Артем "Східний" вісім років прожив в окупованій Кадіївці, що на Луганщині, — шахтарському містечку, яке раніше мало назву Стаханов. Чинив опір, як міг, і ризикуючи власною свободою і життям, передавав інформацію звідти українській армії. Нині він сам вступив до лав ЗСУ та воює з окупантами.
Артем — автор відомого Twitter-аккаунту та однойменного Telegram-каналу, що стали одними з небагатьох джерел інформації з окупованого міста. Хто такий "Східний" з Кадіївки — його інтерв’ю Суспільному.
"Хотів показати, що в місті є інша думка"
Коли розпочиналися бойові дії на Донбасі вам було 17 років, чим тоді займалися та як сприймали зміни що відбувалися?
— Насправді ще навесні 2014 року, коли починалася так звана "російська весна" на Донбасі, я ще навчався у школі, але ж осторонь цих подій я не залишався. Ще взимку почав свою боротьбу. Коли у Києві тривала Революція Гідності, я намагався якось показати місцевим мешканцям у нашому шахтарському містечку, що є дуже багато прихильників Революції Гідності, що це проукраїнське місто.
Я намагався робити написи на стінах, розклеювати листівки, стікери, тому що дуже багато людей вивозили з нашого міста на "антимайдан". Я хотів показати, що в місті є інша думка.
Те ж ми робили і навесні, коли почалася "російська весна" коли вже в місті збиралися акції за референдум під російськими прапорами, ми чинили опір більше інформаційний. Але ж у місті були і проукраїнські акції, наприклад, на початку весни у нас була акція пам’яті "Небесної сотні", яку ми проводили у центрі міста. Взагалі-то не всі мешканці знали про цю акцію і досі не знають: наше місто намагалося показати, що Донбас — це Україна і ми намагалися чинити такий опір.
Потім ближче до літа ввійшла російська військова техніка, з’явилася зброя, і ми вже не могли чинити якийсь опір і спротив, тому що в нас не було зброї.
Вони захоплювали адмінбудівлі. А потім більшість проукраїнських мешканців вже все ж виїхали з міста.
Люди, які з вами були з вами, їх було багато та якого віку?
— Це були люди різного віку, різних професій. Дуже різні люди, і їх було дуже багато на акціях проукраїнських. Може це прозвучить не дуже, як для інших міст, на акції пам’яті "Небесної сотні" зібралося близько 500 людей — це для СтахановаАртем у побуті у більшості розмовляє російською. На прохання Суспільного це інтервью він давав українською. Крім того, в розмові він називає рідне місто і Стаханов - назвою, яке він носив до 2016 року, коли його перейменували на Кадіївку. Враховуючи, що події, які описує герої стосують періоду до переменування, редакція залишила незмінною пряму мову. , я вважаю, досить багато.
"Кадіївка повноцінно перетворилася на військовий хаб"
Місто заполонили козаки так званого Дрьомова, чеченці, росіяни. Як вони поводились у місті, як їх сприймали люди?
— Були деякі, хто вступали до їх лав, до так званих козачих батальйонів, але ж більшість людей сприймали їх як маргіналів. Вони знали, що вчора вони випили алкоголь десь під під'їздом, а сьогодні вони захопили владу у місті.
Спочатку ці козаки створили бандформування, його лідером був Павло Дрьомов. Але ж потім вони поїхали до Сєвєродонецька, Лисичанська, там теж захопили міста, хотіли там створити другу столицю так званої народної республіки. Але ж коли ЗСУ почали наступ, вони втекли.
Вже тоді влітку 2014-го вони захопили повністю Стаханов — вони були скрізь. Людей в камуфляжі і цих козацьких папахах було більше, ніж звичайних цивільних. Як вони поводилися? Почали стріляти з артилерії з міста, почали захоплювати різні будівлі, створювати казарми. Місцевим це не сподобалося, але ж хто ж міг що висказати.
Якщо порівняти місто із сусідніми Кіровськом, Брянкою, Первомайськом, здавалося, що саме із нього росіяни створюють якийсь військовий табір, свій транспортний вузол. Ви як людина, що опинилась всередині, що можете сказати про перші роки окупації?
— Треба пам'ятати що саме Стаханов — це місто базування цього козачого полку Дрьомова (це 6-ий окремий полк імені Платова), тому, звісно, вони зі Стаханова зробили такий собі військовий хаб. Також він був дуже зручний для оборони по фронтам.
Вони зробили такий зручний тил, бо виїхати з нього на позиції було зручно. Розміщали там боєприпаси, створили декілька складів військової техніки, якісь вогневі позиції — це було зручно.
Це ще з 2014-го року, так стало в 2015-му році, коли росіяни проводили наступ на Дебальцеве, то Кадіївка повноцінно перетворилася на військовий хаб. Заїхало багато російської техніки, яка базувалася будь-де по місту. Для них це було зручне місто, як і сусідні Брянка, Первомайськ , Алчевськ.
Мені це не заважало передавати місця дислокації, хоча вони були близькі до моєї будівлі, але ж все одно передавав Збройним силам ці місця дислокації, щоб їх ліквідували.
До окупації містечко було доволі розвинуте, якщо порівнювати його із сусідніми: був великий ринок, куди всі приїжджали за обновками, коледжі, хороший парк, розваги. Розкажіть, яким воно було до 2014 року і як змінювалось протягом цих років окупації?
— Як я пам'ятаю тодішнє своє місто? Таке невелике затишне шахтарське містечко, де працювали заводи, шахти, люди якось працювали жили. Досить затишно було повсюди, була реклама поїздок на футбол до Донецька, реклама поїздок на море, відпочинок.
Але ж після окупації заводи, шахти позакривали, у сусідній Брянці всі підприємства та шахти були вирізані на метал та вивезені до Росії. Всі місцеві це знають, а реклама поїздок на футбол та на відпочинок змінилася на рекламу ритуальних послуг та зняття готівки з українських карток. Позакривалися всі банки ніяких пошт, ніякої банківської системи, тільки ритуальні послуги, перевезення до підконтрольної України — та все.
Місто стало сірим, нічого не працювало, люди більше виїжджали на заробітки до Росії. Ті, хто не хотіли покидати свої домівки, вимушені були йти воювати у місцевий козачий полк, тому що більше ніде було заробити грошей. Чоловіки раділи тому що вони можуть заробити 15 тисяч рублів воюючи.
Що ви скажете про своїх земляків: підтвердите чи розвінчаєте міф, що “там всі за Росію”?
— Насправді там більшості зовсім байдуже: вони і не за Україну, і не за Росію. Так було завжди, їм байдуже, який прапор висить на адмінбудівлі — їм важливо, щоб була робота щоб було тихо-мирно — та і все.
Звісно дев’ять років окупації — це дуже багато: більшість населення виїхали, покинули свої домівки. Зараз там дуже великий процент проросійських людей залишився, але ж треба не забувати, що їх такими зробили росіяни. Вони всі ці 9 років намагалися все зробити, щоб місцеві мешканці ненавиділи ту України.
Але ж у місті залишається прихильників України: тих людей, що не зрадили Україну. Їх важко якось ідентифікувати, тому що вони приховують свою позицію, щоб живими залишитися.
Але ж це міф: більшість за Росію, чи всі — ні. Там насправді в 2014-му році досить невелика кількість була прихильників Росії, котрі дійсно виходили на якісь мітинги, більшості було все одно.
"Окупація вплинула на мою родину. Я втратив батьків"
Чи був тиск на вас та вашу сім’ю? І як окупація вплинула на вашу родину?
— Це показав приклад в 2020-му році. Моя мати хворіла. На початку 2020-го року в неї був черговий напад, дуже серйозний. Я на швидкій повіз до міської лікарні. Це було 1 січня. Всі розуміють, що у лікарнях у провінціях відбувається 1 січня. Тобто лікарів і нічого немає. Але ж.
Нас зустрів черговий якійсь лікар, я вже не пам'ятаю то чи хірург, чи реаніматолог і почав допитувати мою мати, що трапилося. Він спитав, коли був останній напад, що відбувалося. І вона почала розповідати — дуже корчилися від болю — але почала розповідати: що син поїхав до України якого і я дуже хвилювалася за нього, і був приступ в мене.
І цей лікар замість того, щоб опитувати мою матір, щоб допомогти чимось їй, почав розмовляти зі мною. Він почав питати: а навіщо ти їздив до Україн, а що ти там робив, а ти розумієш, що тебе там могли мобілізувати до Нацгвардії.
В той момент я бачив, як мати моя вмирає на ліжку буквально. А цей лікар замість того, щоб допомогти їй він просто всю цю пропаганду російську на мене вивалює, просто розмовляє зі мною.
В той момент я зрозумів, що якесь певне коло всіх цих подій замкнулося — і ніякого просвіту в цьому немає. Моя мати через три дні померла в цій лікарні, а я ось запам'ятав цей приклад, що лікар не хотів допомогти: його більше зацікавило те, що я їздив до України.
Це приклад того, як вплинула на мою родину окупація. Це медицина: відсутність кваліфікованих лікарів, медикаментів і таке відношення. Дуже сильно вплинули на все, тому що, ти бачиш, як люди сходять з глузду.
Пізніше після смерті матері захворів батько, через півтора роки помер. Я все це пов'язую напряму з російською окупацією, всіма цими подіями, бо мої батьки вимушені були хвилюватися за мене, що по мене прийдуть ФСБшники, що мене заберуть за мої погляди.
Чому одразу не покинули окуповану територію?
— В перші роки я залишався там, бо в принципі не міг поїхати. Потім вже захворіла мати, я залишився з нею допомогти їй, батько поїхав на заробітки. Після смерті матері я хотів поїхати, але ж батько, як тільки поховали мати, сказав: ти ж мене не кинеш? Я не міг розірватися, я зробив свій вибір на користь родини, і я не жалкую.
І також я міг в окупації допомагати своїй країні передавати ті ніші дані і я вважав що це моя боротьба.
Я — представник ультрасу донецького "Шахтаря". Багато хлопців з нашого руху пішли ще 2014-го року воювати у ЗСУ в батальйон "Азов" (пізніше полк). І я з ними зустрічався розповідав деяку інформацію, якщо вона їх цікавила.
Я намагався виїжджати 4-5 разів на рік з окупації, тому що постійно залишатися там було емоційно важко. Я виїжджав купити певні медикаменти для матері і просто відпочити емоційно на підконтрольній території. Наприклад, у Харкові сходити на футбол —хоч якийсь відпочинок від цього всього.
Але ж кожна поїздка була дуже небезпечна, перетинаючи всі ці блокпости, кожного разу могли спитати: куди і навіщо ти їздив. Це було дуже небезпечно, але ж по іншому я не міг.
Перед кожною поїздкою я максимально чистив телефон, якісь легенди вигадував: до кого я їду, якісь контакти я вбивав родичів в Україні, щоб створити таку легенду, що я їду не з ЗСУ зустрічатися, а до тітки просто провідати.
Ви ховаєте своє обличчя за балаклавою зараз, чому?
— Це очікуване питання, тому що я нещодавно відкрив своє обличчя на фото. Я вважаю що наразі якась особлива пізнаваність зараз для мене буде зайвою, дивлячись на те, чим я займаюся, скільки людей пишуть мені різноманітні погрози. Я вважаю, що це — зайве зараз. Після перемоги будемо відкривати обличчя всі разом. А відкривав обличчя на фото я лише тому, що російським окупантам дуже захотілося впізнати, хто я такий, і могли просто постраждати інші люди замість мене. Тому я відкрив обличчя показав, хто я є таки, щоб вони просто не повісили на іншу людину табличку “Східний” і не розстріляли десь у посадці біля Алчевська.
"Намагався всі ці роки через соцмережі вести контрпропаганду"
Ми знаємо, що вплив російської пропаганди дуже сильний, бачимо як з початком повномасштабного вторгнення, наприклад, у Маріуполі (одному із перших) росіяни розміщували по місту величезні екрани, де транслювали пропаганду. Як вдавалося за вісім років не зламатися та не піддатися впливу?
— Я вважаю, будь-яка розумна людина не піддається цій пропаганді, бо всі розуміють: це якийсь абсурд. Я навпаки: намагався всі ці роки через всій акаунт у Twitter вести контрпропаганду. Розповідати, що насправді відбувається у місті: хто стріляє, хто куди попадає, до чого все це призводить.
Тобто я розповідав місцевим мешканцям, що відбувається, і мешканцям іншої України, що насправді відбувається у моєму місті.
Як виникли ваші соцмережі та яка була мета?
— Все почалося з Twitter. Перший аккаунт створив ще у 2014 році, і вів його. Акаунт “Східний” я вів з 2015 року і по цей день. Влітку 2022 року я вирішив створити ще і Telegram. Я помітив, що місцеві мешканці, які залишаються на окупованій території Донбасу, мають проблеми з Twitter, не можуть туди увійти.
Я створив, щоб розповідати це все їм, розповідати всій Україні, що там відбувається взагалі на Донбасі, а також — збирати потрібну інформацію, щоб більше людей бачили мій акаунт, могли зв'язатися зі мною та передати якісь дані про російських окупантів.
З 2014-го року я просто висвітлював події, котрі у нас відбувалися тоді. Але ж згодом, коли військова російська техніка зайшла в моє місто, я так подумав: чому не зробити таку мапу, де вони розташовані. Це ж комусь буде корисно.
Я пішов прогулявся містом, подивився, де вони там базуються, намалював мапу і виклав її у відкритий доступ у Twitter. Тоді ми ще не знали, що це небезпечно, чекали визволення, думали, що день-два — і нас вже визволять. Тому я не міркував на тему безпеки особливо.
А згодом почали певні люди писати особисті повідомлення, з питаннями: де що розташоване, звідкіля стріляють росіяни. Спочатку я думав, може, це ФСБ пише, але ж деякі люди верифікували себе. І я почав передавати в особисті повідомлення в Twitter інформацію не тільки зі Стаханова, їздив до Алчевська до Первомайська, деякі місця дислокації росіян фотографував, відсилав.
Я робив, що вважав дійсно корисним, мені за це казали "дякую" наші ЗС. Таким чином я до 2021 року передав різні інформацію.
Особливо в 2015 році, коли йшов наступ на Дебальцеве і дуже багато подій відбувалося у Стаханові, багато техніки було, дуже важлива допомога була із середини: де що знаходиться підказати нашим військовим, куди заїхали танки, бо їх було сотні.
Після 15-го року цікавила робота заводів, соціально-політична обстановка в місті, а все, що більш менш безобідне, я публікував просто в публічний доступ: немає води, ще якісь проблеми. Щоб взагалі показувати, що Донбас — це Україна, що нас тут багато. А в особисті повідомлення йшла зовсім інша інформація.
На проукраїнськи налаштованих громадян в окупації ведеться полювання. Як вам вдалося такий тривалий час передавати інформацію та виїхати потім звідти?
— Я сам досить часто думаю над цим. Я вважаю що мені просто пощастило в певний момент. Це певна некомпетентність "МДБ" або ФСБ — і це показує їх кваліфікацію та методи роботи.
Зараз вони почали вже по мені працювати, нещодавно були обшуки по моїм адресам, оточили будинок, виламали двері, все перевернули в квартирі, щось вони там шукали. Це вже 9-й рік, я вже виїхав, ви бачите, де я — а вони тільки зараз провели обшуки по моїх адресах.
Я зараз я розповідаю тим людям, які там залишилися, як не наробити помилок, тому що кожного дня мене могли затримати. В 2014 році не було судів, не було статті за держзраду "ЛНР" — мене би просто розстріляли.
В 2021 році я досить безпечно виїхав. В мене був важкий період, коли я поховав батька, вирішив їхати з міста: мені там робити нічого.
Я ще міркував, може, трохи до весни якось дотерпіти, вже навесні виїхати. Якби я почекав вже до весни, а в лютому почалась би мобілізація, я би вже нікуди не виїхав.
"Росіяни не розуміли, чому завжди прилітає"
Розкажіть про взаємодію з підписниками? Інформацію про розташування окупаційних військ вам надсилають саме з вашого міста чи жителі сусідніх міст також?
— Багато людей було з Алчевську, з Брянки, з Кіровська. На мене виходили люди з Донецької області і теж передавали певну інформацію, бо багато людей з Донбасу пам'ятають мій Twitter-акаунт, коли я сам був в окупації: вони мені довіряють, вони знають, що ця інформація через мене дійде до потрібних рук і буде використана.
Тільки з Кадіївки, зі Стаханова, близько двох десятків людей різних виходили на мене за цей рік повномасштабного вторгнення.
Там, у Кадіївці, зараз відбувається пошук, досить серйозний: до них приїжджає ФСБ, вони шукали, дивилися, хто пише в мій чат, хто залишає коментарі, вламувалися до квартир цих мешканців, не дивлячись на те, що деякі з них поїхали з міста давно вже. Підписників моїх вони дуже активно шукають, тому я раджу зараз тим людям, котрі передавали якісь дані через мене, не підписуватися на мене, бо їх зараз активно дуже шукають у Стаханові.
Скажімо так: у Стаханові зараз немає людини жодної, котра би не чула про “Східного”, всі розуміють, хто такий “Східний” і знають, що через нього люди місцеві передають місця дислокації. А потім ті склади горять. Спротив зріс.
Чи пам'ятаєте ви перший раз, коли передана вами інформація з окупації була “відпрацьована” по окупантах ? Що з останнього горіло у окупантів завдяки отриманим даним від вас чи ваших підписників?
— Я не буду казати про певні наші удари: по яких локаціях, хто, коли передав. Я залишу цю інформацію конференційною поки що, потім після перемоги, ми це напишемо. Не будемо допомагати росіянам писати якісь справи на мене. Там і так папочка у ФСБшника досить товста. Не буду їм підказувати.
А що у Кадіївці з останнього горіло? Я би виділив удар по "МДБ". Тому що це спецслужбісти, ті ФСБшники, котрі катували наших людей за проукраїнську позицію 9 років. Це офіційна катівня.
Центр документування Української Гельсінської спілки визначив близько 17 місць дислокації різноманітних угруповань на території окупованої Кадіївки. За вашими даними, після широкомасштабного вторгнення ця цифра зросла?
— З початку наступу на Луганську область зі сторони так званих ОРДЛО Стаханов, в котрий раз став військовим хабом для РФ. Місця дислокації росіян навесні 2022 року чи влітку — навіть підрахувати було важко, тому що вони розміщувалися повсюди: будинок культури, стадіон, басейн, де були найманці ПВК "Вагнер", по всім школам вони жили.
Треба пам’ятати, що багато цих місць були знищені нами, і, здається, в Кадіївці не було жодного місця дислокації, яке не було б уражене нашими силами. Росіяни дійсно певний час почали дуже боятися міста Стаханов, бо вони не розуміють чому завжди прилітає. Це показник того, як місцеві допомагають.
Окупаційні війська розташовували важку зброю на території місцевих заводів, при цьому в пресі окупантів та пропагандистів активно писали про відновлення промисловості. Заводи дійсно відновили роботу для російського ринку чи росіяни просто прикривались працівниками?
— Якщо б навіть вони і відновлювали роботу якихось там підприємств, то їм би не заважали робітники — і вони там би собі спокійно все одно розміщувалися, бо їм байдуже на людей.
Заводи так і не почали працювати. Заходила фірма ВТС, котра щось обіцяла феросплавному заводу. Вагонобудівний взагалі закрився в 2015 році. На феросплавному заводі щось обіцяли виплачували, якісь проценти — але нічого.
Я вважаю, роботу ці заводи не відновлять, а багато з них вирізані на метал та вивезені до Росії. Вони все зробили для того, щоб воно взагалі не працювало.
"Коли отримав зброю, я знав, що мені робити"
Зараз ви воюєте у складі ЗСУ. Рішення вступити до армійських лав прийняли, коли відбулося вторгнення чи такий намір був ще коли виїжджали з окупації?
— Я хотів вступити до лав ЗСУ ще у 2014 році. Багато моїх знайомих воювали в складі ЗСУ, наприклад, у полку "Азов". Я вже казав, що я —представник руху донецького "Шахтаря", і дуже багато з нас пішли воювати, тому я хотів з 2014 року.
Після повномасштабного вторгнення я спочатку, в перші дні війни, я пішов до добровольчого формування тергромади у Києві, тому що було важко кудись попасти. ДВТГ — звичайні чоловіки з різних сусідніх будинків взяли зброю, я теж отримав зброю в перши дні війни, і тоді я відчував себе веселіше. Я розумів, що мені робити, але не знав, де з ким можна об’єднатися для цього. А вже пізніше я приєднався до одної групи ССО і зараз перебуваю там.
Чи стикались на фронті із земляками, які воюють на боці окупанта? Якщо так, це були насильно мобілізовані чоловіки чи ті хто по своїй волі вступили?
— Особисто я не стикався. Та коли ми перебували в Харківській області (у перші дні визволення Харківської області), я знав, що там розміщувалися саме ті полки 204-й, 202-й — полки мобілізованих з Луганської області. Тому я спілкувався з місцевими і питав: чи базувалися десь поруч окупанти з Луганської області міста Стаханов. І насправді багато місцевих казали: так, були зі Стаханова, були з Алчевська, Кіровська, КраснодонаМісто у 2016 році перейменовано у Сорокіне..
Мене більше цікавив Стаханов, я хотів дізнатися, чим вони займалися чи хотіли вони воювати. Більшість місцевих насправді казали мені, що оці зі Стаханова, Алчевська переважно не хотіли воювати, вони приходили до місцевих брати самогонки, сало просили і казали: "Отец, мы не хотели идти воевать, нас россияне заставили, пойми". І насправді більшість з них просто ховалися по хатинах замість того що воювати.
Були і інші, які не примусово мобілізовані — контрактники з різних підрозділів. Вони відрізнялися від примусово мобілізованих: ходили по хатам шукали сім’ї атовців, катували багато місцевих, віджимали автівки. Різниця була.
Чи багато людей, на вашу думку, чекають у Стаханові на визволення?
— Як би я не спілкувався з місцевими, то я, напевно, казав, що ніхто не чекає. Візуально — всі за Росію. Але ж на мене виходять дуже багато місцевих жителів з проукраїнською позицією, бо вони мені довіряють і можуть це розказати.
Тому я можу сказати, що досить великий процент, з огляду на те, що місто перебуває дев’ятий рік в окупації, — велика кількість людей чекає ЗСУ. Мені дуже багато людей пишуть і з Алчевська, з Брянки: ми віримо, ми чекаємо вас, готуємося, ми будемо зустрічати з прапорами.
Вони у небезпеці кожен день, їх можуть затримати лише за те, що вони спілкуються зі мною, тому ці люди дуже багато витримали вже і ще витримають, щоб зустріти нас з прапорами України вже в Кадіївці звільненій.
Я дуже багато думав: чи повернусь у місто після перемоги. Я повернусь. Не знаю — чи зможу там жити, але певний час я там буду перебувати. Я хотів би насамперед прийти на могили батьків, це дуже важливо для мене. І ще у мене ідея ступити на ту землю, де я народився.
Я хочу побажати всім землякам, що чекають ЗСУ — дочекатися. А колаборантам і зрадникам я хочу сказати: їх чекає тільки смерть та в’язниця.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
