64-річний Олександр Цивковський працював викладачем у Маріупольському навчально-методичному центрі цивільного захисту та безпеки життєдіяльності. Від початку повномасштабного вторгнення разом із жінкою та сусідами провів у підвалі власного будинку майже місяць.
Суспільному чоловік розповів, як на його очах російські військові знищували місто, про роль полку "Азов" в обороні Маріуполя та важку дорогу до безпечного Луцька.
Початок війни: "Ніхто не міг у це повірити"
24 лютого, як і більшість українців, Олександр з дружиною прокинулися від звуків вибухів. Згодом чоловік дізнався – вдарили по радіотехнічному батальйону, де він колись служив.
Маріупольці, які ще до повномасштабного вторгнення час від часу здригалися від обстрілів, не могли повірити, що почалася війна. "Якогось передчуття небезпеки у мене тоді не було. Ніхто з людей, і я в тому числі не допускав, що Росія нападе на Україну. Але ж так воно трапилося", – говорить чоловік.
28 лютого в місті зникла електрика. Ще за день жителі почали втрачати зв'язок, опалення. "Через день-два виключили воду, і останнім виключили газ. І нічого не було", – розповідає Олександр Цивковський.
Життя в підвалі: "Товариш загинув готуючи їжу надворі"
3 березня, коли один зі снарядів потрапив у сусідню дев'ятиповерхівку – Олександр з дружиною перебралися жити у підвал. "Там вже зібралися всі, хто мешкав в нашому будинку, 37 людей. Ця вся обстановка постійного очікування, що зараз от в наш будинок прилетить снаряд, вона так психологічно давила, що дуже важко витримати", – говорить маріуполець.
Чоловік пригадує: обстріли були і вдень і вночі. Щоб приготувати їжу на вогнищі – доводилося виходити з укриття, пиляти дрова, носити воду з криниці: "ходили по воду, і навіть при артобстрілах, коли прямо над головами у нас літали снаряди".
Під час одного з обстрілів загинув товариш Олександра, з яким колись разом служили в радіотехнічному батальйоні. "Готував їжу на вогні і не встиг спуститися в підвал. Прилетіла міна – і він прямо з цією каструлею з супом потрапив під осколки цієї міни і загинув", – каже переселенець.
Могили у дворах та морг на пошті
Товариша по службі, який загинув під час чергового обстрілу, люди були змушені поховати поряд з житловим будинком.
"В нашому районі на Черьомушках – дуже багато могил поряд з житловими будинками. І по всьому місту так. Люди виносили загиблих чи померлих від різних обставин, завертали в ковдри, в якісь простирадла, писали записку: прізвище, ім’я, по батькові, рік, дата народження, дата смерті. І виносили і клали на тротуари вздовж доріг", – пригадує маріуполець.
Ще однією точкою збору тіл загиблих стало місцеве відділення пошти. В одноповерхову будівлю чи не щодня приносили тіла: "хтось великими буквами написав "Морг" і туди зносили тих, хто загинув, помер і складали один на одного".
Роль полку "Азов" в долі міста
Бійців полку "Азов", які довгий час боронили Маріуполь, а нині перебувають у російському полоні, Олександр називає героями. З його слів, ще до подій на заводі "Азовсталь" бійці робили все можливе, щоб стримати ворога.
"Азов" постійно захищав місто, переміщався в різні райони, бив по російських колонах, по скупченнях, по танках. Постійно захищав. І те, що зробив "Азов", - це навіть не подвиг, це супер подвиг. Як вони впродовж такого тривалого часу чинили опір, відбивалися, знищували і тих хвальоних вагнерівців та інших. Я просто вражений, як кадровий військовий",– каже чоловік.
Важке рішення про евакуацію
Олександр каже: добре пам'ятає, коли остаточно вирішив, що в Маріуполі їм не вижити і потрібно вибиратися з міста. Це було 20 березня. Тоді у їх район прийшли родичі, які до того жили в центральній частині Маріуполя.
Я вражений, як вони через місто, яке постійно обстрілювали, добралися до нас, до Черьомушок. А це – кілометрів 15 вони добиралися. Коли вони розповіли, що твориться там в центрі, як його руйнують, я зрозумів, що треба виїжджати", – розповів Олександр.
21 березня родина та ще декілька сусідів трьома машинами поїхали з міста. Щоб дістатися Запоріжжя – проїхали 13 російських блокпостів. На одному з них російські військові хотіли розстріляти зятя однієї з родичок Олександра. Минулося, каже чоловік, як вижили – досі не усвідомлює.
Нині у Луцьку чоловік намагається по новому облаштувати своє життя. З 28 березня він працює у штаті Волинського навчально-методичного центру і мріє, що колись зможе повернутися в Маріуполь і відбудувати зруйноване росіянами місто.
Читайте також: "Готові свідчити в суді": подружжя лікарів з Маріуполя переїхало на Волинь"
Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільного Луцьк.
