Документальна стрічка "Щедрик проти "русского міра", яку у Житомирі показали 26 січня, розповідає про світові гастролі хору Олександра Кошиця у період створення УНР. Сценаристка та продюсер фільму "Щедрик проти "русского міра" Наталка Пономарів і В'ячеслав Пономарьов в інтерв'ю журналістці Суспільного Олені Ваховській розповіли історію створення фільму. Про те, як історія капели Кошиця опинилась в руках творців фільму, про найбільшу перемогу стрічки, про українську історію, як джерело голлівудських сюжетів і не тільки – дивіться і читайте в інтерв'ю.
Я переглядала цей фільм і, чесно скажу, історію капели Кошиця не знала. До сьогоднішнього дня вона проходила повз мене. Але ця історія неймовірна та заслуговує, як на мене, і на художню екранізацію. Як вона потрапила у ваше поле зору?
Наталка Пономарів: Ми познайомилися з головною героїнею цього фільму Тіною Пересунько, котра знайшла в архіві всю цю історію. Саме вона її зрозуміла, оцінила масштаб і багато років працювала над популяризацією історії "Щедрика".
Думаю, це одна з найбільших перемог нашого фільму, коли глядачі кажуть: "Ми не знали цієї історії. Вау! Ми не знали, що таке було". Це те, чим ми маємо пишатися. Фільм "Щедрик проти "русского міра" розповідає про те, скільки років і чому приховувалась історія "Щедрика" та які були на це таємні причини. І коли, як не зараз, рушити ці мури.
В'ячеслав Пономарьов: Взагалі українська історія – це, як нафтове родовище, куди не штрикнути палкою, то звідти буде буяти якась голлівудська подія з неймовірним сюжетом. Єдина прикрість полягає в тому, що від нас постійно її приховували: ховали усі документи та нищили людей, які робили багато для України на різних фронтах. Десятиліттями, навіть і століттями, все це намагалися приховати, знищити і показати всім, що немає ніякої України. Є "велика російська імперія", "російська держава", а Україна – її частина. І такими короткими історіями конкретних людей з їх вчинками, ми показуємо українському суспільству і світу, що ми самобутні, давні і ми ніяка не Росія, а окрема нація зі своєю фантастичною історією.
Фільм переповнений паралелями між тим, що відбувалося сто років тому і відбувається з Україною тепер. Для тих, хто ще його не бачив: розкажіть про ці паралелі.
Наталка Пономарів: Вони на поверхні. Сто років тому Українська держава воювала з Росією за свою незалежність. Тоді військова агресія, росіяни підступали до Києва. Україна була залежна від Європи і підтримки світу – на самоті нам не впоратися. І ми чекали, якою буде відповідь світу на наш заклик про допомогу. Очільник української держави Симон Петлюра тоді розуміє, що єдиним воєнним фронтом йому не впоратися, що є ще щось. І це українська культура, українська ідентичність, яка відрізняє нас від Росії. Він робить ставку на український хоровий колектив. З цього і почалася описана у фільмі історія про те, як Європа та увесь світ відкриває Україну, про яку вони ніколи не чули, тому що Україна століттями була під Російською імперією. Це, як зараз наша "Червона калина" з початком російської військово агресії лунала на весь світ і її переспівували світові гурти – це знову ж таки ще одна паралель.
Мені особисто дуже сподобався момент у фільмі, що сто років тому культура і мистецтво не були поза політикою. Вони ніколи не можуть залишатися осторонь.
В'ячеслав Пономарьов: Петлюра був дотичний до культури – був культурологом, рецензентом, журналістом. Якщо запитати людей хто такий Петлюра, то багато з них відповість російськими наративами – він був погромником, бандитом, і ще щось. Наш фільм розповідає, що Петлюра був тонкою, ніжною особистістю. Його звернення в листах до капелян показують, що він був освіченим. Відправивши цей хор він створив якусь фантастичну історію. І це подіяло. Цей фільм показує, що жодна справа, яка була зроблена на благо України не була марною.
Мені здається, що фільм "Щедрик" проти "русского міра" багато пояснив би про нашу націю європейцям, американцям та представникам інших країн. Чи плануєте показувати фільм цій аудиторії?
В'ячеслав Пономарьов: Фінансування для цього фільму ми отримали, після перемоги в мистецькому конкурсі. Все, що було прописане в договорі ми виконали і передали права на фільм Суспільному. Ми вже говорили з продюсером Суспільне Культура Лук’яном Галкіним, про те, що цей фільм треба дублювати англійською мовою. Поки ще не перейшли до конкретних дій, але від нас є схвалення цього процесу і ми готові всіляко сприяти та долучитися до того, аби цей фільм продублювати англійською мовою, щоб його побачили якомога більше людей зі світової спільноти.
Бажаю, аби так і було, тому що люди мають це побачити за кордоном. У фільмі є інформація про те, як капелі Кошиця пропонують співпрацю з "рускім балєтом", з Дягілєвим… Зараз трапляються випадки, коли українці, які беруть участь у культурно-мистецьких заходах за кордоном відмовляються брати в них участь, якщо бачать, що там заявлені росіяни. Або все ж таки використовують захід, як майданчик для того, аби донести позицію українців і показати себе. Яку з цих позицій ви розділяєте?
Наталка Пономарів: Відштовхнуся від Кошиці і капели, бо це теж було одним з того, що закарбувалося в пам’яті. Добре, що зараз ми говоримо з позиції незалежної України і ти не уявляєш іншого. А от Кошиць, капеляни – це люди, які народилися в Російській імперії. На декілька років вдалося проголосити незалежність України, відчули її, але були змушені виїхати. З Європи спостерігали, як в Україні, в її столиці – Росія. Цим людям треба було знаходити мотивацію для себе – виїхати в Америку, але все одно там відстоювати Україну, навіть в пресі. От немає такої країни, ніде і нічим ти не можеш це довести, окрім своєї душі, що ми українці, ніякі не росіяни, і не називайте нас росіянами, бо в нас своя держава. І це те, де треба брати натхнення і вчитися. Бо завжди ж можна шукати якісь компроміси. Могла ж капела виступити з Дягілєвим на сцені, бо це теж було б донесення культури чи мистецтва. А можна відмовлятися і цим теж заявляти про свою позицію. Я – за цей варіант.
В'ячеслав Пономарьов: Знаєте, коли ми сюди їхали, в нас зайшла розмова про те, що ми абсолютно не помітили, коли з нашого радіоефіру зникла російська музика. І ми нічого не втратили, ми тільки здобули. Ми відкрили нові імена. А нам постійно намагалися розповідати, що ми щось втратимо, якщо не буде чогось російського. Зараз є дискусія про святкування Різдва – 25 грудня чи 7 січня, комусь важко перелаштуватися, комусь ще щось. Довгий час, коли нашу Києво-Печерську лавру окупували московські попи, багато представників української влади боялися вступати з московською церквою в конфронтацію, бо розуміли, що це їхні виборці. Боялися, що може виникнути якийсь конфлікт і вони втратять підтримку. Але зараз ми бачимо, що лавра переходить до української церкви, Епіфаній відправляє літургії і туди не пускають московських попів. І нічого не трапляється критичного, що могло би стати катастрофою. Бо найбільшою катастрофою є російські ракети, танки, та зброя. І для того, аби їх тут не було нам просто треба відсікти будь-яке спілкування з ними. Їх не існує, це недолюди і з ними немає про що говорити та нема чого сідати з ними за один стіл. В нас немає спільних тем. І це треба кожному зрозуміти – відрізати ностальгію по Радянському союзу, по радянських фільмах, по своїй юності. Повірте, нічого страшного не трапиться. Буде тільки краще.
Українська народна республіка спромоглася фінансувати турне капели в надскладних умовах в 1919 – усе для того, аби здобути підтримку в світі. Якої підтримки від держави потребує українська культура зараз і на що може розраховувати в умовах війни?
Наталка Пономарів: Мені подобається, що є розуміння сили культури та мистецтва. І для мене є показовим, що навіть у воєнний рік Український культурний фонд намагається зберегти частково якісь сектори, анонсує вихід на наступний рік з певною підтримкою мистецького середовища і культурного простору України. Звичайно, потрібна ця підтримка від держави, але я думаю, що і саме українське культурне середовище настільки самодостатнє зараз і розуміє, що пріоритет номер один – усім донатити на військо, іншої альтернативи немає. Подивіться, як цього року усі самостійно шукають можливості, і війна дає цей простір для переосмислення та з’являються нові цікаві проєкти. Є емоційні переживання, які трансформуються в мистецькі проєкти. Звісно, хочеться, аби в силу можливостей держава це підтримувала.
В'ячеслав Пономарьов: Ми про це дуже чітко артикулюємо в нашому фільмі – те, що Росія не придумує якихось нових методів і механізмів. Як сто років тому, так і зараз вони намагаються використовувати ті самі байки. Так само і з нашого боку – Симон Васильович сто років тому показав приклад, що культура – це дієвий механізм дипломатії в світі. І якось інакше агітувати наших чиновників до підтримки українських культурних чи мистецьких проєктів всередині або назовні. Немає сенсу вигадувати якісь інші механізми і велосипеди. Все вже придумано – бери і користуйся, все працює і це доведено. Мені здається, коли чиновники осмислять цю річ, тоді вони фінансуватимуть культуру на такому ж рівні, як військо.
В художньому кіно історія капели Кошиця спрацювала би стовідсотково і популяризувала сама себе, якщо можна так сказати. На мою думку, ваш документальний фільм теж має успіх. Як робити популярне документальне кіно?
Наталка Пономарів: Шукати такі історії. Ми з співаторкою фільму Тіною Пересунько, теж говорили про те, що воно тягне на екранізацію. І в неї була позиція, що першою має бути документальна стрічка. Тому що саме цей фільм розкриє цю історію такою, як вона була. В художньому фільмі будуть все одно творчі переосмислення, будуть характери персонажів, які не на сто відсотків відповідатимуть прототипам. Це певна форма художньої складової. Козир і секрет тут в самій історії. Треба шукати добрі історії, а їх вистачає в нас і в наших архівах ще багато чого не дослідженого.
В'ячеслав Пономарьов: Ну, по перше, без зайвої скромності скажу, що в нас геніальна сценаристка, і це великий успіх. По друге – це рецепт для тих, хто робить кіно – кіно потрібно любити. Якщо ти не матимеш любові до нього, і до самого процесу, то глядач відчує цю фальш і то, що ти не перейнявся цією історією. По третє, треба знімати про те, що тобі цікаво та що тобі болить.
Планувати складно в умовах війни, але можливо є плани, якими можете поділитися?
Наталка Пономарів: Вони є, але на рівні ідей. Єдине, що анонсую – ми так само придивляємося до тем української історії, можливо, це буде період Української революції, постатей, які ще не до кінця відомі та їм не приділили належної уваги. Тобто ці ідеї є, сподіваємося, що ми будемо над ними працювати і вже коли можна буде про це говорити – обов’язково розкажемо.
Що відомо
- Авторка дослідження історії "Щедрика" і сценаристка фільму "Щедрик проти "русского міра" Тіна Пересунько розповіла, що дослідження історії світових гастролей капели Кошиця, а разом з цим історії інтернаціоналізації "Щедрика", розпочала ще 2016 року.
- 24 грудня відбулася допрем’єрна презентація документального фільму "Щедрик проти "русского міра" в Будинку звукозапису Українського Радіо. Фільм був створений на замовлення Суспільне Культура командою "Prosto production".
- У січні 2023 року в Україні стартував цикл безплатних кінопоказів документального фільму "Щедрик проти "русского міра", створеного на замовлення Суспільне Культура командою "Prosto production". Перший кінопоказ відбувся напередодні у скаутській організації "Пласт" у Кам’янці-Подільському.
Ще по темі
- Як "Щедрик" розлетівся світом: у Житомирі показали документальний фільм про популярну щедрівку.
- Записана на Чуднівщині: як пов'язана з Житомирщиною одна з найпопулярніших різдвяно-новорічних пісень "Щедрик".
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
