Тиснули морально, допитували, тримали без світла та давали три картоплини на добу. Так про 25 діб полону розповідає голова Новобасанської громади, що на Ніжинщині. 5 березня його разом із заступником насильно захопили російські військові. Разом із ними в полоні були до 20 місцевих чоловіків. За цей час їх перевозили в різні місця, переважно господарські будівлі. Як планували втечу, просили відпустити до сім’ї та на що сподівалися — далі.
Від першого дня окупації голова Новобасанської громади Микола Дяченко разом зі своїм заступником передавали інформацію про кількість ворожої техніки, яка рухалася у бік Києва. Для цього визначилися із умовним спостережним пунктом.
“Зелені не було, листя було відсутнє, а тому нам дуже добре проглядалася дорога через парк і ми таким чином мали можливість обліковувати їх бронетехніку. До 5 березня пройшло бронетехніки, автомобілів, буки, гради десь 850 штук”, — розповідає Микола Дяченко.
5 березня чоловіки потрапили у полон і пробули там 25 діб. В цей час Новобасанська громада стала постійним місцем дислокації російських військ. Тут було до тисячі військових та багато різної техніки.
Перші дві доби Миколу Дяченка тримали у цій господарчій будівлі. Далі – перевозили у різні двори та приміщення. У різні періоди разом із Миколою Дяченком перебували в неволі до 20 людей. Всі – чоловіки від 25 до 60 років, які мешкали неподалік центральної вулиці.
“От я знаходився якраз на цьому місці, мій заступник знаходився на цьому місці і поруч наш депутат. Тут нас було 13 людей, а на сьоме тут було. В той час були заморозки, десь до 10 градусів морозу. Один хлопчина тут відморозив пальці на ногах”, — продовжує чоловік.
У Миколи Дяченка відібрали телефон, документи. З них і дізналися, що він – голова громади.
“Так як я голова громади мене декілька раз виводили і питали, чи дійсно у нас була створена тероборона, і чи маємо ми схрон зброї, чи мають люди зброю на руках, хто це?”
Від решти полонених росіяни вимагали тиші.
“Фізичної сили вони до нас не застосовували. Більше морально-психологічний тиск вони мали. То ми тобі в ногу вистрелимо…то гранату кинемо. Сидіть тихо”.
Найбільше часу – із 9 по 21 березня полонених тримали у цьому дворі: три дні у погребі і 10 у літній кухні. Всі вікна приміщення забили дошками, давали три картоплини на добу та незмінно вимагали тиші. В той час серед полонених був поранений представник територіальної оборони. Одного дня російські військові вивели чоловіка, з тих пір про нього немає звістки.
“Тут були ті заручники в яких були маленькі діти, які ховалися по погребах. То вони хотіли скоріше до сім’ї. Ніхто на це уваги не звертав. Вони вирішували свої питання і до питань цивільного населення вони не прислухалися”.
Про думки, які мав у години полону, Микола Дяченко пригадує так:
“Люди вірять в Бога і люди вірять в ЗСУ. Це моя така відповідь”.
Останні дев’ять днів полону місцеві лишалися у цьому дворі. 16 березня вони спланували втечу, яку вдалося здійснити лише одному.
30 березня, під час звільнення громади полонені самостійно залишили це подвір’я. В той час росіяни ховалися від артобстрілів в іншому місці.
“Переконалися, що тут немає нікого – вивалили двері і вийшли із цього приміщення”.
З того дня він знову приступив до виконання обов’язків голови громади. Має найперше завдання – допомогти відновити житло людям, які його втратили через бойові дії.
Детальніше у відео:
Читайте також:
Вбив одного та поранив двох людей: на Чернігівщині повідомили про підозру військовому РФ
