"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Фото: Суспільне Житомир

Житомирянка Олена Легенчук є першою і поки що єдиною жінкою в Україні, яка, як військова капеланка, їздить до воїнів на нульові військові позиції. Жінка має четверо дітей і до початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України разом із сім'єю проживала в Іспанії. Про вибір, повернення в Україну, роботу капеланом та мобільну стоматологію Олена Легенчук розповіла в інтерв'ю Суспільному.

Який у Вас зараз графік, де найчастіше буваєте?

У мене настільки нестабільний графік, що я навіть не можу сказати, де я буду через годину. Я планую одне, але складається по-різному. Буває, є розпорядження, треба збирати рюкзак та їхати далі.

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Олена Легенчук. Фото: Суспільне Житомир

Що саме військове капеланство зобов'язує Вас робити? Що входить у Ваші обов'язки?

Я не штатний капелан, а позаштатний, тому не підпорядковуюся ЗСУ і це робить мене вільною у тому, де я можу бути, коли і кому допомагати. Можу розказати саме про нас, що роблю я і моя команда. Це – Християнська служба порятунку, військовий корпус капеланів. Ми їдемо на передову до військових – це одиниця, нуль. Ми завозимо їм гуманітарну допомогу. Ми завозимо їм те, що просять нас волонтери, бо волонтерів туди не пускають. Але основна наша місія – це духовна робота з особовим складом. Ми проводимо служіння, хлопці приймають причастя, вони мають сповідь, особисті молитви, це відверті розмови. Це основне, заради чого ми їдемо, а все, що ми веземо – це вже попутне.

Друге – це допомога людям, які є тимчасово переміщеними особами та людям, які перебувають на територіях, що постраждали від окупації. Загалом, це гуманітарна допомога, духовно-психологічна підтримка.

Третє – це стоматологія. Пересувна мобільна стоматологія працює повністю на благодійні кошти. Вона допомагає людям на деокупованих територіях та військовим. Ми розміщуємося або у військових частинах, або навколо Києва: Ірпінь, Гостомель. Трохи пізніше будемо їхати на схід і на південь.

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Фото: Суспільне Житомир

Розкажіть детальніше про мобільну стоматологію. В який період Вашої роботи вона з'явилася і як швидко вдалося реалізувати цей проєкт? Знаю, що кошти Ви їздили збирати до Америки.

Серед наших капеланів є стоматолог, тому це було очевидно, маючи такий ресурс, його використовувати. Хлопці мріяли про те, щоб мати мобільну стоматологію. І по Україні є такі стоматології, але Ви розумієте, що скільки б їх не було, цього недостатньо. Я доносила інформацію про цей проєкт і розповідала одну історію, як ми були в одному деокупованому селі, на Донеччині, там підійшла жінка і дівчинка шести років, в якої вже два дні був флюс, і він болів. До першого медичного пункту, не до стоматології, а до першого медичного пункту – 50 кілометрів і там дорога обстрілюється. Чи повезе мати її туди? – Ні, не повезе, а це маленька дівчинка, як їй пояснити? Саме у дітей, які пережили стрес, зубки просто випадають. А які зуби у військових, адже в них немає нормальної води, в них стрес і зуби просто стираються. У тих військових, яких ми оглянули, 99 відсотків мають проблеми, які треба терміново вирішувати. А як на передовій вирішуються проблеми? – Просто зуб виривається і все, лікування ніякого немає.

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Фото надане О. Легенчук

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Фото надане Оленою Легенчук

Відразу була така думка і розуміння, що я маю їхати в США. Я – професійний фотограф і перше, що я там робила, я фотографувала. Я відвідала декілька штатів, була в понад 10 містах. І де б я не була, я просто писала, що ось я – фотограф з України, ось мої роботи, я за донати фотографую і в мене був просто повний фул. Українці і навіть росіяни приходили для того, щоб мати змогу допомогти Україні. Я була здивована, тому що за п'ять тижнів змогла заробити таку суму – 15 тисяч доларів.

Повернемося до Вашого перебування у військових частинах. Як хлопці ставляться до молитовного служіння, наскільки є в цьому потреба, наскільки є запит чи, можливо, достатньо психологічних консультацій психологів, які теж є при військових частинах і теж проводять свою роботу задля того, щоб емоційно підтримувати воїнів.

Якщо запитати: зараз до вас приїде капелан, чи це потрібно? – Звичайно, вони скажуть, що ні, непотрібно. Але, коли капелан приїжджає, то всім стає потрібно, а особливо, коли капелан приїжджає на передову. Я – перша жінка-капелан, яку взяли на нуль. Це був експеримент. І коли ти приїжджаєш в окоп, в бліндаж і це нуль, і там орки, а ось тут вони і більше нікого, і цивільних вони не бачили взагалі, а тут перед ними я і я їм кажу: хлопці, ви такі важливі, такі потрібні, Господь із нами, він береже вас, хочете зараз помолимося? – Ніхто жодного разу не сказав, що не треба молитися. Хлопці, навпаки, питають, а розкажіть молитви, навчіть молитися. Ми привозимо їм Біблії. Вони розказують якісь певні речі, які не можуть розказати, наприклад, психологу, бо психолог також підпорядковується командиру і є якісь переживання. Тому ніхто ні разу не відмовився від молитви, навіть кришнаїти починають молитися і приймають причастя. Загалом, там дивні речі відбуваються, тому що хлопці бачать смерть і вони хочуть знати, що це – не кінець і не просто так.

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Фото надане Оленою Легенчук

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Фото надане Оленою Легенчук

Як Вам вдалося стати жінкою, якій дозволили їздити на нульові військові позиції?

Я не знаю. Це диво, справді, диво. Коли я летіла в Україну, я думала, що максимум це буде госпітальне служіння і служіння біженцям, але ось так все склалося. Війна дала мені можливість познайомитися з дуже крутими, надзвичайними людьми і відмела тих, кому не варто було бути в моєму житті. Нові знайомства були і серед волонтерів. Я познайомилася з капеланами, які дуже багато всього возять і співпрацюють із хлопцями. І я також їм передала багато всього. Ми почали дружити, розмовляти і я кажу: якщо я приїду в Україну, чи буде для мене робота? Вони сказали, що, звичайно, буде. Я приїхала і роботи всім нам вистачає.

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Фото надане Оленою Легенчук

Війна застала Вас за кордоном. Ви з родиною там проживаєте. У Вас четверо дітей. Ви – багатодітна мама. І ось Ви все лишаєте. Ви зараз на нульових позиціях, у найнебезпечніших місцях. Як Ваша родина сприйняла цей Ваш вибір?

По-перше, у мене ідеальний чоловік, який розуміє певні важливі речі, тому він взяв на себе роль дивитися зараз за дітьми. По-друге, я також собі ставила запитання, це мої діти, я їх люблю і знаю, що в мене відповідальність за них. Але був такий момент, коли я спілкувалася з одним військовим, у якого троє дітей, а він на нульовій позиції, і він їх не бачить вже рік, бо він ще раніше воює, і він рік їх не бачить. І я подумала, а скільки таких хлопців, скільки таких дівчат? Пам'ятаєте, жінку-парамедика вбили? Вона також була багатодітною мамою. Але вони жертвують і я розумію, що зараз такий час, що ми маємо жертвувати. Це мій вибір. Мої діти моляться за мене, вони записують мені щодня відео про те, як вони моляться. І вони мені кажуть, що знають, що я роблю добру справу.

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Фото надане Оленою Легенчук

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Фото надане Оленою Легенчук

У Вашому капеланстві зараз є якісь терміни? Як Ви бачите, поринувши в таку реальність, подальші свої дії? Можливо, Ви повернетеся до волонтерства чи будете продовжувати? Бо ж уже, певно, є виснаження?

В мене є посвідчення. Воно на два роки. Я сподіваюся, що війна закінчиться раніше. Виснаження, звичайно, є. Найважче в капеланстві – це не розплакатися при хлопцях. Особливо, коли це госпітальне служіння, особливо, коли ти дивишся, що воїн без кінцівок, без очей, без рук і ти йому кажеш, що життя продовжується. Ось це – найважче, але я жодного разу не заплакала. Потім виходиш, закриваєш двері і тоді вже можна плакати. Найбільше вражає сила духу хлопців, коли вони кажуть, що перемога за нами. Вражає, коли вони – сміливі, відважні, жертвують собою, а ти приїжджаєш і вони кажуть, що ти така смілива і дякують тобі, тобто вони ще й надихаються. Надихає й те, як вони дбають про людей, які поруч із ними. Коли приїжджаєш до них, привозиш купу всього, і перше, що вони кажуть – пропонують нагодувати тебе: чай, кава, борщ. Там ідуть обстріли, а вони все піклуються про нас, щоб все було, що було тепло і таке інше. Оце просто вражає і надихає, і я розумію, що це – мегалюди, вони просто супергерої.

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Житомир капеланка

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Фото надане Оленою Легенчук

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Житомир капеланка

Коли плануєте повернутися до дітей і який дасте собі термін на зустріч із родиною?

Вчора у моє доньки був день народження і вона святкувала його без мене, я тільки відео дивилася. Тому я хочу деякий час побути з ними, для того, щоб компенсувати їм відсутність свою. А потім деякі свої справи з документами вирішу і знову повернуся. Куплю форму зимову і повернуся. Скільки в мене буде сили і змоги, я б хотіла продовжувати бути капеланом, бо це зараз дуже важливо. Я розумію, що місія капеланів – бути провідником між цивільним світом і військовим. Військовим ми нагадуємо, що є життя, і приносимо їм це життя, а цивільним нагадуємо, що зараз війна і смерть, та і хто цю смерть від нас відганяє. Для мене зараз це є важливим і я відчуваю в цьому своє покликання. Я бачу плоди, я бачу результат, це надихає.

"Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук
Фото: Суспільне Житомир

Ще по темі

  • "Військовий капелан – це посередник між світом війни і світом миру" – житомирянка Олена Легенчук.

Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:

  • "У війську ми тепер офіційно маємо священників, це дуже важливо" – священник з Житомира Богдан Бойко.
  • "Підготовка, яку я мав, допомогла мені вижити", – десантник, житомирський пластун Ігор Макарчук.
  • Ми знали, що буде війна, і готувалися – керівниця волонтерського штабу житомирського ПЛАСТу Катерина Лозинська.
  • "Це треба було зробити" – міський голова Новограда-Волинського про повернення місту історичної назви.
  • "Найважливіше в поїздках на фронт – бачити очі наших військових" – волонтерка Тетяна Гарилюк.
  • "Ми не мали ні грошей, ні транспорту, але розуміли, що треба допомагати" – волонтер Ігор Андрусенко.
  • "З росіянами можна говорити лише мовою зброї", – шахіст із Житомира Артем Сачук, який воює у ЗСУ.
  • «Повернуся, коли Маріуполь знову буде українським», – лікар-хірург з Маріуполя Олег Шевченко.
  • "Завдяки донорству я познайомився з дружиною" – рекордсмен Житомирщини зі здачі крові Сергій Ващенко.
  • "Новини, які змушують сміятись", – житомирянин Ігор Харькін про те, що надихнуло на створення пабліку "Регіоналіті".

Читайте головні новини Житомирщини у нашому Telegram, Instagram та Viber

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди