Психологічні травми під час війни. Як допомагають людям на Львівщині

Психологічні травми під час війни. Як допомагають людям на Львівщині

Психологічні травми під час війни. Як допомагають людям на Львівщині
Фото: Ірина Александрович

Війна – це стрес, від якого залишаються психологічні травми у багатьох людей. Наскільки великі, залежить від багатьох обставин, у тому числі від внутрішнього потенціалу людини. Психологи Мальтійської служби допомоги, які працюють з людьми, які постраждали через війну, розповіли Суспільному, які травми переживають люди, що втікали від війни, чому необхідно піклуватися про себе та як поводитися із людьми, які втратили дім, роботу чи найрідніших.

Психологічну допомогу людям, які постраждали через війну, Мальтійська служба надає ще з 2014 року. З початком повномасштабної війни у лютому 2022 року вони розширили роботу психологічної команди і зараз спеціалісти працюють у 38 пунктах надання психологічної допомоги, з яких 19 – у Львові. Йдеться як про групові, так і про індивідуальні консультації.

Загалом у психологічній команді Мальтійської служби допомоги працює 54 спеціалісти, які вже надали допомогу майже 6 тисячам людей. Здебільшого психологи працюють у прихистках, транзитних центрах для переселенців та біженців, інклюзивних центрах для дітей та у лікарнях з людьми, які втратили кінцівки через війну. Групову, індивідуальну терапію, арт-терапію та терапію іграшкою для діток, які постраждали від війни, надають у діючому мобільному центрі психологічної допомоги у Стрийському парку.

Стабілізувати тіло та емоції

Ірина Александрович працює психологом упродовж 12 років. Спочатку працювала з дітьми у навчальному закладі. З початку березня – долучилася до допомоги внутрішньо переміщеним людям у прихистках, модульних містечках, дітям та пораненим цивільним у лікарнях.

За словами психологині, ті, хто потрапляв до Львова, по-різному реагували на людей, побут та загалом місто. Оскільки люди зазвичай не звертаються за допомогою самі, її пропонують психологи.

Індивідуальна зустріч та терапія була більш затребуваною, а ось розкривати свої емоції у групах, "при комусь" – люди боялися. Через те, у деяких прихистках спеціально створювали закриті чати, куди повідомляли про графік роботи психологічних служб.

Ті потреби, які були у березні-квітні і через дев’ять місяців війни, часто є схожими. Насамперед людям потрібно було задовільнити базові потреби — сон, комфорт, їжа, допомогти з документами. Лише згодом бралися стабілізувати тіло та емоції.

Ірина Александрович розповідає, що найбільше їй запам’яталося перше спілкування з переселенцями. Мама й син з Харкова, які втекли від війни, сильно переживали не так за себе і своє майбутнє, як за батьків, які залишилися під обстрілами. Не знаючи української мови, вони стали замкнутими та не підпускали нікого до себе.

"Люди, які приїжджають до нас – це ті, хто втікає від війни. У них всіх є страхи. Але страх, здивування, хвилювання, стрес — це нормальна реакція на події війни. Будь-які емоції тут мають місце. Інше питання – як з ними справитися і як людина на них реагує. Норма – це коли людина відчула емоцію і випустила. Тоді вона залишається в ресурсі", – каже психологиня.

Психологічні травми під час війни. Як допомагають людям на Львівщині
Психологиня Ірина Александрович під час занять із арттерапії. Фото: Ірина Александрович

Наприклад, для нормального розвитку дитини дуже часто має бути стабілізований дорослий. Хвилювання за родичів, втрачені документи, поганий або відсутній зв’язок, інше місце проживання, втрата друзів відображаються на дитині. Насправді ж проблема може бути у дорослому. Тому спершу потрібного стабілізувати стан дорослого, а тоді починати роботу з дитиною.

Дієвим є метод арттерапії, коли через малюнок, ліплення з пластиліну, глини діти опрацьовують емоції, наповнюються ресурсом та інтегруються. Вони стають відкритішими до спілкування і допомоги.

Набагато важче, за словами психологині, в час війни працювати у лікарнях, де є травмовані переселенці. Більшість з них привезли евакуаційними поїздами і вони зазнали фізичних чи емоційних травм.

Ірина Александрович пригадує, як довелося працювати із жінкою з Бахмута, яка потрапила до Львова на лікування через аварію. Напередодні у неї загинув син, тому жінка разом з донькою їхала провідати могилу. Проте, не доїхавши, потрапила в аварію. У результаті її донька загинула, а жінка потрапила до лікарні. Повідомити їй про смерть ще однієї дитини змогли лише після стабілізації.

З останніх соціальну та психологічну допомогу фахівчиня надавала чоловіку та дружині, які на війні втратили доньку, всі документи, а жінка – ще й кінцівку.

Психологиня каже, зустрівши травмовану війною людину, не варто нав’язувати свою допомогу чи зайвий раз пропонувати своє спілкування. Якщо вона хоче – сама підійде чи відповість. Також є слова, які тригерять і викликають неприємні страхи, пов’язані з окупацією. Наприклад, точно не варто питати: "Що вас лякає?", адже й так налякана людина отримає новий сплеск тривоги.

Оскільки психіка дуже пластична, за словами психологині, чимало інформації, яка є зараз, людина забуде. Треба намагатися не боятися радіти життю.

"Радіти потрібно і на це ми маємо повне право. Слова засудження, які тепер можна почути, мовляв, люди пішли в театр чи на концерт, не повинні виникати. Люди продовжують жити і життя їх має заряджати. Емоції позитиву – це наш ресурс і наповнення. Дітям раджу будувати довгострокові позитивні плани, а дорослим – як мінімум на наступний день чи тиждень", – додає Ірина Александрович.

"Фантомні болі" — це коли болить не кінцівка, а мозок"

Психологиня Людмила Білик на початку вторгнення працювала з постраждалими через війну людьми, які переїхали у Краків. Тепер, на п'ятий місяць війни, жінка працює у Львові, у складі команди Мальтійської служби. За словами психологині, як у першому, так і другому випадку люди покинули свій дім, тож психологічні проблеми у них схожі, каже вона.

Труднощі в роботі виникають, коли поєднана фізична і психологічна травматизація. Оскільки людям, які повернулися з війни, часто ставлять подвійний діагноз, потрібен мультидисциплінарний підхід – у роботі задіяні і травматолог, і хірург, і психіатр, і психолог.

Ускладнюється проблема, коли пацієнт внаслідок мінно-вибухових подій втратив кінцівку. Після ампутації будь-якого рівня – як рук, так і ніг – у людей може розвинутися такий стан, як фантомні болі. Цей стан з'являється приблизно у чверті людей із такими травмами.

Фантом – у перекладі з грецької означає "привид, уява". У медицині слово "фантом" належить до помилкового відчуття присутності втраченої частини тіла, найчастіше це стосується ампутованих кінцівок.

Для лікування фантомних болів психологиня Людмила Білик використовує метод EMDR (Eye Movement Desensitization and Reprocessing), завдяки якому опрацьовуються ті спогади, які людина пережила, і поступово знімаються болі.

"З’їдаючи важку їжу шлунок інколи не може нормально працювати. Те саме з нашим мозком – переживши певний досвід він "застрягає" в ньому певний час. Цей досвід може стати причиною формування постравматичного стресового розладу, і як наслідок, викликати і фантомні болі. Тобто, кінцівки в людини може не бути, але нога буде боліти. Відтак, болить не кінцівка, а мозок", – розповідає Людмила Білик.

Психологічні травми під час війни. Як допомагають людям на Львівщині
Психологиня Людмила Білик. Фото: Людмила Білик

Метод психотерапії EMDR має свої протоколи. Для роботи використовують рухи очима, датчики, що вібрують, лампу чи навушники. Даний метод рекомендований ВООЗ.

"Ідея в тому, щоб позмінно стимулювати праву і ліву півкулі мозку проводячи білатеральну стимуляцію. Пацієнт слідкує за рухом рук чи промінцем, що рухається або тримає датчик, що вібрує. Людина повертається до пережитих подій, ми пропрацьовуємо певні переживання і таким чином зменшується стрес від цієї події. Виходить так, що там людей мінують, а ми їх розміновуємо", – розповідає Людмила Білик.

Тривалість такої психологічної допомоги різна — усе залежить від складності пережитого і складає в середньому до восьми сеансів.

Зараз про болі та страждання людей, які отримали поранення через війну, говорити дещо не прийнято. Проте їм потрібна допомога із прийняттям себе нового та підтримка і стимул рухатися вперед.

"До війни моя робота як психолога відрізнялася – пацієнти приходили в кабінет. Тепер навпаки. Зустріч, розмову, консультацію можемо проводити як у кабінеті, так і у палаті, на коридорі, надаємо як психологічну, так і соціальну допомогу, іноді вперше за тривалий час разом йдемо прогулятися на вулицю. Траплялися випадки, що людина у фронтовій зоні вийшла за хлібом, отримала мінну травму, а опинилися вже у львівській лікарні. У такому випадку ще й допомагаємо відшукати родичів", – ділиться психологиня.

Співрозмовниця каже: усі пацієнти, які пережили досвід війни, по-новому вчаться цінувати кожен день і не забувають вчити нас ставитися до життя серйозно. Жалості з них не потребує ніхто, тож кожен з нас повинен бути максимально обережним зі своєю допомогою.

"Потрібно в першу чергу поважати гідність людини, співпереживати і підтримувати, а не жаліти. Також не раджу наполягати на своїй допомозі. Якщо людина не розповідає про досвід і біль, не розпитуйте. Проте, коли людина готова поділитися болем, відкладіть усі справи і слухайте", — радить Людмила Білик.

Бий, біжи або завмри

З перших днів війни допомагає та надає психологічну допомогу переселенцям Олена Абрамюк. Першим місцем, де психологиня зустрілася з людьми у шоковому стані, які не розуміли де вони, куди їдуть, а часто тримали у руках квиток на рейс, якого вже немає, був тимчасовий прихисток на добу. Працювала психологиня з колегами позмінно – по 6 годин. Каже, що у Мальтійську службу потрапила абсолютно очевидно і зрозуміло – шукала організацію, в якій би допомога надавалася у колі кваліфікованих колег і однодумців.

Людей, які у перші дні війни потрапляли до таких прихистків, стабілізували, давали відчуття безпеки, допомагали віднайти і проявити свої ресурси. Зараз робота дещо змінилася – психологиня багато працює з емоційним вигоранням, психоедукацією, проводить індивідуальні терапії в реабілітаційних центрах.

"Наприкінці вересня у мене був випадок, коли самі лікарі реабілітаційного відділення попросили, аби відвідала жінку в палаті. Пацієнтка була замкнена, не мала апетиту, жаги до життя, не хотіла займатися реабілітацією. Бажання до будь-якого руху вперед було відсутнє. А все через те, що у свої 40 років вона отримала важке мінно-вибухове поранення – у село, що в прифронтовій зоні, впала ракета. Жінка не встигла забігти в будинок і її накрило вибуховою хвилею. Найважче їй було збагнути, що лиш недавно вона ходила, а вже сьогодні її прикувало до ліжка", – каже психологиня.

За її словами, спільною командною роботою, розмовами, терапією, психотерапевтичним процесом вдалося вийти з стану апатії і зневіри. А два тижні тому жінка, яка навідріз не хотіла сідати в інвалідний візок та займатися реабілітацією, зробила свої перші кроки.

Психологічні травми під час війни. Як допомагають людям на Львівщині
Психологиня Олена Абрамюк. Фото: Олена Абрамюк

Олена Абрамюк наголошує — до війни не готовий ніхто. Боятися – це нормально, головне – шукати вихід для своїх страхів.

"Війна є унікальною, адже триває у цивілізованому суспільстві і на величезній території. Ніхто з нас не був до неї готовий і це нормально. Боятися в час війни – нормально, бути у ступорі – нормально, але якщо тобі нічого не загрожує. Інше питання – коли є небезпека, а справитися самому неможливо. Якщо людина у ступорі, а над нею летять кулі – потрібна стороння допомога, аби вивести у безпечне місце. Або якщо ступор обмежує функціональність і через це неможливо вийти з дому, вчитися, працювати, продовжувати життєдіяльність. Тоді важливо звернутися до психолога", – каже вона.

За словами психологині, страх – це емоція, яка нас зберігає, адже під час страху активуються три реакції: бий, біжи або завмри.

"Якщо ви завмираєте і це вас рятує – це також нормально", – додає вона.

Оскільки кожен з нас все частіше на вулиці може зустріти скалічену чи травмовану війною людину, варто вміти правильно поводитися і знати, що казати. Серед табу Олена Абрамюк називає вислів "Все буде добре".

"Людям потрібна правда, підтримка, відчуття рівності, співпереживання, але не співчуття. Важливо вказувати на її ресурси та добрі якості, а ще бути добрим і щирим", – каже психологиня.

Аби кожен з нас не втратив здоровий глузд під час війни, важливо контактувати зі собою та реальністю, яка довкола.

Перше, що варто зробити, це відсканувати свій стан. Якщо є проблеми зі сном, харчуванням чи загострився хронічний стан – значить тіло не справляється з стресом. У такому випадку психологиня радить приділити час нашому тілу: дихальні вправи, техніки розслаблення, помірні фізичні навантаження, здорове харчування, повноцінний сон – це все прояв турботи про наше тіло.

Друге – спілкуватися з іншими людьми. Це соціальний канал наповнення нашого ресурсу. Через спілкування ми відчуваємо свою потрібність і залученість. Особливо важливо це у кризові періоди.

"Допомагаємо самі і дозволяємо допомогти собі. Дієвими і затребуваними є суспільно-корисна допомога – волонтерте, купуйте, складайте, приносьте. Робіть щось. Людина, яка діє, почувається корисною, діяльною і реалізовує свій потенціал", – додала Олена Абрамюк.

Читайте також

Відтворили атмосферу дому: переселенці з Маріуполя відкрили кав'ярню у Львові

Мешкатиме понад 1000 людей. У Львові монтують нове модульне містечко для переселенців

На початок