"Азов" у полоні - це просто не вкладалося в голові. Ми не вірили до останнього", - дівчина бійця "Азову" Лілія Ступіна не має інформації про свого чоловіка від початку його полону. Вона чекає на зустріч з ним і робить все можливе, аби наблизити цей день. Що відчувають рідні полонених азовців і як вони намагаються врятувати їх, Лілія Ступіна розповіла Суспільному.
Ми всі спостерігали за цією героїчною обороною “Азовсталі”, яка насправді дала дуже багато Україні, бо вона зв’язала боєм найбільш, мабуть, боєздатні російські частини і у нас були такі змішані почуття: з одного боку - захоплення, з іншого боку - тривога, бо не було зрозуміло чи можна врятувати цих героїв. Розкажіть, як це було для Вас?
Насправді, все також, знаєте, розвивалося досить стрімко. Спочатку ми також дивилися на все це із захопленням і, якщо чесно, усі ми чекали на якесь диво. Тому що коли вже нам почала надходити інформація про те, що становище їх насправді скрутне, тоді вже ми також почали бити на сполох. І тоді вже почалася наша боротьба. Ми з іншими жінками знайшли одне одного, з різних міст України, деякі навіть приїхали з різних країн. Ми приїхали в Київ, аби почали закликати і Україну, і світ говорити про “Азовсталь”, якось допомогти нашим чоловікам і жінкам, які також там знаходилися. І ось так поступово почалася наша боротьба. У нас також було якесь захоплення спочатку і ось вже до боротьби, до люті, до якихось змішаних почуттів.
Коли Ви зрозуміли, що диво не станеться і ймовірно хлопці попадуть в полон?
До останнього ми про це не думали, ми не вірили, що це взагалі може відбутися. Тому що, наприклад, мій чоловік боєць полку “Азов” і, якщо чесно, “Азов” у полоні - у нас просто це якось не вкладалося в голові, навіть таке формулювання. Коли ми вже почали дізнаватися, що так, це є і 16 травня вони почали виходити в полон, я ще не вірила. Я не вірила і багато з нас також не вірили. Тобто ми думали, що це, можливо, якийсь вкид, можливо це якась провокація, можливо це спеціально зроблено. І ми до останнього не вірили.
Але все ж таки полон - це життя, хоч насправді повне страждань. Чи є якийсь зв’язок з ними? Чи відомо де зараз вони?
Знаєте, полон у Російській Федерації, якщо чесно, ми вважаємо, що це навіть гірше, ніж перебувати ось там на “Азовсталі”. Тому що там вони боролися, тому що там вони були разом. Те, що зараз відбувається в полоні, взагалі не піддається ніяким поясненням. Ми всі знаємо про те, що 29 числа був теракт в Оленівці, загинули наші хлопці. Дотепер ми не знаємо списки тих, хто загинув. Те, що нам дала Російська Федерація, знаєте, кацапам вірити - себе не поважати, тому до останнього ніхто на сто відсотків не може бути впевнений хто там загинув. Наприклад, у мене з самого початку не було зв’язку з моїм чоловіком, із самого початку полону. Я не знаю його фізичний, психічний, його моральний стан. Але я знаю з фото чи з відео, які виставляють ці кацапи, коли вони приходять в Оленівку, беруть у них інтерв’ю, бачимо які хлопці худі, ми бачимо, що їх б’ють. Тобто стан там жахливий. Поступає інформація, що їх також не лікують і що хлопці, які поранені, із якимись важкими хворобами, у них немає ніякого лікування, доступу лікарів. Я не знаю, зараз вже наступили холоди можна сказати, ми не знаємо, чи є у них одяг. Скоріш за все, у них навіть немає теплого одягу. Все, що в них зараз є, це те, в чому вони тоді влітку вийшли з “Азовсталі”
Ви декілька разів назвали його чоловіком. Коли ми востаннє бачились, мені здається, ви не були одружені.
Так, він цивільний чоловік, можемо так сказати. Ще на “Азовсталі” я йому так про це написала. Я знаю, що там деякі одружувались і я йому пишу: “Так, а що це таке?”. А він мені каже, що як тільки я повернусь, ми це зробимо.
Чи є взагалі інформація, він на території України, чи він вивезений в Росію, чи десь у в’язниці, чи в польовому таборі?
Ні, інформації немає. Вся інформація, яку зараз нам надає НІБ або ГУР. НІБ - це Національне інформаційне бюро, тобто там можна дізнатись інформацію про військовополонених. І все, що мені зараз кажуть, це те, що він в полоні перебуває, але місцезнаходження не кажуть. Я така не одна і, я думаю, що можливо це, знаєте, саме для безпеки. Бо є такі родичі, які дуже хочуть поїхати в ДНР чи ЛНР і там вже щось якось бунтувати і з ними йти на співпрацю, можливо
Окрім героїчного спротиву бійців із “Азову”, морпіхів і всіх, хто знаходився на “Азовсталі”, українське суспільство також спостерігало зародження і потім розвиток ось цього неймовірного руху дружин на їхню підтримку. Розкажіть, як це для Вас почалось, як Ви з цими жінками іншими познайомились, як працює ця взаємодія?
Так, цікаво. Я пам’ятаю як вперше я поїхала в Київ на мітинг. І там ми вже почали знайомитись із цими жінками. Сестри, матері, дружини, наречені. Там ми вже знайшли одна одну, почали розуміти хто з ким у нас співпадають погляди, і ми вже також почали заводити контакти і працювати в одному напрямку. Після цього ми створили ГО “Асоціація родин захисників “Азовсталі” там в Києві. Разом із дружиною командира полку “Азов” Катериною Прокопенко, з дружиною “ведмедів”, які також там знаходяться. До речі, “ведмеді” взагалі дуже важка ситуація. З іншими жінками і командирів, і звичайних солдатів ми створили це ГО для того, щоб якомога якісніше працювати над розголосом, над тим, щоб не тільки українці, не тільки наша країна, а і Європа, і увесь світи знали про “Азовсталь”, знали про полк “Азов”, я їх виокремлюю, тому що вони знаходяться у найбільшій небезпеці. Щоб про них говорили. І не тільки говорили, а й діяли усі міжнародні організації, усі люди, які мають якийсь вплив на Російську Федерацію, щоб вони нам допомогли їх врятувати звідти.
Які ви заходи вживаєте для досягнення цієї мети? Які акції відбуваються? Якісь листи можливо?
Листи так, звичайно. Я, мабуть, зараз і не перерахую кількість тих листів, які ми написали. Це листи і з ООН, і в G20, в усі міжнародні організації. До речі, дуже багато питань по їх бездіяльності, особливо по бездіяльності Червоного Хреста. Також мітинги, звичайно, по всім містам. Максимальний розголос - це і інтерв’ю міжнародним ЗМІ і, наприклад, на днях Катерина Прокопенко, дружина командира полку “Азов”, була у Варшаві, де, якщо не помиляюсь, вони також говорили з деякими політиками про ”Азовсталь”, про те, щоб допомагати все ж нашим хлопцям. Тобто розголос ми робимо максимальний.
В історії України був випадок, коли викрали, закатували і вбили Георгія Гонгадзе, його мати і його дружина тоді щось схоже вчинили з тим, що ви зараз робите - і це мало невідворотні наслідки для країни, насправді, бо з цього почалась “Україна без Кучми” - одна з перших наших сучасних революцій, яка, на жаль, програла, але вона все одно невідворотно змінила країну. Як Ви думаєте, ось цей рух жінок чоловіків з “Азовсталі”, як він вплине на подальшу історію України?
Знаєте, так глобально я ще не думала. Я думаю, ми всі якось не думаємо про те, що буде, як ми на це вплинемо. Ми зараз думаємо про те, щоб витягнути звідти наших чоловіків. Але, я думаю, що після цього жінки і люди в основному вони мають зрозуміти, побачити, що боротьба, у будь-якому разі ти маєш боротися за своє, що б не сталося, йти вперед. Як би важко не було, тому що, звичайно, нам буває дуже важко, ми всі жінки і хочеться посидіти поплакати, але у такий момент ти просто збираєш себе і розумієш, що, наприклад, зараз у мене немає ніякої підтримки, окрім самої себе. І я розумію кожного разу, коли мені важко, коли хочу все кинути, заплакати, то я знаходжу підтримку в собі, в своєму чоловіку, йому там не краще. У мене все ОК, у мене все взагалі без питань. У мене там є дах над головою, у мене все нормально. Тому ось так от ми думаємо про них, боремося і, я сподіваюся, що наша боротьба надихне інших, які, можливо, опустили руки.
За самими консервативними оцінками, в Маріуполі загинуло декілька десятків тисяч цивільних, те, що гарнізон “Маріуполь” залишався і його обороняв, це зрозуміло. Але, як Ви думаєте, чому цивільні не поїхали, поки ще не закрилось це вікно можливостей? Чому вони залишалися в місті?
Я знаю, що навіть зараз там залишаються деякі люди, родини азовців, хоча це дуже небезпечно і їх переслідують. Чому не покинули? Я задавалася цим питанням. Люди не хочуть. Навіть, знаєте, перед страхом смерті, перед обличчям смерті вони все-таки вирішують, що я маю залишитись тут, бо тут мій дім і деякі залишались, бо там їх чоловік чи брат, чи син. Так, не разом, але вони знали, що моя рідна людина тут, в Маріуполі, вона боронить його, тож я маю залишатись тут. Я хочу сказати, що наші ЗСУ, наші війська - це наша надія. І я вважаю, що тільки завдяки їм ми зможемо обміняти наших чоловіків. Завдяки успішній операції контрнаступальній вони зможуть захопити в полон потрібних людей, на яких ми потім зможемо обміняти. Тому у мене тільки віра все ж в наших захисників. Я дуже часто плачу, коли дивлюсь це відео як звільняють якісь там населені пункти, як їх зустрічають люди. Я так можу плакати і плакати, мені ці відео трапляються і трапляються десь у новинній стрічці. І ось у мене віра тільки в них.
Читайте також: Азовсталь: історія оборони
Попри будь-які складності, ми маємо боротись, тому що так, зараз у нас важка ситуація в країні, але вона дуже визначна для нашого народу. Тому люди мають пам’ятати про кожного захисника, вони мають пам’ятати і говорити про “Азовсталь”, бо “Азовсталь”, гарнізон “Маріуполь”, ті воїни, які виграли для нас час, виграли для нас дуже багато “плюшок”. Завдяки яким ми отримали зброю сучасну, завдяки якій ми ведемо зараз цю контрнаступальну операцію. Люди мають думати, говорити про це, не забувати і розуміти, якою ціною. Завжди пам’ятати ціну нашої майбутньої перемоги.
Що відомо
- Україна повернула з полону голову патрульної поліції Маріуполя та захисників Азовсталі.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
