Двоє друзів з Донеччини Станіслав Щербоп’ян і Олександр Чорний родом з Краматорська. Навесні 2022 року вони поїхали з міста, де народились і виросли, щоб врятувати свої родини. Три місяці жили на Львівщині, а влітку переїхали до Чернігівщини, де згодом почали відбудовувати зруйновані оселі.
"Тоді обстрілювали, але не так, як зараз, вже набагато сильніше. В мене мати з батьком зараз там залишились, тому я дуже за них хвилююсь. А виїжджати вони не можуть, бо є родич, який потребує догляду. З кожними обстрілами я відразу дзвоню додому, у будь-який день і не важливо день або ніч, щоб почути голос, і що все добре", — говорить волонтер Станіслав Щербоп'ян.
"Всі зараз цінять найцінніше, а це життя, бо воно може обірватися у будь-яку хвилину. Додому поки ми не плануємо їхати й будемо тут. Чекаємо, коли наші хлопці дадуть під с*аку, і тоді вже будемо прилаштовуватись до нового життя. Старого життя вже не буде, як до 24 лютого", — каже волонтер Олександр Чорний.
У Чернігові хлопці одразу долучилися до групи волонтерів з відбудови, які відновлюють зруйноване росіянами житло.
"Відразу пішов і так втягнувся, а потім прийшов Саша, він же мій кум і ми волонтеримо по сьогоднішній день. І не будемо зупинятися, поки все не відбудуємо", — говорить Станіслав.
Перший будинок, який хлопці почали відбудовувати, належить Ігорю Локтєву. Сьогодні вони всі разом на толоці. Заливають фундамент Данилу Раку, хлопчику, який продавав молоко, щоб зібрати гроші мамі на протез.
"Там будинок був зруйнований і просто тупо згарище, більше не було нічого і навіть жодної стіни, і настав процес відбудови. Люди попросили допомоги, а ми відгукнулися. І від того моменту працюємо вже", — каже Олександр.
"Приходять ось так, і кажуть: «А що роботи немає? Дай нам щось зробити. Дай!». Дуже хороші хлопці, вони на позитиві й так підіймають настрій, що коли приходиш до себе на зруйнований будинок, то все ось так опускається, руки опускаються, а хлопці приходять і одразу така моральна підтримка дуже велика", — говорить Ігор Локтєв.
Після 24 лютого чоловіки, які завжди розмовляли російською мовою, родинами перейшли на українську.
"В нас освіта була російською мовою, і школи, і садочки. В родині почали говорити українською мовою, тому що донька почала ходити у садок, де спілкуються українською мовою, і їй так буде простіше, і ми живемо в Україні, а отже все має бути державним", — каже Станіслав.
Чернігів, кажуть хлопці, їм дуже нагадує рідне місто Краматорськ.
"Місто схоже за плануванням, схоже за будівництвом, в нас тільки місто трохи менше. Але люди такі ж. Всі українці вони ж однакові, ми ніколи не ділили захід і схід".
І мріють, що одного дня чернігівські волонтери поїдуть разом з ними відбудовувати Краматорськ.
"Коли ми будемо повертатися у Донецьку область і своє рідне місто, то ми дуже мріємо, щоб люди допомагали не тільки наші, а й з усієї України. Бо Донбас дуже сильно зруйнований, чернігівські люди, я впевнений на 100%, що вони поїдуть, тому що інакше не буде", — говорить Станіслав.
"Поїдемо! Ми вже домовились, бо сміялися ось тут, як були минулого разу, що казали: «Краматорськ відбудуємо?» А всі так: «Так, відбудуємо!»", — каже волонтерка ГО "Бо можемо" Ірина Пилипенко.
Детальніше дивіться у сюжеті:
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.
