Вісім місяців тому ведуча ранкового шоу "Хеппі Ранок" на Хіт FM Юлія Карпова заснувала благодійний фонд "Юлині бабусі". Про роботу фонду, про опіку над літніми людьми, концерти для своїх підопічних сеньйорів, а також про знайомством з Валерієм Залужним – про все це і не тільки Юля Карпова розповіла в інтерв'ю журналістці Суспільного Надії Олейник.
Офіційно фонду "Юлині бабусі" вже майже рік. За цей час ви вже встигли багато зробити, приділяючи увагу своїм підопічним сеньйорам. Юль, а чому саме літні люди?
Мій найбільший в житті сентимент – старенькі люди. Бажання опікуватися і турбуватися старенькими виникло після того, як не стало моєї бабусі. Спочатку однієї, коли я була відносно ще дитинчам, а потім іншої – вже у дорослому віці. Я зрозуміла, що дитинство закінчується, і ти вже не дитина, коли закінчуються бабусі і дідусі. Все моє дитинство пройшло у бабусі, яка жила у Чуднівському районі біля села Карпівці, і я завжди була переконана, що це в мою честь назвали село, бо я ж Карпова. Коли вже не стало другої моєї бабусі, то я усвідомила, що закінчилися мої канікули в селі, закінчилися мої юнацькі та дитячі радості. Закінчилися канікули без батьків, коли є лише бабуся, яка не встигає за тобою дивитися. Після цього мені захотілося продовжити це відчуття дитинства, тому бабусі стали моїм "усім", і саме тому я вирішила взяти опіку над старенькими. Так з'явився фонд "Юлині бабусі".
Розкажи більше про своїх рідних бабусь. Якими вони були?
Моя бабуся Марина – це мама моєї мами, була "жінкою". І коли кажеш "жінка", то уявляєш собі наливну, красиву, розкішну жінку – такою була моя бабуся Марина. Якщо взяти всю мою сім’ю, то маму можна порівняти із Дюймовочкою – така вона мініатюрна; тато теж худесенький – колишній футболіст у прекрасній формі. А от я інша – мої рідні завжди казали: "Юля, ти не переживай – ти вся у бабу Марину". Бабуся була харизматичною, а ще – класною подругою. Моїм старшим братам, коли вони були у підлітковому віці та вже почали пити пиво, бабуся казала: "Ну йдіть беріть". І при цьому сідала з ними на порозі та розпитувала про їхніх дівчат, уявляєш? Шкода, але я погано її пам’ятаю, бо я найменша з усіх онучок. Шкодую, що я була такою малою, що не змогла так само з нею посидіти на порозі, розповідаючи про якихось хлопців.
Друга бабуся Ніна – це мама мого тата, саме в неї проходили всі мої канікули. Я єдина її онучка, і це означало, що вся опіка, увага та любов діставалася виключно мені. Мені все можна було, і я цим користувалася та кайфувала – я жила своє краще життя. Щоліта кожного разу я не хотіла ні таборів, ні лишатися в місті – з приводу і без нього, але мені завжди хотілося їхати туди, до бабусі. Всі мої найкращі історії траплялися там. Коли її не стало, я вже була дорослою. Я пам'ятаю цей стан, коли в тебе все поламалося – тоді я просто впала з ніг і скричалася. А тепер у мене є всі бабусі. Хоча рідні, звісно ж, були найближчі – вони для мене були ідеальні.
Не можу не згадати про твоїх батьків – людей, які виховали таку прекрасну онуку з добрим серцем. Що сказали вони, дізнавшись про заснування фонду?
Коли з’явився фонд, і ми почали їздити в притулки, мої батьки ставили якісь загальні питання: як там, що там, як зустрічали, які є старенькі, що вони просять. Запитували, може треба їм щось передати. Буквально перед новим роком вперше з часу заснування фонду тато запитав мене: "Як там фонд?". Кажу: ну ось, ми повернулися з однієї поїздки. Він говорить: покажи якісь відео, фото. Я трохи боялася цього моменту, але він сам захотів. Я показала відео з притулку в Прибірську. Він подивився, і я побачила вперше за дуже багато років, як тато плаче – вперше з моменту, як не стало його мами. І ми зрозуміли одне одного без слів. Він подивився і каже: "Я не знаю, як ти це витримуєш". І все. Він більше питань не ставив, і я дуже рада, бо я не змогла б йому більше нічого розповісти.
Як і де ти збираєш допомогу для літніх людей? Хто ті люди, які тобі допомагають?
Це супер-люди. Щоразу, коли планується поїздка, у нас починається інформаційна атака усюди – радіоефір, соцмережі, друзі, друзі друзів, поширення у якихось телеграм-пабліках, інстаграм, журналісти-друзі. Ось таким чином це все працює. Я прекрасно розумію ось цей сентимент, який виникає у людей до стареньких, бо майже у всіх були бабусі, майже у всіх були чи є літні батьки. І ось це бажання виправити якось цю старість та чимось її покращити спрацьовує, на щастя, і саме ось цей людський сентимент дає мені змогу їхати знову у притулок.
Тобі допомагають люди з різними життєвими історіями, розкажи про них.
Їх маса. Так не хочеться когось назвати, а когось забути. Є люди, які відправляють гроші – це логічно. Є люди, які закуповують щось і відправляють. Є компанія, яка почула, що ми проводимо воду у притулок, і запропонувала допомогу – обрати краще обладнання. В результаті, обрали обладнання за якісь космічні гроші. Думаю, я зараз маю народити дитину і продати її, бо інакше не зможу вирішити питання оплати. А він каже: це буде мій донат вам. Завдяки цьому чоловікові, який оплатив нам це обладнання, ми змогли за ті гроші, які збирали на обладнання, купити каски хлопцям під Бахмутом. Компанії дуже сильно допомагають. Мені здається, що я б нічого не змогла, якби не притомний бізнес. Причому допомогу пропонують компанії, а потім ще й працівники цих компаній. Це якась магія.
Чи маєш ти серед своїх сеньйорів улюбленців?
Є ті, які стали моїми найбільшими друзями. Коли людина живе у притулку, вона не може довіряти тобі одразу. Ти приїжджаєш вперше, вони до тебе приглядаються – виглядають з кімнати, хочуть з тобою поговорити, але це оціночне знайомство. Потім друга, третя поїздка – вони вже починають потроху довіряти, про щось просити, щось замовляти. У мене є Валентина Григорівна, яка під час нашого візиту до притулку довго стояла, збиралася з думками, а потім каже: "Можна я тебе відведу? " А що думає людина, яка приїздить у притулок і тут мешканець її хоче відвести кудись? Я уже була готова до якоїсь важкої історії, а вона каже: "Юль, мені наступного місяця треба їхати документи робити. Ну як я така поїду – глянь на мене. Мені треба волосся пофарбувати – привези мені фарбу для волосся. А там ще холод йде, якщо ти мені знайдеш якісь теплі штани, щоб мені не дуло, то привези. А ще знаєш що, Юль – бюстгальтера немає, привези мені хоч що-небудь".
Ох, Валентино Григорівно, я вам все привезу, сказала я.
Є тітка Катя, яка розповідала кілька разів поспіль під час наших поїздок про те, що у неї є мрія – телефон. Ми їй привезли телефон. В Прибірську є жіночка – вона робить килимки зі старого одягу. Це єдина людина, яка під час першого візиту та першого знайомства стала моєю любов’ю. Вона подарувала таку велику теплу хустку і каже: "На, будеш грітися, я однаково нікуди не ходжу". А потім, коли ми приїхали до них вчергове, вона мені поклала в руку маленький скручений папірець і каже: "Я дуже хочу в тебе щось попросити. Це дуже важливо для мене. У мене є донька Азіза, вона у притулку, в неї ДЦП, а я не можу їй передати нічого, а дуже хотіла б, щоб ти передала їй щось. Навіть не кажи, що це від мами, не треба, це ж не від мами, а від тебе. Я просто хочу знати, що у моєї дитини є якась додаткова цукерка". Дає мені папірець, а там рукою написано адресу, ім’я Азіза і прізвище та номер телефону людини, яка конкретно нею опікується в тому притулку.
Зараз ти береш під свою опіку і заклади для літніх людей Житомирщини.
Нарешті це прозвучало. Я з цього і повинна була починати – я ж з Житомира! Так, це все-таки сталося. Я планувала зробити це трохи пізніше, але 2023 почався саме з житомирського притулку. На щастя. Коли приїжджаю до притулку, я так хочу з усіма знайомитися, вони там всі такі цікаві люди – кожен з якоюсь своєю колосальною історією. Якось виходжу я з житомирського притулку, а там чоловік на візку. Запитала, як звати. Відповів, що Саньок. З виду чоловікові років 45 – на інвалідному візку, без ноги, яку втратив до початку війни. Ми з ним розговорилися і я запитала, звідки він і як сюди потрапив. Каже, що родом із Казахстану, сам жив у Житомирі, а його син з перших днів воює. Запитую: що вам привезли наступного разу, бо скоро туди знову планую поїздку. А він каже: "Хачапурі, я так хочу хачапурі, але гостре". І я думаю: "Ну, Саньок, гра почалася".
Які потреби на сьогодні є у літніх людей і куди звертатися, аби допомогти?
Допомогти можна всіма можливими способами, які доступні у 2023 році. Починаючи від елементарних донатів, причому не буває маленьких донатів, вони всі класні. Якщо, наприклад, взяти виписку з рахунку благодійного фонду, ти бачиш, що хтось відправляє 10 тисяч, а хтось – три гривні 67 копійок, а хто і 96 копійок. Ти ж розумієш, що це можуть бути останні 96 копійок, які людина має вільні та може відправити. Можна відправити що завгодно – можна і продукти, аби вони зберігалися довго; можна побутову хімію, засоби для прибирання, підгузки, пелюшки – це все, що постійно потрібно в колосальних кількостях. Якщо є бажання допомогти, це круто. Достатньо вже цього. Можна написати на сторінку фонду, можна написати мені, куди зручно. Мої контакти абсолютно доступні, вони відкриті, мене нескладно знайти. Як показала практика, люди з Житомира вже знайшли мій номер телефону і телефонують: приїдьте заберіть допомогу для стареньких.
Юля, не можу не згадати про знайомство з нашим земляком – Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним, який, як з'ясувалося, моніторить твою сторінку. Як то було?
Історія з Валерієм Залужним – поки моя улюблена з історій за останній рік. Коли ми повернулися в радіоефір вже після повномасштабного вторгнення, я бачила, як деякі мої знайомі у Facebook робили скріни, що Валерій Залужний підтвердив запит у друзі. І я подумала: це ж якась несправедливість. Валерій Федорович, врешті, як так виходить, що я самопроголошений амбасадор Житомирської області, не можу дочекатися від вас запиту в друзі? Людини, яка з Житомирщини, зі Звягеля, між іншим. Я вважаю, найкращі люди народжуються в Житомирській області. І я досі не маю вас у друзях, ну це нечесно – я про це кричала через день в ефірі та витратила на це вісім місяців життя. І одного прекрасного дня мені моя колега з відділу новин пише повідомлення: "Юля, тебе шукають з міністерства". Думаю: я ж русні тільки смерті бажаю, чого мене можуть шукати? І я передзвонюю на той номер телефону, а з того боку людина така: "Ой, Юля, з "Хеппі Ранку", так? А що ви там говорили про Валерія Залужного? ".
Я відповідаю: не додає мене в друзі, це несправедливо. А це був якраз той момент, коли Валерій Залужний почав активно в інстаграмі пости писати. Я кажу: по-перше, він не додає мене в друзі, це моя перша претензія. Друга моя претензія – в нього недостатньо класних фоток в інстаграмі. Йому не вистачає ще однієї – такої собі типової батіної фотки, де він фоткає себе у дзеркало, а в окулярах відбивається Кримський міст, який горить. Непорядок, кажу. І я йому кидаю це фото. В результаті – наступного дня ввечері у фейсбуці Валерій Залужний додає мене в друзі – не я, а він сам! І після того – лайк від Валерія Залужного під фото і під постом. Я вважаю, що це найкраща із усіх можливих нагород. Я вирішила, що тепер всі мої хейтери мають справу з Валерієм Залужним. Але, між іншим, він знає про існування фонду "Юлині бабусі" і підтримує його. Для мене самої це стало величезним відкриттям. Напередодні нового року ми брали участь у благодійному ярмарку – збирали гроші на притулок. У моєї дівчинки-помічниці з’явилася ідея поставити ростову ляльку Валерія Залужного і збирати гроші за фото з Залужним. Теоретично, кажу я їй, так, але треба уточнити в нього. Він був не проти і знав, що Валерій Залужний збирає гроші на "Юлиних бабусь". Більше того, я передала йому фото, де він в окулярах, в яких відбивається Кримський міст – він підписав ті фото та передав на розіграш на аукціони, аби збирали гроші на фонд.
Знаю, що ти не лише забезпечуєш стареньких необхідними речами, а й влаштовуєш для них концерти, запрошуючи відомих артистів.
Напередодні Дня Святого Миколая я вирішила влаштувати "Таємного Санту" для стареньких. Думаю: зберу подарунки для кожної людини і організую якийсь невеличкий концерт. Домовилася з музикантами, зі своїми людьми – ми всі пакуємося, збираємося, і я буду у вічному боргу перед Віктором Франковичем Павліком, бо, коли я йому запропонувала поїхати зі мною до стареньких, заспівати пару пісень, він погодився без зайвих запитань. Ми приїжджаємо у притулок – бабусі спочатку в шоці від того, що купа машин приїхала в малесенький притулок. Що відбувається? Що за фестиваль? Вони всі почали вибігати. А тут мої дівчата вже кожному подарунок дають. І вони, як діти: Боже, Боже, Боже, скільки вас! Та вас обнімати чи забирати подарунок? Що робити?
А потім їх посадили в актовій залі, поставили стільці. Зі мною приїхали військові музиканти, то наші старенькі їм підспівували.
Приїжджає Віктор Франкович, я його під білі рученьки і швидесенько в притулок – там уже всі чекають. Ми з ним стоїмо говоримо, повз нас несе печиво заступниця директора Віра Петрівна – вона аж ойкнула, печиво випало з рук. Не відводячи погляд від Віктора Павліка, піднімає коробку з печивом і йде. А потім вже її дівчата мені розповідають, що сидить Віра Петрівна в актовій залі і каже: "Дівчата, у мене галюцинації – я йду, а там Віктор Павлік". І тут в кімнату заходить Віктор Павлік з гітарою. Сказати, що це був шок – це нічого не сказати.
Вони знають ці пісні, підспівують, десь плачуть, десь тішаться. Коли вже все закінчилося, коли Франкович з кожною бабусею поговорив і взяв за руку, – а він нікого і нікуди не підганяв, – я думаю: Боже, якого розміру у вас серце, Вікторе Франковичу? В цю кімнату воно влізає?
Наступного разу я хочу привезти величезне спільне фото, щоб замість оцих безликих картин лісу та води вони повісили величезне полотно цього моменту, коли вони всі були в шоці і щасливі. Тепер, побачивши ці враження, я хочу такий концерт у кожному притулку. Матеріальна допомога – це класно, але коли привозять таку допомогу і роз’їжджаються, люди залишаються самі з собою на ліжку в кімнаті. З відчуттям, що приїхали ще одні. Але ж може бути по-іншому – з відчуттям, що приїжджали конкретно до тебе. Наше завдання – зробити так, щоб у кожної людини було відчуття, ніби приїжджали саме до неї.
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- "Іноземці мають більше інтересу до нашої поезії, ніж самі українці" – читець віршів із Житомирщини Олександр Трохимчук.
- "Зараз час, коли потрібно робити великі проєкти", – Житомирський міський голова Сергій Сухомлин.
- Новітні озброєння, спорядження, тактика: офіцер однієї з бригад ДШВ Борис розповів, як змінилась українська армія.
- "Тільки військовий опір може принести успіх", – журналіст Віталій Портников.
- Зі шкільної парти – в ЗСУ: десантник Влад боронить Україну з 2014 року.
- "Найважче, коли тиждень не виходиш на зв’язок з рідними", – десантник однієї із бригад ДШВ.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
