Сергій П'ятаченко досліджує фольклор, зокрема, Сумщини. Він розповів Суспільному, яке місце раніше займала українська жінка в громаді, чим відрізнялася від представниць інших народів, наскільки це відображено в фольклорі, а також — чому деякі українки не працювали в понеділок.
- Яким було місце було жінки в українському суспільстві?
- Жінка в українському суспільстві завжди відігравала важливу роль. Власне, вона була опорою цього суспільства разом із чоловіком. Сфери, безперечно, були поділені: якісь виключно чоловічі, а за якісь відповідала жінка і чоловіки туди не допускалися. Це ми бачимо у народних звичаях, піснях, календарних обрядах. Там відчувається, що жінка була повноправним членом суспільства. З того, що ми бачимо із народних звичаїв, є якісь царини, де жінка була повним господарем. Це і якісь аспекти господарювання: шиття, ткацтво, городництво, рослинництво, лікування, наприклад, було повністю на жінці. Вона і дітей лікувала, і чоловіка.
У чоловіка, звичайно, були свої справи, і вони не дуже між собою перетиналися, була жіноча субкультура й чоловіча, в яких кожен по-своєму себе проявляв.
- Як ставилися чоловіки до жінки?
- Загальне місце жінки в українському суспільстві завжди було високим. Це ми бачимо і за народними традиціями, і за піснями, спогадами та архівними документами. На відміну від Росії. Якщо пригадати "Бояриню" Лесі Українки, дівчина, яка потрапляє на Московщину, дивується, наскільки там вони живуть в азійсько-закритому середовищі. У нас дівчата зустрічаються з хлопцями і, коли прийдуть гості, то жінку не потрібно ховати кудись на жіночу половину, щоб ніхто з гостей не побачив її обличчя. На Московії була закрита культура для жінок, вони мали бути ізольованими. Наші дівчата мали право спілкування з парубками, особливо, під час весняних, купальських ігор, вечорниць.
Було дуже багато таких заходів, де дівчина могла знайти собі пару і поспілкуватися зі своїми подружками. Тому, можливо, й перехід у стан дорослої, одруженої, сприймався не так трагічно. У нас хоча і є сумні весільні пісні про розплітання коси та прощання з дівоцтвом, але немає таких плачів, причетів, як у росіян. У нас такого не було, жінка, дівчина не відчувала драматизм свого існування.
- Ми можемо сказати, що українські жінка і чоловік були рівні в суспільстві, громаді?
- За звичаєвим правом вони були рівні, хоча майнові права дещо розрізнялися. І, особливо з вищої верстви, жінки могли вступати в якісь права, укладати договори, виступати в судах. Іноді, щоправда, під опікою чоловіка. Але, зазвичай, вони могли себе виявляти і в побуті, і навіть у войовничих аспектах. З одного боку – це начебто патріархальне суспільство, де права виборні та голосу громади належали чоловікам, але у багатьох випадках чоловік радився зі своєю дружиною. Потім якісь майнові речі. За звичаєвим правом спадок передавався по батьківській лінії, але була материзна — цей спадок передавався виключно донькам від матері. Це нерухоме якесь майно, одяг, скриня, прикраси, ткані полотна, нитки, шитво, посаг – все це залишалося жінці і передавалося далі.
- Чи відомі випадки, коли жінку брали у військо?
- Якщо козацьке військо — було правило, що воно чоловіче. Мені не відомі випадки, коли жінки брали участь у військових походах, загонах, як частина війська. Але якісь повстання, гайдамацькі загони – таке було. Коли ми згадаємо про заснування нашого міста, то згідно з недоведеною легендою про сестру Кондратьєва, вона влаштувала збройний загін. З цим загоном зустрічали купців і проводили реквізицію їхнього майна. За це, начебто, її засудили й замурували в стіні Воскресенської церкви.
Цю легенду навів Філарет Гумілевський в середині 19 століття. Безперечно, це легенда, але сам факт організації жінками збройних гайдамацьких загонів – підтверджений. Вони діяли і на Правобережжі (на території Речі Посполитої), але і тут, на Слобожанщині, де був фронтир, прикордоння, дике поле, де можна було більше розгулятися, то тут їх, очолюваних саме жінками, було кілька в 17 і 18 столітті.
- Виховання дітей: до якого віку за це відповідала жінка?
- До того часу, поки вони жили з нею. Народна педагогіка повністю лежала на жінці. Потім вона виростала у якусь більш професійну діяльність. Наприклад, мені згадалася наша землячка Пелагея Литвинова-Бартош. Вона відомий етнограф кінця 19 століття, але вона ще була й педагогом, виховала і своїх дітей, а згодом у Києві відкрила приватну школу, написала підручник і зробила перші кроки до створення української педагогіки.
- За дозвілля жінка відповідала?
- Ми в етнографічних працях не дуже бачимо чоловічих розваг, а от жіночих там дійсно було багато. Були цілі тижні, наприклад, "колодій" або "бабський тиждень". Був ще такий ритуал, який мав назву "гнати шуліку". Шуліка – хижий птах, якого потрібно було проганяти, щоб не крав курчат. Вони його проганяли своєрідним чином: збиралися у садку чи в якомусь іншому місці, частували одна одну, співали пісень. Павло Чубинський писав про літнє свято 29 червня "брикси", яке відзначали жінки. Вони збиралися і святкували, чоловіків туди не допускали, це свято було для заміжніх жінок. Жіночі святкування відбувалися не лише відповідно до народного календаря. У мешканок містечка Бровари на Київщині, наприклад, зафіксовано звичай "понеділкування". Під час одруження жінки виговорювали у чоловіка право не працювати у понеділки. Тож у них щопонеділка був вільний день і вони цим правом користувалися, навіть якщо виходили заміж не у Броварах. Жінки могли в цей день продати трохи домашнього товару, щоб на отримані від цього гроші зібратися з подругами на "понеділкування" — взимку в когось у хаті, а влітку на природі.
Майже в кожному сезоні жінки знаходили можливість зібратися, поговорити, поспівати і трохи відпочити.
- А були такі свята, коли вклонялися саме жінці?
- Ви маєте на увазі якийсь аналог 8 березня? Ні, не було, тому що самої такої ідеї свят за статтю просто не було. Свята ділилися на дві групи: сімейні (родинні) та календарно-релігійні, пов’язані із певною датою, із певним святом, в них, зазвичай, була релігійно-християнська основа, але там були і елементи давніх народних звичаїв, вірувань. У кожному святі ми, до речі, бачимо активну присутність жінок. Будь-яке календарне свято без них не обходиться, а іноді вони перебирають на себе головну роль.
- Як в Україні почали святкувати 8 Березня, який сенс воно в собі несе?
- Україні воно дісталося в спадок від Радянського Союзу. Власне, у більшовицькій ще Росії воно було започатковане у 1921 році Кларою Цеткін на міжнародній конференції комуністок. Про це вона пише у своїй брошурі, виданій у 1927 році, "8 марта – шаг к мировой революции". Там вона обґрунтовує те, що жінки мають бути протестною силою в капіталістичних буржуазних країнах. Але в Союзі це не використовувалося, бо вважалося, що тут жінка не має права бунтувати, протестувати, всі були задоволені. Потім тривалий час про це не згадували, ідея світової революції відійшла, а коли у 70-х роках 8 березня повернулося, то воно наповнилося іншим змістом: весни, жінки, вітання, тюльпанів.
І тому, це свято поєднало в собі два таких начала, плюс є сьогоднішнє наповнення нинішніми темами. І наскільки я знаю, є ініціатива, законопроєкт про те, щоб це свято втратило статус державного і вихідного дня.
- Також є законопроєкт, який ще не підтримано, щоб 25 лютого, у день народження Лесі Українки, встановити День української жінки. Як Ви ставитесь до цього, чи варто нашвидкуруч створювати такі свята?
- По-перше, повинно виникнути розуміння необхідності такого додаткового свята, бо кохану жінку можна вітати у День закоханих, матір – у День матері, є День доньки, є професійні свята. А з іншого боку, ідея накласти на день народження Лесі Українки інше свято має ризик, що ми знизимо увагу до самої Лесі Українки. Тут треба подумати.
Читайте також
- У Сумському обласному академічному театрі для дітей та юнацтва готують до показу детективний квест
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
