Цей монастир був одним із найвідоміших монастирів козацького часу, його архітектура належить до кращих зразків українського бароко, а меценатами обителі були відомі козацькі та дворянські династії. Але все це не врятувало його від закриття та поступово нищення спочатку російською імперською, а згодом і радянською владою.
Чернігівський історик Володимир Пилипенко розповідає про Густинський монастир на Прилуччині, його розквіт, занепад та відродження.
Про цей монастир я вже згадував неодноразово і рекомендував його відвідати під час мандрів Чернігівщиною. Але цього разу я б хотів розставити інші акценти, а саме про розквіт, занепад та відродження Густинського монастиря.
Почнемо із заснування
Вважається, що перші монахи поселилися на місці майбутнього монастиря 1600 року. Їх привабила природа: густі ліси на березі мальовничої річки. Саме тому місцевість отримала назву Густиня. У першій половині XVII століття ці землі належали князям Вишневецьким, які невдовзі надали дозвіл на заснування монастиря та використання землі.
З перемогою Хмельниччини у середині XVII століття новими покровителями обителі стали козацько-старшинські роди. Зокрема, гетьман Іван Самойлович профінансував зведення нового головного цегляного Троїцького храму, який стоїть і до нині. Монастир активно підтримувала родина Горленків – династія Прилуцьких полковників. Вони мали тут свою родову усипальницю.
У цей час Густинський монастир став одним з осередків літописання, барокової архітектури та визначним релігійним центром регіону. Наприкінці XVIIІ століття це був один із найбагатших монастирів Лівобережної України.
Але все змінилося наприкінці XVIIІ століття. Імператриця Катерина ІІ відібрала у монастиря земельні володіння, понизила його статус, а невдовзі взагалі закрила. Так почався період дуже швидкого руйнування. У рішенні імперської влади я вбачаю не лише економічні причини – відібрати землі, пасовища, пасіки на користь держави, а й ідеологічну складову. Адже монастир справді був дітищем козацької епохи, своїм існуванням нагадував про козацьку державу, яку так прагнула знищити імператриця.
"Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли (з настанови Катерини ІІ князеві В’яземському при вступі його на посаду генерал-губернатора, 1764 рік).
Він асоціювався з іменами гетьмана Самойловича та полковників Горленків. А Дмитро Горленко підтримав Мазепу 1708 року.
Монастир поступово руйнувався, і коли 1845 року сюди приїхав Тарас Шевченко, то він зобразив це руйнування у своїх малюнках.
У середині ХІХ століття монастир відкрили на прохання генерал-губернатора Малоросії Миколи Рєпніна та багатьох церковних сановників. Проте відроджена обитель не протрималася довго. Після більшовицького перевороту нова влада "робочих та селян" почала активну боротьбу із церквою. В основі цієї боротьби лежало змагання за контроль над розумом громадян нової радянської держави. Тут створили початку дитячу колонію, а згодом взагалі прийняли рішення знищити. Пам’ятку архітектури (а йшлося вже про самі будівлі, а не про обитель) вдалося зберегти завдяки у першу чергу героїчній боротьбі відомого українського археолога та мистецтвознавця Миколи Макаренка.
Під час німецької окупації монастир відновився, але невдовзі після ІІ Світової війни тут оселився психоневрологічний диспансер. Звісно, це не сприяло збереженню унікальної архітектури комплексу. Так тривало до розпаду СРСР. А 1993 року сюди повернулися монашки та почалося відродження обителі. Одночасно почалися ремонтно-реставраційні роботи.
Сьогодні монастир знову вражає свою красою: відбудовані церкви, дзвіниці, зроблено розпис храмів, наведено лад на подвір’ї. Сюди приїжджають паломники та туристи, а Густинський монастир знову став центром релігійного життя Прилуччини.
Читайте також:
Чернігів – стійке місто: якою бачить концепцію відбудови міста архітекторка Вікторія Якуша
