Через дев'ять місяців життя в окупації жителька Великої Лепетихи, що на Херсонщині, 25-річна Анна Антипенко виїхала на територію вільної України. Тиждень тому вона прибула на Житомирщину. Суспільному жінка розповіла, що її рідне містечко і досі під контролем російських військ – воно на лівому березі Каховського водосховища, але жити там через постійні ворожі обстріли стало нестерпно.
У Житомирі Анна тимчасово облаштувалася в оселі дружини бойового побратима свого нареченого, який залишився у Великій Лепетисі. І зараз вона починає звикати до відносно мирного життя на Житомирщині.
Анна Антипенко пригадує, що російські війська Херсонщину захопили одразу після повномасштабного вторгнення.
"Вони були у нас з першого дня. Повз наше містечко їхали на Енергодар, на Запоріжжя. Якась самоорганізація людей була, але ми також розуміли, що не можемо їх зустрічати фактично без нічого. У людей була паніка", – розповіла Анна.
Великолепетиську громаду російські війська окупували 22 квітня, але до самого містечка увійшли влітку. Їхній прихід одразу позначився на усіх моментах повсякденного життя містечка.
"Одразу ціни на продукти зросли, – каже Анна. – Одразу нам "зв'язали руки" щодо пересування: через встановлені блокпости ми не мали права нікуди поїхати. Ніхто не знав, як будуть російські військові на це реагувати. Тут ти їм подобаєшся – вони тебе випускають. Не подобаєшся – вони тебе не випускають. Це було жахливо".
Місцеві жителі були шоковані зовнішнім виглядом російських солдатів.
"Деколи ми не розуміли, у що вони одягнені. На них була якась шахтарська натільна білизна, а на ногах – онучі. Просто вдумайтеся: білухи та онучі, а це ж двадцять перше століття! Та, попри це, стояли і доводили щось про "великі поняття" та переваги "руського міра". Я на нього, бувало, дивлюся і думаю: чого ти сюди прийшов?" – згадує Анна.
Жінка розповідає, які складнощі їй довелося подолати, щоб вибратися із окупованого містечка. Її наречений не зміг виїхати разом із нею через ймовірність примусової мобілізації.
"Коли ми виїжджали, дуже багато хлопців знімали з автобусів. Вони не випускають чоловіків віком від 18 до 35 років. Ми бачили, як із евакуаційних автобусів, що їхали перед нами, виходили чоловіки. Їх не подають у списки на виїзд", – каже Анна.
За професією жінка – хормейстерка. Працювала в Будинку культури, була художньою керівницею чотирьох хорових колективів, до одного з яких із назвою "Острівчани" входили люди старшого віку.
"Коли свого часу я до них прийшла, вони вже були сформованим колективом. Я з ними дуже здружилася. Часто бувала у них в гостях. І коли я сказала, що буду їхати – вони плакали. Їм було дуже важко відпускати мене, а мені – з ними прощатися. Я дуже за ними сумую. Музика – це моє життя. І мені дуже важко зараз починати все спочатку. Хотілося, щоб вона була зі мною", – каже Анна.
Читайте також
- У селі поблизу Житомира родина священника на власному обійсті прихистила три сім'ї переселенців.
- Переселенка з Бучі Людмила Гаврилюк з двома дітьми не може повернутися додому, бо їхня багатоповерхівка пошкоджена, а квартира розграбована.
- Переселенці з Чорнобаївки: коли звільнили Херсон, ми вийшли у центр Житомира і заспівали гімн України.
- Працювали впритул до лінії фронту: житомирські лікарі розповіли про роботу на деокупованій Харківщині.
- Переселенець зі Слов'янська започаткував у Житомирі власний квітковий бізнес, працевлаштувавши земляків.
- На Житомирщині переселенець із Бучанського району створює сувенірні тарілки на патріотичну тематику.
- У Романівській лікарні на Житомирщині почав працювати лікар-хірург із Маріуполя.
- Переселенка Юлія Василенко, яка оселилася на Житомирщині, мріє відновити у Маріуполі бібліотеку.
Читайте головні новини Житомирщини у нашому Telegram, Instagram та Viber
