До Дня Незалежності Суспільне вирішило зустрітися із сумським письменником Владиславом Івченком та поспілкуватися про трансформації українців та сумчан безпосередньо за 31 рік Незалежності. І звісно ж поговорити про війну, його особисті зміни за ці кілька місяців та про те, якою мріє побачити Україну після перемоги.
Владислав Івченко – український письменник. Народився у 1976 році у Києві, однак усе життя мешкає у Сумах, яке любить попри всі недоліки. За освітою – економіст, за фахом – журналіст. Саме із-під його пера на світ з’явився персонаж – детектив Іван Карпович, який став головним героєм серії книг письменника. Увесь літературний шлях проходить у незалежній Україні.
— Напередодні Дня Незалежності і нашого інтерв’ю ми питали сумчан на вулицях міста, що для них означає незалежність, як ви її трактуєте для себе?
— Відповідь на це питання стала кардинально іншою після 24 лютого. Бо до того моменту це була якась теорія, щось сталось десь у Києві. Те, що не виборюється, до нього завжди відношення таке: є і є. А коли, після 24, стало зрозуміло, що ця незалежність може бути втрачена, це інше. І зараз відповідь на питання: "Що таке незалежність?" — це те, що виборюється і коштує крові.
— 24 серпня 1991 року, коли Україна офіційно отримала статус незалежної держави, ви були підлітком. Чи згадуєте якось той день? Тоді це щось означало для вас?
— Ні, не згадую. І я, і більшість тоді людей жили ще в парадигмі радянській. Тобто усе відбувалося у Москві. Я дивився телевізор, де було про Москву, виписував "Комсомольську правду". Ну щось там в Києві прийняли. Тому, якогось прийняття, що я пам’ятаю, що я у той день пішов на річку, мені сказали, що незалежність і я стояв, як блискавкою вдарений, такого зовсім немає.
— Ваша творчість. Якщо говорити про неї, яку трансформацію пройшла за період незалежності?
— У період, коли незалежної України не було, не було і творчості, я ще не писав. Почав десь у 97 році. Усе було, як у багатьох. Починав писати російською мовою, бо Суми тоді було російськомовне місто. У батьків була хороша бібліотека, але українською там було 2 книги, одна пригодницька і одна якісь казки. Я пам’ятаю, що влітку 2003 року я поїхав на Петровку, це тоді було головне джерело всіх книг і я там купив, там за Петровкою в ящиках продавали вживані книжки, і я купив там тритомний російсько-український словник… і от я спробував українською писати. Пам’ятаю, що в реченні було 4 слова, які я писав російською, підкреслював і потім потрібно було лізти в словник. Це дуже заважало. Якщо порівнювати, це ніби тебе змушують бігати зі сплутаними ногами. Були у мене зриви. Думав повертатися, бо не можу, не тягну. Але поступово, десь в 2008 році зрозумів, що можу писати і так, і так, але ресурсів вистачає на одну мову і треба вирішувати. І десь уже з 2008 року я став українським письменником.
— Більшість ваших романів – про Україну. Чому ви вирішили обрати саме такий спектр тем? Ви можливо хотіли у чомусь розібратися?
— Мені здається, письменнику потрібно писати про те, про що він знає. Тому, я писав про Україну. Про Україну саме там у форматі більш сумському. І мені здається, що в плані літературності, Україна – дуже вдячна країна, бо мені здається, німецькому письменнику або французькому письменнику значно важче, бо там все більш-менш налагоджено, такого кричущого, що тебе чіпляє, значно менше.
— Ви тримаєте зараз у руках книгу, не можу про неї не запитати. "Ліхіє 90-і, як не сумували Суми". Чи можна проводити паралелі, наскільки незалежність 90-х відрізняється від тієї, яку ми бачимо та відчуваємо на собі зараз?
— 90-ті були дуже такою невідрефлексованою темою, 90-і у Сумах були дуже слабо українською темою. Це було продовження якогось... пост совок, обтяжений тим, що там потрібно було виживати. І зрозуміло, коли у тебе немає чого їсти або ти сумніваєшся, що буде, що їсти завтра, тобі не до розлогих якихось там думок про те, що там буде з Батьківщиною і з нами.
— Тобто, в принципі, у 90-х як такого поняття незалежність ще не було усвідомлено, так?
— Усвідомлено було, там були якісь чиновницькі заходи, якісь люди уже покладали квіти до монумента. Але, що це були за люди? Люди, які раніше казали про партію Леніна, вони почали розповідати про Тараса Григоровича і про державництво. Я не невілюю, бо були люди, їх було небагато, але вони були, які розуміли важливість незалежності, багато робили, щоб Україна стала і залишалась незалежною.
— З якого моменту все істотно змінилося? Зараз згадуючи про ваш роман "2014" — про рік, який змінив все.
— Мені здається, що перший важливий крок був перший майдан — це 2004 рік. Виявилось, що в Україні є сили громадянського суспільства, які можуть підняти протест і перемогти. І в цьому сенсі нагадую, що Помаранчева революція почалася в Сумах ще влітку, коли кілька десятків студентів і викладачів змогли розгорнути машину, вибудувано паном Щербанем такого тиску тоталітарного, яка знищувала все живе і несподівано ці люди змогли громадянським протестом допомогтися скасування указу про створення цього СНУ. (ред. мова про студентську революцію на траві — протести студентів, їхніх батьків, викладачів та інших мешканців Сум у травні—серпні 2004 року проти об'єднання трьох вишів міста — СумДУ, СДПУ ім. Макаренка та СНАУ — в один. Закінчилися перемогою протестувальників, а саме скасуванням Президентом України Леонідом Кучмою свого указу про об'єднання) Коли люди побачили, що такий протест нечисленний, фактично діти вийшли, і вони змогли цю систему переламати. Це було зерно, з якого потім виріс Майдан. Це був такий перший крок, коли Україна з цього усталеного шляху пострадянських країн: від корупції до тоталітаризму, вона несподівано зійшла з цього шляху.
— Майдан 2014 року став такою собі точкою неповернення до попереднього режиму?
— Так, це точка неповернення. І цю точку позначали Москва, бо вона почала розуміти, що втрачає Україну.
— Пишучи роман "2014", ви тоді могли задумуватись про можливість дійсно повномасштабного наступу на Україну? Були такі думки?
— Так, були. У мене потім одразу був роман "Третій фронт" і там, в кількох моїх книгах ще було. Я не хочу сказати, що я там якийсь провидець, я там був впевнений чи навпаки. Конкретно по цій війні я там з друзями, дружиною, я їм доводив, що не буде війни. Я недооцінив ірраціональність Путіна і російської влади, що вони можуть почати щось таке, що їм вкрай невигідно. Виявилось, що може.
— Як Владислава Івченка змінило 24 лютого? Як взагалі змінилася ваша свідомість?
— По-перше, я второпав, що дуже недооцінював свою країну і своє місто. Коли ти дихаєш, ти ж після кожного подиху не думаєш, як класно дихати…ти дихаєш, є повітря. А коли тебе душать, тоді ти розумієш: як класно дихати. Раніше у мене було думка: так буде ще завтра, буде наступний рік, все попереду. І от війна показала, що не треба бути таким оптимістом.
— Чи можна якось ще прослідкувати зміну свідомості українців з 91-го по 2014-й та з 2014-го по сьогоднішній момент, коли ну напевно не 100%, але 98 принаймні розуміє, що для них означає ця незалежність?
— Це був такий рух цифр. Якщо з 91 року 2 % населення там розуміли, що таке незалежність, наскільки вона важлива і готові були заради незалежності на якісь дії, то там уже на момент 2014 року це були уже десятки відсотків. І далі цей відсоток потроху зростав. Станом на початок цього року було більше половини населення. А вторгнення призвело до того, що це стало такою привілюючою думкою.
— Можна сказати, що література вас рятує у цей період? Чи навпаки був період часу, що ви навіть дивитися не могли?
— Я пам’ятаю, перші два тижні я не міг нічого писати, я тільки сидів і гортав стрічку новин. Після того, як розбомбили вулицю біля Роменської, я зрозумів, що родина в небезпеці. Я вивіз дружину з дитиною, довіз їх до польського кордону, далі вони вже самі, а я повернувся в Суми. Тиждень я призвичаювався до цього життя самотнього, а потім прокинувся , подумав, що хороша історія склалася і почав писати. Це було для мене моментом терапії. У другій половині березня я почав писати ці оповідання і продовжую досі. У самого є трохи сумніви стосовно етичності того, щоб писати книги під час війни. Але з іншого боку, я заспокоюю себе тим, що однією із цілей цієї війни для русні стояло, аби не було українських книг, пісень, фільмів… тобто усе зачистити і все
— Звідки берете історії? Це історії очевидців чи те, що лежить на поверхні?
— Буває, що читаєш Фейсбук або дивишся відео і там є якась сцена і вона тебе вражає і якось мозок починає її крутити і ти думаєш: "А що було до цієї сцени?". Оці люди, я про них нічого не знаю. От стоїть машина розстріляна, біля неї плаче мужик. Що було до того? І ти так починаєш розкручувати.
— Якою ви бачите Україну після нашої перемоги. Що істотно повинно змінитися, а що лишитися незмінним?
— Дуже багато тут лишилося старого, непотрібного, шкідливого. Але мені здається, зараз занадто все важко на фронті. Зараз потрібно думати тільки про це. Про ЗСУ, фронт, перемогу.
— Ваш творчий вектор також лишиться незмінним? Це романи про Україну пригодницькі? І оповідання.
— Я кажу, що Україна – дуже вдячна в літературному плані країна, вона підкидає все, що завгодно: сюжети, історії, героїв. От просто українське сьогодення – це така нива, яку просто ори, засівай і збирай багатий урожай.
Авторка — Христина Довбня
Читайте також
- Транспорт, компенсація за житло та перші дні війни: як голова Сумської ОВА відповів на питання користувачів соцмереж.
- "Сумщина зміцнює оборонну здатність і відповідає вогнем на російські обстріли". Інтерв'ю з командиром ОТУ "Суми".
- Перші волонтери Сум. Історик Дмитро Кудінов розповів про зародження волонтерського руху в місті.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
