Виставка «Історії з окупованого Криму» днями відкрилася у Хмельницькому. Він став першим обласним центром в Україні, де демонструють фотосвітлини з окупованого Криму. Про те, як створювалися світлини, представлені на цій виставці, журналістка Суспільного говорила з репортеркою, однією з авторок цих робіт Альоною Савчук.
- Чому Хмельницький?
- Це запитання варто було адресувати організаторам фотовиставки. Але, наскільки я розумію, це уже не перший тур, де ми представляємо роботи саме з окупованого Криму, і раніше це були інші міста. Хмельницький – місто західної України. Ми хочемо почати з заходу і рухатися ближче до центру і сходу країни. Оскільки раніше ми мали нагоду у Львові представляти фотовиставку, то цього разу обрали інші міста, зокрема, Хмельницький.
- У Львові коли була виставка?
- Це була не саме ця виставка, там були інші фотороботи з Криму. Це було до повномасштабного вторгнення.
- А що було у Хорватії, у місті Загребі?
- Це був перший Парламентський саміт Міжнародної Кримської платформи. З подачі Міністерства закордонних справ і представництва Офісу президента в Республіці Крим була нагода представити цю фотовиставку у Загребі для наших міжнародних партнерів. Туди їздила моя колега Аліна Смутко, також авторка фотовиставки. Вона розповідала про те, як ми працювали в Криму ці три роки в умовах окупації.
Це було дуже добре – показати фотороботи з Криму. Справа в тому, що Крим не лише в окупації, але ще й певною мірою в інформаційній ізоляції. Будь-які роботи «з поля» сприймаються дуже добре аудиторією, тому що це можливість не лише через соцмережі, через дописи у соцмережах, через уривчасті новини побачити людські історії, обличчя тих людей, які потрапили в таку тяжку історію у своєму житті.
- Фіксували події в окупованому Криму з 2014 по 2019 рік. Ви від самого початку працювали?
- Я працювала з темою репресій, політв’язнів з 2015 року. Взагалі я текстова репортерка і працювала в парі з колегами: Аліною Смутко, вона фоторепортерка, і Тарасом Ібрагімовим, він здебільшого займається відео і також фото. Але я, зокрема, вперше потрапила на процес, це була перша справа Хізб ут-Тахрір. Тоді хлопці отримали досить «скромні» строки - по п’ять років. Це був перший судовий процес у Ростові-на-Дону. Після того, як я побувала там і побачила що це таке, познайомилася з цими людьми, я зрозуміла, що потрібної хати в Крим і працювати з цією темою на місці. Я їздила туди з 2016 року зі своїми колегами, аж поки не отримала заборону ФСБ на в’їзд у Крим і на територію Росії в цілому. Це було у листопаді 2018 року.
- Альоно, ви сказали про певну чи навіть повну інформаційну ізоляцію Криму. Ці роботи створені до 2019 року. Зараз за вікном уже 2023. Чи не втратили вони свою актуальність зараз?
- На жаль, справа в тому, що ці фото і ці історії людей, які ми розповідаємо через ці фотографії, вони всі ідуть як під копірку. Те, що відбувалося у 2015 і 2016 роках, та й у 2017, 2018, 2019 – воно все продовжується і лише посилюється, поглиблюється. Як я вже сказала, якщо перші кримські татари, які потрапили до в’язниці, уже відсиділи п’ять-сім років і вже на волі, це фігуранти справи «Хізб ут-Тахрір», то зараз люди отримують до двадцяти років. Тобто ситуація тільки погіршується. Але сам патерн цих історій однаковий. Тому я вважаю, що все це залишається абсолютно актуальним. На наших фото люди, які залишаються у цьому моменті до сьогодні: вони самі сидять, їхні рідні сидять, вони зазнають репресій. Це історія, яка продовжується.
- Наскільки ви і ваші колеги на собі відчули, м’яко кажучи, недоброзичливість окупаційної влади?
- Ми не отримували офіційної акредитації в Криму від окупаційної влади і їздили туди, скажімо так, інкогніто. Але всі знали, хто ми, тому що працювала у Криму дуже обмежена кількість людей. Тобто, це я і мої колеги - Аліна Смутко і Тарас Ібрагімов. І ми всі отримали заборону на в’їзд: я в кінці 2018, Аліна на початку 2019 і Тарас теж у 2019 році трохи згодом. Також Антон Наумлюк, він російський репортер. Він не може отримати заборону, але він має свої ризики у своїй роботі. Тому він теж не їздить зараз туди і не працює.
Відповідно, ми знали, що якщо ми будемо їздити офіційно, то це буде дуже на короткий строк. Ми скільки могли, стільки трималися. Це відчуття, що ти під постійним наглядом, що всі про тебе знають, це певна неприязнь і неможливість вільно робити свою роботу в навіть дуже базових умовах. І відчуття, що ти засинаєш у квартирі друзів чи у готелі, не маючи впевненості, що буде, коли ти прокинешся. Все це присутнє. Тому що ми бачимо, що відбувається з нашими колегами, які самі з Криму. Тому, коли змінилося керівництво ФСБ, це якраз був кінець 2018 року, я так розумію, що було прийнято рішення про повну інформаційну зачистку професійних журналістів в Криму. Пішли заборони одна за одною. Наразі єдині, хто максимально об’єктивно і ретельно висвітлює те, що відбувається в окупації – об’єднання «Кримська солідарність». По суті, тільки завдяки їм ми можемо розуміти, що відбувається в Криму зараз.
- Чого у цих світлинах більше: об’єктивності, яка знадобиться у фіксації порушень і злочинів, чи емоцій?
- Я прихильниця того, щоб розповідати історії чесно. Це не є емоційно, але це не є й об’єктивно. Я зараз трохи розвину цю думку. Мені здається, коли ти бачиш несправедливість, ти не можеш… Я не можу абстрагуватися і вважати, що тут є дві рівноцінні сторони. Я бачу людей, яких утискають за їхню національність, за те, у що вони вірять, за їхню релігію, за те, якою вони бачать державу, за їхні політичні погляди. Є репресивна машина, каток, який закатує їх через те, ким вони є. Це для мене нерівноцінно і тут не може бути якоїсь об’єктивності. Але разом з тим я проти того, аби нав’язувати аудиторії якісь свої погляди і відчуття, а дати якусь повну, об’єктивну картину і поважати людину, яка може зробити висновки самостійно, маючи факти і якісь об’єктивні речі.
На виставці представлено близько двадцяти робіт. Це не всі найкращі роботи, але це зріз історій, які ми бачили. Ми намагалися представити найбільш повну картину того, що ми бачили і з ким працювали. Переважна кількість робіт пов’язана з кримсько-татарськими політв’язнями. Їх і переслідують у більшості випадків. Але є історії і проукраїнських активістів. Є історії переслідування Православної церкви України у Криму. Є історії переслідування Свідків Єгови, переслідування анархістів. Це широкий спектр.
Однак попри те, що є люди, яких переслідують, є колаборанти і люди, які вітали Росію свого часу. Ми не можемо це заперечувати. Там є знімки того, як святкують «річницю» референдуму, «річницю» приєднання. Мені здається, вони у своїй абсурдності лише переконують аудиторію, наскільки ця історія картонна, наскільки вона нереалістична. Тому що коли дивишся на цих людей, навіть не розумієш, за що вони хапаються, чого вони хочуть. Мені здається, що ці фотографії Аліни Смутко, де зображено це «святкування», а також святкування релігійних свят, оскільки там дуже поширений культ російської православної церкви, і святкування перемоги – усе це ще ілюстративніше, ніж зображення сімей кримських татар, які переслідуються.
- Історії з окупованого Криму – це історії людей. Як гадаєте, не піддавалися вони додатковим ризикам опинитися ще під більш пильною увагою ФСБ після того, як стали героями світлин?
- Це насправді дуже важливе питання. Я скажу, що навпаки. Ми це обговорювали і з адвокатами, і з активістами. У нас, як у лікарів, першим завданням було не нашкодити. Чим людина впізнаваніша, чим більше про неї пишуть, тим більше у неї шансів або відстрочити свій арешт, і у нас є такі приклади, коли людей хапали, катували, піддавали тортурам, але завдяки тому, що їхні історії були розказані, вони мали змогу виїхати, у них був час, аби втекти з Криму, бо їх посадять, або це було відтерміновано на кілька років. Є такі приклади. Для мене найілюстративнішою є історія Едема Бакірова. Це кримський татарин, якого ми повернули в рамках обміну. Він був єдиним кримським татарином, якого обміняли, він повернувся разом з Олегом Сенцовим. Мені здається, що у цьому величезна заслуга його адвоката Олексія Надіна. До речі, він росіянин, який приїхав до Криму, практикує там і уже роками захищає наших політв’язнів. Це заслуга і мого колеги Тараса Ібрагімова. Вони спільно взяли собі за мету щотижня робити новини про стан здоров’я Едема Бакірова, у якого ампутована нога, який має цукровий діабет, проблеми з серцем і легенями. У в’язниці він просто не вижив би. Системне, протягом місяців, нагадування про Бакірова дало змогу повернути його, обміняти. Ця історія свідчить про те, що чим більше ми говоримо про таких людей, тим більше у них шансів вижити.
- Виставка – це як результат вашої діяльності. А у правовому полі використовується більше матеріалів?
- Так, звісно. І це, передусім, матеріали, де ми спілкуємося з сім’ями затриманих, записуємо свідчення тих, кого катували, хто був на місці обшуків, які це все пережили, наприклад, у відділках, СІЗО. Мені здається, що це важливо. Не знаю, наскільки це буде використовуватися правоохоронними органами, бо люди можуть свідчити їм безпосередньо. Але це хоча б те, що можна підняти на поверхню і звернути на це увагу. Я знаю, що неодноразово кримська прокуратура за матеріалами, які робилися, зверталися на ті чи інші випадки, намагалися знайти контакти з постраждалими і відповідно відкривали провадження за їхніми історіями
- Після Хмельницького куди помандрує виставка?
- Наступний пункт – Кропивницький. Також мають бути Луцьк, Чернівці, Одеса і Львів.
Авторка: Алла Самойленко.
Читайте також
- "Історії з окупованого Криму": в Хмельницькому презентували виставку світлин з життя кримських політв'язнів
- "Пасажири в таксі не одразу помічають, що їх везе людина без ніг". Історія хмельницького таксиста
Слідкуйте за новинами Суспільного Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube та Instagram.
