Олександр Павленко – керівник відділення саперів житомирських рятувальників. Піротехніки цього відділення два місяці поспіль працювали на Харківщині, допомагаючи розміновувати деокуповані території. Про те, якими видами мін росіяни засипали територію Харківської та Херсонської областей, чому сучасні міни дуже складно, а іноді навіть неможливо знайти та як піротехніки допомагають цивільним у розмінуванні городів та підприємств – про все це і не тільки читайте та дивіться в інтерв'ю із Олександром Павленком.
Розкажіть про ці два місяці, коли ви поїхали на Харківщину, і що там було найскладніше?
Ми виїхали 16 вересня і 17 зранку вже почали роботу. Спочатку йшли по залізничних коліях, потім по лініях газопостачання.
Тобто, фактично, розміновували цивільну інфраструктуру?
Так, звісно.
Вона була замінована чи ви очищали?
По-різному. Це були і залишки боєприпасів, які не спрацювали, і касетні елементи з "Градів", "Смерчів", були касетні міни ПОМ-2, ПОМ-3 зустрічалися. ПФМ "Метелик" або "Пелюстка", стрибаючі АЗМ.
Деякі місця на залізничних коліях були заміновані – розтяжками, сигналками, мінами. В полях дуже багато стояло танкових мін, майже всі були пластиковими.
Тобто їх не можна було виявити міношукачем?
Як пише книжка, вони взагалі не знаходяться. Там невеличка металева запчастина, і її знайти дуже важко. Часто ставилися вони і з деякими хитрощами. Їх закопували на велику глибину. Теоретично, вона спрацює не одразу, а коли промокне, роз’їздиться. Неодноразово військові і цивільні проїжджали одними і тими ж дорогами, ми там їздили, і в певний момент така міна вибухала. Також були хитрощі – ставили цю танкову міну, глибоко закопували, а під неї ставили додатковий заряд або клали ще одну міну і ставили через пеньочок. Ми про такі випадки чули. Тобто пеньок передасть навантаження на вибухник, але через відстань прилад цю міну не побачить.
Тобто вони робили усе, щоб сапери не знайшли, а потім, коли поїдуть військові і цивільні, щоб такі міни вибухнули?
Саме так. Ми багато що знали й до цього, бо працювали в Народицькому районі – там теж велися бойові дії, було заміновано. Але в порівнянні з тим, що було на Харківщині, це трохи не те. Ми вчилися по ходу: щось ми теоретично знали, що є такі міни, такі боєприпаси, але практично стикалися з ними вперше.
На Харківщині більше залишків і заміновано, ніж в Народичах?
Звісно. У нас мінували тільки в Народичах, і там були стандартніші міни. Але теж були і ПОМ-2, касетні міни, але такого не було, як на Харківщині. Там набагато інтенсивніші бойові дії були, і це довше тривало. Чим довше війська там стоять, тим більше у них часу і можливостей вигадувати якісь пастки. Зараз спілкуємося з колегами з вибухотехнічної служби в поліції, з нашими підрозділами, і з військовими про херсонський напрямок, то там усе заміноване ще гірше, ніж на Харківщині. Цей напрямок був складний для розмінування, і досі там роботи ведуться. Зараз людей залучають більше на Херсонщину, і там дуже багато пасток, вже є і поранені, і, на жаль, загиблі.
Розкажіть про вашу роботу з колегами на Харківщині в плані співпраці з колегами. Ви готувалися до того, аби бути керівником відділення, навчалися цьому фаху. Зараз значно збільшилася кількість людей, які працюють у вашому відділенні, окремі люди, фактично, не навчалися цьому спеціалізовано. Як це відображається на роботі?
Це важке питання. Зараз є програма перепідготовки. І саперів готують, і офіцерів перекваліфіковують на піротехніків. На базі Центру гуманітарного розмінування, який раніше базувався в Харкові, зараз його перевели в інше місце, а також на базі кафедри спеціальних і піротехнічних робіт Національного університету цивільного захисту України, в Харкові – той, який я закінчував. Взагалі, коли сказали, що треба їхати в Харків, я був радий туди поїхати. В мене там багато друзів, я там навчався, люблю це місто. Трохи не пізнав його, деякі райони там понищені, але я хотів туди їхати.
Оці всі пастки, мінування – для вас, як фахівців, це зрозуміло, на відміну від цивільних. Чи були випадки, коли від таких замінувань страждали цивільні і від яких саме мін?
Таких випадків було дуже багато. Часто підривались на танкових мінах, закопаних в землю, люди на автівках, тракторах, комбайнах. Підривались на протитанкових касетних мінах, які були у людей в городах, біля домівок.
Тобто, коли вони обстрілювали, касети розлітались і в городах людей залишалися?
Так. Є такі танкові міни, які мають розривати гусеницю. Це такі тубуси зелені з гідромеханічним механізмом знищення, що залежить від температури. Якщо погода тепла – за дві-три доби така міна може самознищитися. Якщо холодніше – то цей процес трохи довший. Суть у тому, що вони закидали ними просто все – не там, де мали йти наші війська, а по місту кидали ці танкові касетні міни. Тобто люди виходять, а вони лежать і в будь який момент можуть спрацювати. Їм і ваги людини вистачає. Куп’янськ, Харків ними закидані.
А протипіхотні міни? Якими чином їх використовували росіяни?
Було по-різному. Були змішані мінні поля, де їх встановлювали вручну – танкові і протипіхотні нажимні міни нам зустрічалися. Зустрічалися і міни з натяжною дією – АЗМ-72. Так само багато було ПФМ – "Пелюстка" або "Метелик".
Який принцип її дії?
Від натиску на грубшу частину. Якщо наступити, вона вибухає. Сама вибухівка тут рідка. Вона з касетного боєприпаса. Є такі установки, вони вилітають зі "Смерчів", "Ураганів". Такі міни є зеленого і коричневого кольору. Була ситуація, коли ми працювали на об’єкті газопостачання. Повертаємося – нас зупиняє дорожня служба. Там працювала якась бригада з Тернополя. І в них на таких мінах підірвався грейдер. Грейдеру ясно, що нічого не буде, резину порвало. Але небезпека в тому, що ось вони латають дорожнє полотно, асфальт, ось зріз асфальту, ось трошки такі чагарники поросли, трава, і на обочині такі міни валяються. Достатньо вбік відійти на пів метра, і ноги немає. Були ще випадки, там же позиції росіян лишились, і цивільні ходять, їм цікаво подивитися. Ми провели їм інструктаж. Були й випадки, коли люди просили нас подивитись житлові вагончики на підприємстві, яке продавало сільгоспхімію. Там був великий склад аміачної селітри під відкритим небом, і там були позиції росіян. Вони там усе порозстрілювали, порозбивали. І люди нас просили відкрити унітази – самі боялись. Ми дистанційно відкривали їх. Але там нічого не було.
Коли немає війни, працювати сапером можна із залишками боєприпасів часів минулих війн. Зараз є величезний обсяг роботи – на багато років. І ризик набагато більший, і стрес. Як ви з цим справляєтесь, що говорять рідні?
Хтось же має цю роботу робити. Працюємо. До війни коли працювали – теж були різні випадки. До початку повномасштабної війни на полігони Другої світової, це в 2020-2021 роках було, було таке, що до трьохсот точок залучення було. В день можна було дві-три точки закрити. Це може бути як один іржавий 76-й снаряд, якась міна часів Другої світової, яка безпечна чи небезпечна – треба розбиратися. А бувають такі випадки, що вивозимо по дві тони снарядів часів Другої світової.
Як ви справляєтесь зі стресом? Чи адаптувались?
Десь так. Дуже погано, що деякі втрачають страх.
Тобто ви теж боїтесь?
Навіть не знаю вже.
Що рідні кажуть? От ви сказали: "Я їду на Харківщину".
Їду та й їду. Я ж не розказую що там і як, не розповідаю про втрати чи якісь інші моменти. Зателефонував, сказав, що все нормально, і все. Працюємо далі.
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- "Зараз час, коли потрібно робити великі проєкти", – Житомирський міський голова Сергій Сухомлин.
- "Тільки військовий опір може принести успіх", – журналіст Віталій Портников.
- "Хочу, щоб українську поезію почули" – читець віршів із Житомирщини Олександр Трохимчук.
- "Стійкі фізично та психологічно", – інструктор ЗСУ про підготовку українських військових в Британії.
- "За добу перекрили всі під’їзні дороги з Білорусі" – Іван Коруд про війну і відновлення Овруччини.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
