Про психологічний і статевий аспект виховання дітей під час війни, про психологічні практики, які не працюють у період активних бойових дій, про те, як пояснити дитині, що мат – це тільки на короткий період, як говорити з підлітками, які читають інформацію про воєнні злочини і насилля над жінками і дітьми, а також про відповідь на запитання "Виховання дітей – це насправді про дітей чи про батьків?" Про це говорили у програмі "Праймвечір. Акценти" педагогинею, сексологинею Анжелою Садовською та засновницею Першого центру сімейної освіти, членкинею Асоціації сексологів та сексотерапевтів України та Анною Половинник, практикуючою психологинею, арт-терапевткою, консультанткою за методами позитивної психотерапії.
Чи можна пояснити дитині, що таке війна?
"Я вважаю, що дитині потрібно пояснювати відповідно до віку. Дитина буде розуміти, зчитувати цю атмосферу, яку відчувають батьки, вони бояться, тривожаться. Якщо дитині не надавати інформацію, то вона буде тривожитися ще більше, тому що вона розуміє, що щось відбувається не так, але їй не кажуть, що саме відбувається. Тому, потрібно до віку цю інформацію розповідати. Добре, щоб цю інформацію розповідав емоційно стабільний дорослий, який буде заряджати дитину спокоєм, і не буде сприяти, щоб дитина тривожилась, панікувала та боялася", – розповідає Анна.
Анжела каже, що одна з базових потреб дітей сьогодні – це безпека.
"24 лютого це відчуття було порушено. Вони чекають і потребують цієї безпеки від батьків. Дуже важливо говорити про психологічний стан батьків, в якому стані вони це говорять. Чи вони говорять: "Добре", а самі відчувають тривогу, це в принципі нормально. Важливо проговорювати свої почуття. Нормальні емоції, на ненормальну ситуацію. І про це треба говорити, бо я чула навіть таке: "Ми своїм дітям не говорили. Ми просто їх вивозили". А діти ж то чують, відчувають, що відбувається. Ця незрозуміла тривожність набагато гірша. Треба накладати віру, що все буде добре, все закінчиться, нас захищають, ми віримо в перемогу, в залежно від контексту виховання".
Це нормально, коли батьки боялися самі, це все нормальні реакції на шокову травму.
"Є правило – "Одягни кисневу маску на себе, а потім – на дитину". Спочатку треба допомогти собі, привести себе до ладу, до стану, є різноманітні фізичні техніки, техніки реабілітації. Можна звернутися до волонтерів, до психологів, і потім вже йти до дитини", – розповідає Анжела Садовська.
"У нас є радянський вплив, що ми хочемо віддати відповідальність за виховання дитини на когось: на школу, на садочок, на державу… Хто повинен виховувати нашу дитину? А зараз ситуація показала, що ніхто, окрім нас самих не врятує наше життя, наше фізичне і психологічне здоров’я".
Діти у закритому просторі
Анна Половинник розповіла, що була у різних підвалах і з різними людьми та дітьми. Згадує, що приходилось стабілізувати як дорослих, так і дітей.
"Я приходила і казала мамі: "Заспокойся, від тебе залежить стан твоїх дітей. Вони вередують і тривожаться тому, що ти передаєш їм цей стан". Коли дитина йшла до мене – була спокійна, до мами – знову вередує, і маму це дратує, тому що мама сама знаходиться в такому стресі. Це була форма підтримка така від мене, адже зі своїми близькими психолог працювати не може".
Маленьким дітям, які ще не розмовляють, пояснити ситуацію намагалася за допомогою вербального компонента – це обійми, через маму.
"Є такий класний прийом, коли ти виставляєш ручки, якщо дитина хоче, вона до тебе йде, а якщо відвертається, то так комфортніше дитині і не треба наполягати", – пояснила Анна.
"Чи потребуєш ти цього, хочеш я тебе зараз підтримаю. Правила не відміняють цей момент. Наприклад, мій син в перші дні не потребував обіймів, він був як їжак. Я намагалася не підходити до нього, якщо він цього не хоче, це повага до нього. А потім він почав проговорювати, міг сльозу пустити. Я розуміла, що це вихід емоцій", – говорить Анжела Садовська.
Один із компонентів – повага і безпека до почуттів дитини, що вона зараз відчуває.
"Діти в сховищі малювали, кричали, бігали, а бабусі сиділи і тихо казали бути. Ну чому їм бути тихо? Якщо зараз тут весело, а бабуся боїться. Це все про повагу до дітей і їх почуттів".
Напади страху або обережність?
З 11 червня у Чернігові знов залунала сирена. Як бути дітям?
"На власному спостереженні, то маленькі діти, коли залунає сирена, дивляться на поведінку дорослих. Якщо батьки спокійно себе поводять – граються далі. Якщо забирають дитину – вона починає хвилюватися. Поведінка стресової ситуації формується у родині", – розповідає Анна Половинник.
"Коли були обстріли, то було таке, що дитина відмовлялася йти з підвалу. Тут треба дати дитині час на це. Тобто, вона у підвалі відчуває себе у безпеці, це все індивідуально. Але з цього стану дитину треба витягувати, казати їй, що треба піклуватися про себе: їсти, виходити на свіже повітря, порухатися, але не наполягати, щоб ще більше дитину не травмувати", – додала психологиня.
Чому діти можуть відмовлятися виходити на вулицю?
"Тут треба звернути на поведінку дитини до війни. Якщо це її нормальна поведінка, а якщо до війни вона виходила на вулицю і гралася, то треба уже з дитиною спілкуватися", – радить Анжела.
Практики спілкування під час війни
У нас є три структури мозку: рептильний мозок, лімбічна система і неокортекс, пояснює Анна.
"Лімбічна система під час війни відключається, вона спускається до рептильного мозку. Це значить – вижити. Коли почали з’являтися в Інтернеті алгоритми роботи з ПТСР, – а в нас тільки другий день тільки стріляють, таке не буде працювати. Це вже коли людина стабілізувалася, нормалізувалася тоді вже йде робота з травмою. ПТСР – це те, що сформується вже після місяця. Перше – це шокова травма, треба працювати з цим".
"Моє відчуття, що з ПТСР трошки перебільшено в Інтернеті, оскільки психіка настільки пластична, що людина не пам’ятає гостро, що було через місяць. Я не пам’ятаю тих відчуттів, я пам’ятаю, що мені було страшно. Є статистика, що 80% дітей, переживуть це нормально, пройде час і вони все забудуть, тобто психіка буде нормальною, тільки 10-20% дітей складніше переживуть. Треба налаштовуватись на позитив, що у нас все добре, допомагати і налаштовуватись дітям", – ділиться думками Анжела Садовська.
Доведено, що діти переживають ПТСР набагато легше. Адже, дитина, не така закрита, як доросла людина, вона може щиро виявити свої емоції, якщо вона злиться, може проявити агресію, якщо гнівається – може щось розбити. Дорослий же себе контролює і не може цього дозволити.
Неконтрольований гнів від дорослого
"Було б добре, аби дорослі в присутності дітей контролювали себе. Якщо дитина чує матюки, бачить гнів від батьків, то вона думає, що це нормальна поведінка, і вона може копіювати і у подальшому житті використовувати нецензурні слова. Зараз на дитячих майданчиках можна почути, як підлітки розмовляють. Матюки – друга мова у них", – каже Анна Половинник.
Плакат про російський корабель "Йди на …" вже став свого роду наративом, він не лайливий, це символ нашого народу, говорять експертки.
"Я своїй дитині дозволила говорити цю фразу. Багато хто з нас весь березень спілкувався матюками. Я зараз не як сексолог говорю, а як мати. Я сину дозволила це робити, і коли вже стала тиша в нашому місті, я поговорила з сином, і все, ми більше не розмовляємо матюками. Правильно знаходити слова треба і зараз ми спілкуємось в онлайні і тут треба ставити чіткі кордони", – ділиться своїм досвідом Анжела.
Інформація про насилля: як зробити так, щоб на дитину це не налякало
Про статеве виховання потрібно розповідати з самого дитинства, а не з 12-13 років.
"І війна – як лакмусовий папірець, яка проявила себе у стосунках між батьками з дитиною у сім’ї. Якщо був контакт до цього і дитина може прийти до батьків і поставити питання, які її турбують, то звісно, що вона прийде до батьків і спитає, що таке насилля. А якщо цього немає, то звісно треба підходити і питати в дітей, як вони почуваються. Тобто, заходити здалеку. Можна вводити такі собі правила спілкування:десять хвилин в день виділяти спілкуванню без ґаджетів", – розповіла Анжела Садовська.
Щодо саме сексуального насилля, яке відбувалося в Бучі, наприклад, то треба розуміти, що в нас не тільки фізична війна, а й інформаційна та геноцид нашої нації.
"Треба пояснювати дитині про те, що це є саме війною, це ненормальні події, і що це не має жодного відношення до нормальних стосунків між чоловіком та жінкою. Треба пояснювати, що це геноцид нації, нас як українців. Але це все пройде, ми повинні це витримати, повинні пройти це з мужністю. Нас захищають, і ми знаходимось зараз в безпеці", – розповідає Анжела Садовська.
"Я спостерігала і в себе в сторіс, як багато дівчат писали про це. Це біль, яку переживала кожна з нас, навіть чоловіки. Але треба поговорити з дітьми з того приводу, що деяка інформація може бути фейком. Адже, були випадки, коли накручувались неправдиві історії аби знецінили реальні випадки насилля. Чи може це вплинути на подальше формування стосунків? Важко сказати. Все залежить від психіки дитини. Якщо вона отримала інформацію, вона її проговорила, прожила, і не залишила зернятком, яке буде потім рости, то, думаю, ні".
Дізнатися, чи читає такі новини дитина, чи ні, можна з поведінки
"Коли дитина травмується, то ця травма розподіляється на чотири наші сфери: когнітивна (у дитини проблеми з пам’яттю, стає розсіяною, проблеми з мовленням), емоційна (замкнутість, агресивність, гнів), тілесна (щось болить, неприємні відчуття у тілі), ментальна чи образна (дитина може казати, що всі люди погані, навкруги вороги). На такі маркери батьки повинні звертати увагу і, можливо, вже тоді відвести до спеціаліста. Тобто, якщо до цього дитина була відкрита, а стала замкнена, то батьки повинні це помітити", – радить Анна.
Основні сигнали для батьків це: порушення сну, харчування, самопорізи, намагання зробити щось зі своїм тілом, штучне голодування у дівчат, хлопці проявляють надмірну агресію тощо.
Також з проблемою можна звернутися до спеціалістів. Наприклад, до центру професійного розвитку педагогічних працівників.
Його директорка Яніна Тимошенко розповідає, що найбільшою проблемою є те, що діти бояться.
"Вони бояться навіть того, щоб відійти подалі від батьків. Вони знають, що треба бути поруч, бо може статись будь-що. Найчастіше до нас приходять діти, які довгий час були тут, або зовсім не виїжджали з міста. Вони хоч і маленькі, але – дорослі. Вони розуміють, що не можуть бігати по приміщенню, вони сміються, але вони на пару років старші, ніж мають бути. Тобто, зараз проблема – щоб діти не боялися. Але, звичайно, всі проблеми опрацьовуються через гру, якщо підлітки, то через розмови, і якщо є проблема, то краще запросити його одного поговорити. Якщо проблема глибока, пропрацьовувати індивідуально. З маленькими легше".
Тому, каже Яніна Тимошенко, зараз краще працювати в невеликих групах по вісім-дев’ять чоловік, навіть для підлітків. Колектив зцілює, вони бачать історії інших дітей і не відчувають себе самотніми.
