Руїни, хаос, висота і листя коки — це далеко не всі принади Перу. Співробітниця Суспільного Олександра Малевич відвідала країну інків і ділиться враженнями, лайфхаками та нестандартними маршрутами.
Перше, що впадає в очі у Перу — ледве контрольований хаос головного аеропорту країни. Внутрішній рейс можуть скасувати, перенести, забути висвітити на табло, але “якось буде”. “Якось буде” — універсальна система координат, якщо подорожуєш іспаномовною країною зі словниковим запасом у три фрази. Тому внутрішній дзен і гугл-транслейт мають стати постійними супутниками в дорозі. Особливо якщо дорога триватиме 40 днів.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Друге — це висота. Дитина рівнин, я виходжу з аеропорту Куско, колишньої столиці імперії Інків, і ледве дихаю. На висоті 3600 метрів мінімальна фізична активність перетворюється на шапіто і муки. З жахом очікую переходу через Анди на висоті майже 5000 метрів, але паніка відступає.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Людський організм — чудова машина, що адаптується до будь-яких умов. Люди в Перу живуть у джунглях, пустелях, в снігах та на висоті вже понад 10 тисяч років. Їм вдалося побудувати імперію, пережити іспанську конкісту й навіть провести 4G інтернет по всій країні. Що тут казати про якусь гірську прогулянку.
Якщо ви турист, ось декілька способів пережити різку зміну висоти в Перу:
- дайте собі час адаптуватись, якщо плануєте похід чи фізичні навантаження. Краще приїхати за 3-4 дні та провести їх у легкому режимі;
- уникайте великої кількості алкоголю та надто екзотичної їжі;
- спробуйте листя коки (це не жарт).
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Культура споживання листя коки — національна традиція, якій стільки ж років, скільки взагалі люди живуть на цій території. Воно всюди: у їжі, на кладовищі, в релігійних обрядах, у чашці чаю та в кишені пересічного перуанця. Кажуть, що замість рукостискання інки обмінювались листям зі спеціальних мішечків, які свого часу були маст-хевом. Ефект від чаю чи жування листя такий самий, як від чашки кави і пігулки ібупрофену: трошки жвавішаєш, апетит вщухає, менше втомлюєшся, що боліло — перестає, а дефіцит кисню переживати значно легше.
Тільки не треба привозити цукерки з коки та чай додому — митні служби не оцінять вашу лекцію з історії корінних народів Південної Америки. Насолоджуйтесь, поки можете.
Листя і чай є при вході у кожен готель, у кожному ресторані та на ресепшенах замість цукерок. Європейці спершу й намагалися використовувати екстракт коки як ліки, але звідки їм було знати, що концентровані речовини призводять до звикання через аж надто приємні ефекти? Що занадто, то нездраво, як кажуть в Україні, тому листя коки і продукти з нього заборонили по всьому світу, окрім декількох латиноамериканських країн. Врешті-решт, хіба це проблема перуанців, що білі люди перетворили їх національну традицію на кайф та наркозалежність? Аж ніяк.
Куско
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
У Куско купуємо єдиний квиток за 130 сол (1 долар — це приблизно 3,35 сола) та починаємо культурно-архітектурний тур. Чи воно того варте? Безперечно. Чи є сенс розповідати, які музеї та пам’ятки архітектури слід відвідати в першу чергу? Не дуже, бо все, що пропонує Перу настільки незвично, що раджу сходити всюди.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
На інкські тераси — славнозвісні великі сходи на схилах гір — можна випадково натрапити в якомусь глухому селі чи в межах міста. Тому не дивуйтеся — ви бачитиме руїни постійно, деякі з них навіть зараз слугують за городи. Частина з них залишилася далеко за межами країни: інкська імперія в найкращі свої часи була завдовжки як від Уральських гір до португальського узбережжя. Але, на відміну від багатьох інших завойовників, інки не проводили політику винищення чи окупації. Тому більша частина споруд, які ви побачите — не воєнні об’єкти, а склади, митниці, КПП, храми, адміністративні будівлі та ферми. Свого часу інки вигадали раціональну асиміляцію — передавали завойованим племенам технології з іншої частини імперії в обмін на податки. Ба більше, наскільки змогли, вони опанували технології попередників і розвинули торгівлю між регіонами (звісно ж, збираючи данину за прохід по дорогам).
Мачу-Пікчу
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Найвідоміше місце в Перу — це, напевно, Мачу-Пікчу. Загалом це не справжня назва, бо її вже ніхто не дізнається, а виділяє це місце з-поміж куди більш величних руїн чиста вдача.
По-перше, Мачу-Пікчу не знайшли іспанці та, на відміну від Оллантайтамбо, Саксауямані й інших мегалітичних споруд, не розібрали на будівельні матеріали для своїх домів та церков. По-друге, вождь Пачакутек, який, за офіційною версією, і заснував Мачу-Пікчу, вибрав неперевершене місце. Високо у горах, воно виглядає навіть краще, ніж на будь-яких фото. А це рідкість в наші часи, погодьтесь.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Більшість людей, що прибувають у Куско, хочуть пройтися Тропою Інків, яка виводить у Мачу-Пікчу через Ворота Сонця. За задумом, на світанку ви маєте пройти через ущелину і завершити чотирьохденний похід приголомшливим краєвидом міста під ногами. На практиці, ви, скоріше за все, будете штовхатися в чергах з іншими туристами, бо потрапити у Мачу-Пікчу хоче кожен. Тому ми вибрали альтернативний маршрут через дикі Анди, який веде з селища Суріте до Олоянтайтомбо, а далі раритетним потягом до Агуас-Кальентес. Звідти автобус підіймає до Мачу-Пікчу і от ми вже стоїмо у черзі на вхід.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Усі ці авантюри з походами до Мачу Пікчу пішки мають декілька особливостей:
- на класичній тропі інків, як уже зазначалось, аж занадто людно;
- альтернативні маршрути цікаві, але, відверто кажучи, Анди у цьому регіоні не те щоб must-see. Якщо ви дуже любите гори і трекінг — вам сподобається. Якщо так собі — краще зекономте (вартість походу стартує від 500$ на людину) та витратьте їх на інші перуанські активності. Краєвиди доволі типові, а руїн по всій країні вдосталь;
- враховуйте, що доведеться стрибати горами вверх-вниз. Гори високі, днів на акліматизацію мало і найгірше, що можна зробити — це зекономити і відправитись у похід без екстреного кисню чи хорошої страховки. Якщо в поході до базового табору Евересту евакуюють переважно тих, хто не акліматизувався за графіком, то тут невдачливі туристи — буденна справа. Здатність осилити високогірний схід залежить від сотень факторів, тому добре поміркуйте.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
У будь-якому разі, одного дня ви опинитесь у Мачу-Пікчу і разом з мальовничими краєвидами отримаєте typical tourist destination starter pack. У випадку зі славетним інкським храмом-університетом (а одне з 7 нових чудес світу — це суміш резиденції та центру стародавніх наук) виглядатиме це наступним чином:
- Квитки треба купувати дуже завчасно, бо тут діє ліміт на кількість відвідувачів на добу.
- Можна долучитися до вранішньої, денної або вечірньої групи. Раджу вранішню, бо гірська погода мінлива і що раніше, то менше шансів на дощ.
- З собою можна взяти лише маленький рюкзак, розміром як ручна поклажа у лоукостів.
- Черга на вхід — є, черга на автобуси — є, черга на фото — самі здогадайтесь.
- А от чого немає, то це вбиралень на території. Перед входом їх скільки завгодно, але як зайшли всередину — brace yourself.
- Рухатися можна тільки в одному напрямі, тож не поспішайте (окрім випадків, коли ви забули про пункт 5).
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Незважаючи на все це, місто виглядає неперевершено. На схилах пасуться альпаки, старі інкські будиночки прогляють поміж хмар, тревел-фотографи плачуть від щастя, перуанський туризм розвивається.
До речі, одна з частин міста закрита для відвідування. Як каже наш гід Франкіто, декілька років тому президент вирішив зняти у Мачу-Пікчу передвиборчу рекламу. І випадково під час зйомок обвалив частину стародавніх домів. Франкіто, щоправда, на маршруті Андами заблукав разів зо п’ять, тож плутається ще й як, тому вірити в цю байку чи ні — ваша справа.
Після 3-4 годин на Мачу-Пікчу спускаємось у містечко внизу і чекаємо потяга. Наполегливо раджу замість обіду в ресторані (~15$ за порцію), витратити на центральній площі 15 солів та спробувати місцевий фуд маркет. І не забудьте про напій з фіолетової кукурудзи!
Райдужна гора Палкойо
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Ми повертаємось до Куско і в першу ж чергу я віддаю 30$ за годинний масаж. Після трекінгу болить усе, а місцевих салонів як грибів після дощу. І вони чудово знають, що вам треба.
У нас в запасі є ще декілька днів, тому ми відправляємося на rainbow mountain. Реклама цієї гори усюди, на кожній вулиці в місті, й уся вона містить ознаки редагування контрасту та насиченості фото. В реальності rainbow mountain — це смугаста гора з різними відтінками червоного, жовтого й білого. На фото ж вона схожа на веселку та шедевр природної краси. Але і цей одноденний тур на гору не такий вже простий.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
По-перше, насторожує вилка цінових пропозицій, від 20 до 100 доларів. Брати дешеві не варто (далі буде зрозуміло, чому), а відрізнити офіційну турагенцію від підпільної дуже легко: офіційні представництва завжди попросять паспорт перед будь-якою поїздкою, бо вони підзвітні міністерству туризму (чи місцевому аналогу).
По-друге, класична веселкова гора — це три години трекінгу на висоті 5000 метрів серед тисячі туристів. Ви будете виснажливо йти 8 кілометрів по холоду, щоб врешті-решт зрозуміти, що фотошоп переміг реальність, поки жіночка з Китаю однією рукою триматиметься за кисневий балон, а іншою — відштовхуватиме вас із кадру, щоб зробити селфі.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
На щастя, є альтернатива — райдужна гора Палкойо (Palccoyo): схід на неї починається так само рано, десь о четвертій ранку, їхати години 4-5, але замість двох тисяч туристів на день — дві сотні, коротка 40-хвилинна прогулянка до краєвиду, музей картоплі, сніданок та обід, загалом — те що треба. Якщо не буде дощу.
Ця обмовка універсальна для обох райдужних вершин: дощ на висоті перетворюється на сніг, сніг вкриває гори і замість веселки видніються дуже приємні білі вершини. З альпаками на вільному випасі, місцевим населенням і контрастом від +20° до снігових заметів. Це не зовсім те, на що ми розраховували. Наше авто з усіх сил дереться на гору по свіжому снігу, але літня гума й відсутність доріг — чудовий аргумент, щоб зупинитися та змиритися з думкою, що райдужної гори сьогодні не буде.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Але є як мінімум дві хороші новини: на горі Палкойо течуть ріки, які за рахунок мінералів стають чудового багряного кольору. Іспанські місіонери, напевно, були щасливі як ніколи в житті: можна не лише читати книгу Апокаліпсис та лякати паству ріками крові — можна їх навіть показувати!
Друга хороша новина полягає в тому, що якщо ви подорожуєте далі на південь, то в Аргентині таких гір більше ніж вдосталь. Можна нікуди і не лізти, якщо честно.
Місто Пуно та озеро Тітікака
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Наша наступна ціль — місто Пуно на березі озера Тітікака. Від Куско до Пуно годин вісім дороги; звідти ми мали б перебратися через кордон у Болівію. Але президент Ево Моралес після жорстких протестів складає повноваження і починає шукати на карті Аргентини чи Мексики місто з назвою “Ростов”. Опозиція хоче заарештувати Моралеса і ганяється за ним по всій країні, він намагається отримати притулок у сусідів, йому відмовляють. Усі прем’єри, віце-прем’єри та інші чини відмовляються брати на себе повноваження, прихильники Моралеса починають битися з противниками Моралеса, і всі великі міста поступово занурюються у хаос. Але ми цього ще не знаємо і вирішуємо затриматися в Пуно на день чи два — може, ситуація стане краще. І поки є час, замість короткої прогулянки на пару годин по озеру Тітікака (вимовляється, до речі, ТітіАка), човен забирає нас на цілий день.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
На гігантському озері є два типи островів — сплетені з очерету (ті самі плавучі, яких понад 80) та природного походження. Очеретяні острівці аж занадто смішні — на них стоять маленькі очеретяні будиночки, плавають школи, медпункт, адміністративні центри, імпровізовані ринки. У кожного острівця є свій мер, якого обирають на рік. Раз на тиждень усі острівні мери пливуть на засідання, щось вирішують і сплановують життя острівної флотилії.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Жінки водять важкі човники, плетуть одежу та роблять декор; чоловіки будують нові острови чи ремонтують старі, ловлять рибу і полюють на пташок. Діти тікають від батьків на очеретяних лодках. Якось всі вони ще й виживають та продовжують мешкати на своїх пласких плавучих домівках.
Ті уру, що живуть ближче до заливу Пуно, майстерно приборкали туристичну навалу: з’явилися плавучі острови-кав’ярні, острови з напоями та снеками, сувенірні острівці й усяке таке.
Довгий тур по озеру дозволяє нам проплисти вглиб, до природного острову Такіле. Тут живуть близько 2000 людей: чоловіки плетуть такільське народне вбрання (найкращий текстиль в Перу, культурна спадщина ЮНЕСКО, на все фіксована ціна), жінки вирощують продукти. Ні поліції, ні доріг, ні лікарень — усі всіх знають, усі всіх люблять. Основній масі населення глибоко за 60, але молодь, як кажуть, не так уже й часто покидає домівки через глибоку повагу до історії острова і традицій. Але найбільше вражає те, наскільки двохкілометровий острів на висоті 4000 метрів схожий за середземноморське узбережжя. Навіть пляж є: щоправда, вода там усього +18°.
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Після обіду з видом на Болівію (до якої ми не потрапимо), вертаємося в Пуно. Звідти наступного дня у Куско, де треба чекати зо три дні, поки перероблять маршрут і евакуюють частину команди із Ла-Пасу. Це все неможливо терпіти — у горах середина травня, постійно дощить і холодно. Усі музеї, руїни в районі Куско й альпаки вже побачені, деякі навіть по кілька разів. Усі форелі та фаст-фуди з’їдені, усі чаї з коки, м’яти, анісу випиті. Повний рюкзак теплих носків, рукавичок і шапок закуплений. Що робити в Куско ще три дні?
Source: Оригінальне/Олександра Малевіч
Тому по дорозі з Пуно, користуючись локальною сімкою (інтернет — 10$ за 3 Гб, але фейсбук безкоштовний і в Claro немає роумінгу, тобто що в Чилі, що в Аргентині діє єдиний тариф на інтернет), за 57$ майже з дня на день я купую квиток до Пуерто-Мальдонадо. Кидаю великий рюкзак, ненависні спальники, каремати, термобілизну і сто шарів одягу. З собою хапаю три футболки, шорти, репілент та камеру і мчу на літак у джунглі. 40 хвилин (лише через Анди перемахнути), і до горизонту простягаються рівнинні, вологі й теплі ліси Амазонії. У них — каймани, тарантули, гігантські видри та анаконди. Немає зв’язку, зате є розкішні світанки, рис у банановому листі та кукурудзяний кисіль.
Але це вже інша історія.
Фото: Олександра Малевіч
Читайте також: "Як усе на світі стало токсичним і що з цим робити"
