Вона мала двох доньок, яких виховувала без батька. В ті часи було дуже важко і так вона собі заробляла на життя, щоб прогодувати дітей. Вишивала зокрема рушники, якими прикрашали образи. А моя мама маленькою потім робила штучні квіти для цих ікон. Моя бабуся, Христина Григорівна, мала цілий доробок вишиванок, які нам від неї дісталися у спадок", — розповіла вона.
Вишивала бабуся хрестиком, додала пані Олена:
"Завжди робила червоно-чорні орнаменти на білому. Нас, своїх дітей і онуків, вона повністю «вишивала» у наряди, у нас у всіх в дитинстві були її вишиванки. Ми їх одягали на всі свята у радянські часи. Взагалі в нашій родині дуже шанують вишиванку".
Як сімейна реліквія, яка передається у спадок, у пані Олени зберігається сорочка, яку бабуся Христина вишила її братові:
"Цій вишиванці понад 40 років. Її носив мій брат, потім вона перейшла мені у спадок і її вже носить правнук бабусі Христі, мій син Степан. Перед цим носив старший син. Ми цю вишиваночку дуже бережемо, я її тільки у хімчистку здаю і ми вже готуємося, хто перший народить хлопчика, щоб передати йому".
Цього року пані Олена отримала в подарунок від своєї мами ще одну вишиванку.
"Мама мені передала у подарунок сорочку, яку вишила для неї бабуся. Вперше вона її одягла, коли була у восьмому класі. В цій сорочці, як мама каже, її вперше побачив мій тато. Вони були однокласниками, вона тоді саме перейшла в іншу школу. Разом вчилися і потім через багато років одружилися", — розповіла вона.
Коли родина переїхала з Хмельниччини на Полтавщину, бабуся не покинула вишивання.
"Вона могла взяти будь-яку листівку чи малюнок і перенести його на вишивку. Мій тато працював на цукровому заводі. Там були кубинські мішкиДжутові мішки, так їх називали. Їх можна було набрати бракованих. А наші з братом речі слугували нитками: бабуся їх торочила і вишивала на цих мішках. Вишивала навіть цілі килими. Таких килимів у нас штук сорок було, нині лишилося десь два десятки. Частина з них зараз прикрашають місцеву церкву, мама повіддавала частину. Багато є тематичних, церковних, родових, а ще — таких як «Несе Галя воду», «Христос воскрес» тощо. Також є вишиті подушки, рушники, ковдри на ліжка. Ми це все цінуємо, бережемо", — зазначила пані Олена.
Бабусю Христю вчила вишивати її мама, пояснила вона. Вишивати вміє і її мама, і вона сама.
"Всі внуки ходять на свята у вишиванках, рушники несуть на дитячі свята, коли треба. До речі, бабусині рушники слугували нам весільними, ми стояли на них, коли йшли під вінець. Тепер зберігаємо, щоб дітям передати".
На західній Україні, звідки вона родом, до вишиванок ставлення дещо інакше, ніж у центральній, розповіла пані Олена:
"Зараз це тренд, це мода. Але ми із західної України, тому для нас вишиванка завжди буда звичним одягом. Ми її одягали на всі свята. Навіть, наприклад, на новорічне свято, мама казала: «Одягнеш вишиванку і будеш нарядна, ніяких костюмів не треба». У мене був киптарик, фартушок, сорочка. Все це вишила бабуся. Ще було намисто червоне, а мама робила мені віночки зі штучних квітів, стрічки".
Нині свого часу чекає братова дитяча вишиванка, розповіла жінка. Вона вже стала для родини своєрідним символом.
