"Зі стелі пісок сипався, сирість, капає й темрява, бо ми ж не готувалися до війни…". Жителька Киїнки Олена Котляренко сім днів не виходила з погреба – у жінки після травми паралізовано ноги й руки, тому щоб не змушувати батьків носити її на руках із хати в сховище, тиждень лежала під кількома ковдрами за температури +5. Олена розповіла, як вдалося врятуватися з села, яке постійно було під обстрілами.
Ми не думали, що війна прийде в Киїнку
Олена Котляренко з батьками живе в селі Киїнка біля Чернігова. Жінка пересувається в інвалідному візку через травму, в неї паралізовані руки й ноги. Каже, чула розмови про те, що може розпочатися війна, та мама заспокоювала, що нічого не буде. В ніч на 24 лютого Олена погано спала, прокинулась о третій і вже не могла заснути. "О п’ятій я почула два сильні вибухи й одразу зрозуміла, що це війна. Я закричала на всю хату: “Мамо, тату, війна!”. Мама підбігла до мене, увімкнула телевізор і там уже з шостої ранку показували, що вороги бомблять українські міста", – розповідає Олена й додає: спочатку не вірилося, що бойові дії можуть торкнутися Киїнки. А 28 лютого батьки почали хвилюватися й вирішили перенести Олену до кімнати батька, бо в її кімнаті ліжко стояло біля вікна, яке виходило на дорогу. "Це було о першій дня, – каже жінка, – а буквально за пів години затряслася хата, посипалася стеля, все тріщало, чувся якийсь гуркіт, були дуже сильні звуки. Ще до цього батько поставив дерев’яний щит на вікно. І від ударної хвилі цей щит вилетів прямо мені на ноги".
Коли після десятихвилинного затишшя обстріл знову повторився, родина вирішила сховатися в погребі під сараєм. У будинку повилітали вікна, заклинило двері, тому батькові, за словами Олени, довелося вибивати їх сокирою. Жінка каже, до погреба ведуть дуже круті сходи, батькам за 70 і їм важко спускатися, тож знести туди дочку на візку вони б не змогли: "Тому вони мене схопили за ноги, за руки, і ми туди всі побігли. А на сходах всі разом упали. Сиділи ми в погребі до ночі, боялися виходити. Тато вискочив на вулицю й побачив, що в одних сусідів горить будинок, в інших горіли сараї, повибивало паркани, хати стояли без дахів. А на нашому городі, метрів за 15 від вікна кімнати, де я до цього була, лежав снаряд від “Урагану”.
До будинку пустили сусідів, житло яких згоріло, самі ж боялися залишатися в хаті, розповідає Олена. Вона вирішила не виходити з погреба, щоб батькам не доводилося її носити сходами, лежала на розкладачці під п’ятьма ковдрами, бо температура була плюс п’ять. "Такі умови були… Зі стелі пісок сипався, сирість й темрява, бо ми ж не готувалися до війни, у тата лише залишився ліхтарик рибацький. Ніякої гігієни… Мама всі ці дні спала на сходах у цьому погребі, де не розвернутися, просто на подушечці на сходах із зігнутими ногами, батько на мішку з-під картоплі… Там дуже мало місця. Просили у сусідів свічки, вони давали, але все одно економили, тому що не знали, скільки ще сидіти в цьому погребі". Також у холоді, темряві й тісноті матері доводилося ставити дочці катетери, щоб ходити в туалет. У таких умовах родина пробула сім днів, лише батько виходив вночі подивитися, чи ще цілий будинок. "Сусіди на вулиці щось готували, картоплю варили, батько нам приносив, але ми з мамою зовсім не їли, тільки читали молитви", – розповідає Олена.
Втеча до Троїцького собору
Потім до батька додзвонилася Оленина подруга Ірина й повідомила, що людей з інвалідністю приймають у Троїцькому соборі в Чернігові. Вранці приїхав родич з Чернігова й відвіз жінок туди, поїхали до церкви й сусіди. Оленин батько не захотів кидати будинок й залишився удома, разом із сусідським собакою. Олена згадує дорогу: "Ми до Чернігова діставалися якимись манівцями, це так страшно було, блокпости ці… Все розбите, наче якийсь апокаліпсис… Люди ходять – страшно глянути, їх дуже мало, машини горять, будинки якісь димляться. Половини будинків у Киїнці нема… Я очі заплющувала, щоб цього не бачити".
У церкві, розповідає жінка, їх поселили до сховища. У кімнаті було 14 чоловік, дуже літні люди, які не могли самостійно пересуватися, люди з інвалідністю: «Туалет, вся гігієна, все проходило в цій кімнаті. Місця не було, де ходити, матраци лежали близько один біля одного. Вдень розчиняли вікно, щоб провітрювати, був протяг і дуже холодно. Але про нас піклувалися, годували… Мама бігла в їдальню за супчиком, а в цей час були бомбардування. І вона з тим супчиком бігла скоріше у сховище, бо казала: “Снаряд упаде, мене вб’є, а ти там одна лежиш…”. Ми весь час молилися, я навіть сповідувалась, тому що я хвилювалася за своє життя».
На десятий день подруга Ірина запропонувала Олені з мамою виїжджати. Жінки вирішили ризикнути, хоча багато чули про те, що машини, які виїжджають, можуть обстріляти. Зібралися й на наступний день подруга з чоловіком їх забрали: «Ми проїхали 20 кілометрів і в нас почала димитися машина, ми заглохли в полі. Ірин чоловік перевірив, сказав, що непорядок з мотором, і так ми нікуди не доїдемо. Проте вирішив, що будемо їхати, як зламається, то зламається…Ми три чи чотири години їхали якимись полями, машина днищем ударялась, зупинялися, мабуть, кожні сто метрів, знову їхали. І доїхали ми до Остра». З Остра людей забрали волонтери, які поверталися до Києва, а вже у Києві родич знайшов машину й відвіз до Івано-Франківська.
"Швидка", одужання та дорога в Італію
Олена згадує, з Києва вдалося дивом виїхати до початку дводенної комендантської години, адже були величезні затори й черги на виїзд. Коли приїхали до Франківська, Олена відчула, що захворіла й два тижні пролежала: "Викликали швидку, возили мене на рентген, бо думали, що в мене вже набряк легень, я задихалася… У мене після травми дуже погано працюють легені. Мені призначали одні, другі, треті ліки – вони не допомагали, коли на другий тиждень вчетверте нові призначили – мені стало легше. А до цього мама клала мене на ліжко головою вниз і вистукувала всі ці мокроти, щоб вони виходили, тоді мені на п’ять хвилин ставало краще".
Згодом Олена дізналася від волонтерів, що є можливість виїхати за кордон. З Італії приїхали представники Червоного Хреста і на машині швидкої забрали Олену з мамою до однієї з італійських клінік з реабілітації людей з інвалідністю. Згодом до них має приєднатися й батько.
"До нас дуже добре ставляться й весь час хочуть допомогти. Нам сказали, що ми можемо жити тут пів року, дали документи. Мама нарешті стала спокійно спати, хоча ще досі страшно, коли літають літаки. І ми хочемо повернутися додому якомога скоріше. Ми все життя будемо всім дякувати, хто нас врятував", – каже Олена.
Читайте також:
Білизна, техніка та водопровідні крани: що з дитячих таборів у Седневі викрали російські військові
Заклеюють вікна та розбирають завали у зруйнованому гуртожитку в Чернігові
