"Потрібно нагадувати всім, що Україна все ще бореться". Бігунка Ткачук - про моральний стан та очікування від ЧС-2022

"Потрібно нагадувати всім, що Україна все ще бореться". Бігунка Ткачук - про моральний стан та очікування від ЧС-2022

Ексклюзивно
"Потрібно нагадувати всім, що Україна все ще бореться". Бігунка Ткачук - про моральний стан та очікування від ЧС-2022
AP

Ексклюзивне інтерв'ю української бігунки для Суспільне Спорт.

Вікторія Ткачук - одна з чотирьох бігунок у складі збірної України, які виступають в особистих забігах на чемпіонаті світу. 27-річна спортсменка разом з Анною Рижиковою бігтимуть дистанцію 400 метрів з бар'єрами, також вона заявлена у склад естафетної команди 4х400 м.

До чемпіонату світу в Орегоні Ткачук підходитиме у статусі потенційної фіналістки турніру. Минулоріч на Олімпіаді-2020 вона разом з Анною Рижиковою відібралися до фіналу. А у самому вирішальному забігу в Токіо посіла шосте місце - її найкращий результат у кар'єрі на великих легкоатлетичних турнірах.

Перед стартом на світовій першості-2022 Ткачук завоювала у сезоні два другі місця, одне з яких здобула на етапі Діамантової ліги у Бірмінгемі. Однак, на відміну від 2021 року, ще жодного разу не вибігала з 54 секунд.

В ексклюзивному інтерв'ю Суспільне Спорт Вікторія Ткачук розповіла про те, як готувалася до нового сезону з врахуванням повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Спортсменка звернула увагу на те, що війна вплинула на моральний стан перед підготовкою до змагань, визнавши, що у минулому не приділяла достатньо уваги цьому аспекту.

  • Про початок повномасштабної війни

"24-го лютого я була на зборах у Португалії. У мене ранок почався о 3:30, бо там було на дві години раніше, ніж в Україні. Я прокинулася від того, що мене розбудили, постукавши у двері. Попередили про те, щоб швидше зв’язувалася з батьками, бо може зникнути зв’язок. Батьки на той час були в мене вдома в Києві. Це було дуже нервово, важко про це згадувати. Вони були раді, що я перебувала за кордоном, але, на мою думку, краще бути з близькими людьми поряд, аніж одній десь далеко. Мені було неспокійно, хоча я перебувала в безпечному місці. Я не покидала номер і постійно моніторила новини, не відходила від WiFi. Мабуть, як і всі на той момент.

Я "відчула" вибухи лише через відео з телефона та крізь дзвінки батькам. Мала кожного дня переживання, вони мені писали: "Спускаємося до підвалу – напишемо, коли вийдемо!" А я чекала до ранку, коли вони знову напишуть, що в них все добре. І так було близько двох перших тижнів. Поки мене друзі не забрали до себе в Туреччину. Тоді я вже була не одна і трішки стало легше".
  • Про батьків та переїзд до Туреччини

"У мене тато не дуже вправний водій. Коли ж виникло питання щодо переїзду, то він сильно переживав – у них не було бензину. Ніхто не знав, як довго все це буде, думали, день-два – і все скінчиться. Спочатку прийняли рішення, що почекають кілька днів, якраз всі затори минуть, і вони зможуть виїхати. Але потім стало небезпечно їхати в бік Житомирської траси, і загалом було важко виїхати. Уже на 12-й чи 13-й день їм разом із волонтерами вдалося виїхати. Вибиралися дуже складними дорогами і більше доби діставалися Хмельницької області, де їхній дім.

Це відбувалось одночасно з моїм переїздом із Португалії до Туреччини. Ніхто не знав, як усе буде, не було людей, які б це вирішили. Розуміла, що я в безпечному місці, а люди в Україні сидять у підвалах. Тобто я навіть боялася ставити якісь запитання. Мені сказали, щоб сиділа там [за кордоном] та чекала подальших рішень. Я зрозуміла, що в мене починає трохи зносити дах. Хотіла кудись рухатись, щось робити, бо просто сидіти не можу. Я організувала виїзд і так виявилося, що саме того ж дня мої батьки вирушали з Києва до Хмельницької області. Напруження було підвищене. Як зараз виявилось, вони оминули всі небезпечні території, але тоді ми ж не знали, як воно буде. З їхнім переїздом, мені стало легше переносити хвилювання. Я в Туреччині була не одна, і мої батьки були у відносній безпеці".

Вікторія Ткачук
Вікторія Ткачук. АР
  • Про братів у лавах Збройних сил України

"У мене два двоюрідні брати – офіцери в Збройних силах України. Вони вже з 2014 року перебували неодноразово в зоні АТО. Зараз повномасштабна війна, і один із них зараз безпосередньо знаходиться на фронті. А мій рідний брат також пішов добровольцем у перші дні. Звичайно, переживаю. У перші дні наше листування зводилося до такого: "Як ти?" У відповідь: "+". І цього було достатньо, приходило повідомлення з плюсиком, і я вже спокійна була, що з ними все добре. Тато у мене в Територіальній обороні. Вся сім’я переживала за хлопців і старалася сильно часто не відволікати, бо в них і без нас багато справ".

  • Про допомогу братам у ЗСУ
"У двоюрідних братів-офіцерів, звичайно, усе було з самого початку. Я думаю, що вони в певній мірі були готові до вторгнення. Можливо, якщо і знали, то точна дата не була їм відома. Я мала розмову телефоном з одним із них за кілька днів до початку, і він запитав до якої дати у мене запланований збір в Португалії. Я відповіла, і він сказав: "Добре, що ти будеш поки що там". Я аналізувала і зрозуміла, що він щось знав.

Також ми допомогли сімейними зусиллями моєму рідному брату отримати бронежилет і шолом. Тобто були моменти, де трохи фізично потрібна була допомога і організаційні моменти треба було вирішити. Усім брати забезпечені, тому ми за це спокійні".

  • Про відсутність тренувань

"Я не знаю, як це раніше вдавалося – морально зібратися і показати результат, коли було важко. За перші два тижні війни в мене були певні спроби вийти і потренуватись. Це навіть не було схоже на звичайну розминку. Усі спроби завершувались тим, що я зробила одну вправу – і йду до телефона перевіряти новини. Я не могла контролювати свої дії, не могла скоординувати тіло. Такі моменти показали те, що моральна складова дуже важлива.

Я була в досить непоганій формі до 24-го лютого. Вийшла на певні секунди – як для того часу, то було досить непогано. Однак перші два тижні [повномасштабної війни], хоч і перебувала в чудовому місці для тренувань, я не виходила навіть з номера, для мене це було важко. Навіть виникало запитання: "Навіщо мені все це робити, якщо не буде куди повертатися в Україну?" Я не мала мотивації для тренувань, і було надзвичайно важко включити нервову систему, аби зробити хоч якісь вправи.

Я раніше недооцінювала моральну складову, напевно, адже більше переживала за фізичний стан. За цей час я зрозуміла, що велика частина результату і тренувального процесу, залежить від психологічної підготовки. Нам потрібно змушувати себе робити вправи, навіть коли боляче або не маєш на це змоги. Тільки коли друзі забрали мене, я змогла вийти з ними на якусь розминку. Трішки розігнала пульс для того, щоб розігріти організм і зробити мінімальне тренування".

  • Про подальшу підготовку

"Я не була на централізованому зборі в Португалії, який проходив після чемпіонату світу в приміщенні. Я лишилася в Туреччині, бо спортсмени, із якими я тренуюся в групі перебували саме там. Майже всю весну я була там і проходила підготовку з ними. Зокрема, це – Ясмані Капелло, який спеціалізується на бігу на 400 метрів з бар’єрами. У ролі асистента тренера в нас виступає його дружина, бо наш тренер був у іншій країні. Він не зміг до нас прибути, і ми до нього також. Я з ними останні три роки тренувалася і під час війни опинилася з ними, тому мені було трошки легше і краще повертатися до тренувального процесу. У принципі, уже тоді було зрозуміло, що не набагато краще, але справи йдуть до того, що ми на своєму фронті будемо боротися. Адже бачили, як українці захищають свою державу. З’являлася мотивація, і картинка ставала яснішою, формувалися плани на майбутнє. Була віра в те, що, можливо, буде все нормально".

  • Про італійського тренера

"Так, я продовжую працювати з тренером [Массімо Матроне] з Італії. Але цьогоріч все відбувається дистанційно. Востаннє ми бачилися у Токіо, бо так склалися обставини. Я вже виконала частину плану, тож побачимо на основних стартах, як ми з цим усім впорались".

  • Про старти після простою

"Перший старт стався у Бірмінгемі на Діамантовій лізі. Підготовка відбувалася важко, мені було складніше повернутися до звичайних тренувань після цього стресу. Це було важче, аніж після коронавірусу: тоді я досить швидко втягнулася. Звичайно, усі по-різному переносять це все. Але зараз після стресового періоду і фізичного простою було важче. Знадобилося два-три дні для того, аби я могла виконувати повний обсяг тренувань, більш-менш розуміти, що сили вже якісь з’являються. У цьому мені допоміг Ясмані Капелло, бо він потрошку потягнув за собою – допомагав на кожному тренуванні. Він мене підбадьорював, і коли я бігла за ним, то і тягнулася трішки. Це було краще, аніж тоді, коли була сама.

Саме підготовка складалася непогано. Як потім проаналізували з тренером, у сезон ми увійшли досить непогано, тобто його початком задоволені. Потім були певні нюанси, що результат був не той, на який ми очікували. Але ми вже визначили проблему та працюємо над тим, щоб виправити всі ці помилки. Готуємось до основних стартів".
  • Про змагання

"Змагання для нас були шансом не лише показати результат та проявити свою форму, а й сказати голосно про те, шо відбувається в Україні. Адже ми все знаємо не з телевізора, а зі слів родичів та наших близьких. Увага зараз до нас прикута велика через війну, намагаємось відповідати на всі запитання. У нас була серія змагань, яка дозволила нам розвивати фізичну форму, але паралельно ми ходили й на пресконференції.

Було відчуття, наче ти виступаєш на міжнародній арені, але підтримка, як удома. Коли ведучий на арені або коментатор змагань представляє українського спортсмена, то стадіон весь зустрічає оплесками. Так було в Бірмінгемі, а також в Осло на Діамантовій лізі. Це не тільки на трибунах, але й так підходило дуже багато спортсменів, тренерів, організаторів та менеджерів. Вони приходили і запитували: "Як можемо допомогти?" Цікавилися чи насправді відбуваються ті чи інші речі. А деякі спортсмени навіть запитують: "А що, війна ще досі триває? У нас вже перестали це показувати у новинах". Тобто кілька тижнів у них постійно на перших шпальтах була тема війни в Україні, а потім менше, менше й менше. Ми розказуємо і показуємо, доносимо до аудиторії, що війна ще не закінчена – потрібно боротися".

Анна Рижикова та Вікторія Ткачук на пресконференції в Осло.
Анна Рижикова та Вікторія Ткачук на пресконференції в Осло. NRK
  • Про перебування в США

"Ми знаходились на тренувальній базі Олімпійського комітету США в Чула-Вісті. Нас тут повністю забезпечили за рахунок сторони, що приймала. Нас гарно прийняли не лише на словах. Ми адаптуємось, певний час на стадіоні були взагалі одні, пізніше приїхали ще спортсмени. Усі сили спрямовані на те, щоб адаптуватися і виконати повний план тренувань, бо дуже важливо звикнути до нового часового поясу. Усі мої змагання будуть у вечірній програмі, коли в Києві буде ніч. Потрібно було зробити так, щоб не засинати в цей час. Я вважаю, що вже адаптувалася, бо відчуваю себе набагато краще, ніж декілька перших днів. Будемо бачити за результатами, бо деякі тренування легко проходять, а деякі – трохи важче. Але в нас ще є час. У нас достатньо часу, аби адаптуватися і бути готовими фізично на 100%".

  • Про завдання на чемпіонат світу
"Я, у першу чергу, готую себе до того, щоб виконати задання тренера – це в технічному плані та за ритмом. Він сказав, що тоді вже буде результат. Я в цьому плані йому абсолютно довіряю і змогла вже це перевірити минулого року. Були деякі змагання, де мені здавалося, що я не готова, але показувала результат. Або були моменти, коли я думала, що готова, а через дрібні помилки не змогла реалізувати себе. Головна мета – це виконати завдання тренера, не наробити помилок і підійти у хорошій фізичній та моральній формі до чемпіонату світу. Уникнути дрібних травм та вчасно відновлюватись. Це все, що залежить від мене.

А який результат буде, це дуже складно прогнозувати на бар’єрах, коли такі емоційні гойдалки відбуваються. Тут і координація, і ритм. Якщо з усім впоратися, то можна показати дуже класний результат. В іншому випадку, може бути дуже поганий результат. Тому завдання – без помилок пройти дистанцію і, звичайно, показати свій найкращий час. А вже потім подивитися, яке це буде місце на фініші".

Вікторія Ткачук під час Олімпіади-2020
Вікторія Ткачук під час Олімпіади-2020. Скріншот
  • Про стан, у якому знаходилась, і зустріч з батьками

"У мене спочатку були незрозумілі відчуття, бо я усвідомлювала, що знаходжусь в безпеці. Я не знаю, як було спортсменам, які перебували в Україні. А більшість вітчизняних легкоатлетів перебували на час вторгнення на Батьківщині. Звичайно, були переживання, були відчуття: "А чому я тут, я хочу бути там, хочу допомогти".

Я намагалася допомагати дистанційно, кожного ранку була перекличка – що і кому потрібно. Дехто з моїх друзів потребував допомогу, щоб знайти, куди вони будуть виїжджати з України. Були такі моменти, які повертали до усвідомлення того, що тут я можу принести більше користі, ніж в Україні. Було багато репостів, грошової допомоги, через що ставало трішки легше. Ми вперше були в ситуації, коли переживали таку інформаційну війну та повномасштабне вторгнення. Це ще все накладалося на всі стреси, які були й до того. Ми намагалися донести інформацію до російської сторони про те, що у нас відбувається, але стало зрозуміло, що вони й так знають. Тому витрачати сили не було сенсу, ми змогли направити їх в інший бік.

А зараз, коли ми виступаємо і бачимо результати резонансу, який можемо зробити – це теж певною мірою заспокоює. Ми приносимо позитивні новини і для українців, нашим друзям. Це теж дуже важливо, аби не тільки читати погані новини. Потрібно нагадувати собі і всім іншим, що Україна все ще бореться і нічого ще не завершено. Водночас те, що ми можемо займатись своєю справою та допомагати, повертає нас до нормального життя. Однак це все ще ненормально, що ми не можемо по пів року повернутись додому, щоб хоча б на кілька годин побачити батьків.

Мені вдалося на кілька годин приїхати на територію України, щоб зустрітись із ними. У мене були вихідні, і тренер мені дозволив це зробити. Це було кілька тижнів тому, я знаходилася відносно недалеко, у Варшаві, де робила американську візу. Я тренувалася там кілька тижнів, поки був запущений процес підготовки мого інтерв’ю в посольстві США. Мала два вихідні, які витратила на дорогу і зустріч із батьками. Вони теж приїхали ближче до кордону в Луцьк, щоб я не витрачала ще більше часу. Це ненормальна ситуація, що ми не можемо в будь-який час спокійно повернутися. Навіть це накладає певний відбиток. Я вже не кажу про переживання за ту частину сім’ї, яка перебуває на фронті, наприклад. Мені здається, що ми ще довго будемо від цього відходити. Але саме наша справа дозволяє бодай на якийсь час повернутися до нормального сприйняття життя. Нам потрібно не забувати, що ми маємо так само жити, а не переживати ці дні".

Що відомо

Категорії
ФутболЛегка атлетикаУсик - Джошуа 2Збірна України з футболуЧС-2022 з футболуСанкції проти РосіїБіатлонТенісКомандні види спортуБоксГімнастикаФехтуванняПаралімпійський спортФормула-1Українці за кордономВодні види спортуФутзалБаскетболХокейЗимовий спортВелоспортКіберспортШахиБіатлон: відео гонокОлімпіада-2022Дзюдо