Свою історію про роботу і життя під час воєнних дій розповідає лікар-пульмонолог, завідувач ковідним відділенням обласної лікарні Іван Тельнов. Про найбільший страх, розчарування, найсмачнішу каву в кружці, роботу без світла і про те, що зробить в перший день по закінченню війни читайте у "Монологах блокадного Чернігова".
"І це була найбільша помилка в моєму житті"
Для мене, як і для інших, війна почалася з ранкових сирен в місті. Коли я почув сирени – все зрозумів. У нас був із дружиною невеличкий план і вона одразу повезли дітей до мами в село (населений пункт неподалік Чернігова, – ред). І це була найбільша помилка в моєму житті.
Я, як завідувач (ковідного відділення обласної лікарні – ред.) одразу пришов на роботу, нас, всіх завідувачів, зібрали і повідомили, що почалися бойові дії, що лікарня буде працювати в своєму звичному режимі, тобто всі залишаються на своїх робочих місцях. Це був перший день і тут, в лікарні, ми залишилися до кінця активних бойових дій в Чернігові і жили саме тут на території.
Наше ковідне відділення з перших днів війни почало виписувати хворих, щоб ті могли дістатися безпечних місць. Ті ж пацієнти, хто потребував подальшого лікування, залишалися в лікарні, тому що вони вже не могли дістатися домівок, а стан деяких не дозволяв перебувати вдома без кисню, вони потребували постійної кисневої підтримки. Останній пацієнт з нашого відділення був виписаний 23 березня. Отже, ми працювали на початку війни, як працювали і до війни. Лікарський склад ковідного відділення залишився майже в повному складі. В цьому складі ми працюємо й тепер.
Під час активних воєнних дій до нас, і до мене особисто, зверталися люди з легеневими проблемами, астмою, кашлем. Не завжди це були виключно мої пацієнти. Зверталися й бійці ЗСУ, які тривалий час перебували в окопах. Зверталися ті, хто постійно перебував у сховищах, не жили в домівках. Зверталися навіть з маленькими дітьми від трьох рочків і менше щодо проблем органів дихання. Тож довелося надавати допомогу всім, хто цього потребував. Були і хворі з бронхіальною астмою. Дякуючи волонтерам, ми видавали і продовжуємо видавати інгалятори. Тобто ліки, завдяки волонтерам, у нас для цієї патології є.
"Найстрашніші дні для мене"
Найстрашніший день для мене – а їх було декілька – був, коли привезли перших поранених. І ще один, коли їх привезли понад 40-50 осіб за годину.
С початку війни – і до самого кінця активних бойових дій, – крім роботи в ковідному відділенні, ми почали працювали в приймальному відділенні для допомоги лікарям приймального відділення, сортування хворих, надання першої медичної допомоги, поки були зайняті хірурги, поки зайняті операційні. От це були страшні моменти.
Але найстрашніший момент в моєму житті був, коли мені зателефонувала мама і сказала, що їх вулицю обстріляли з градів, що будинок навпроти палає, що її будинок пошкоджений і вона з дітьми ледь встигла сховатися у льох. Це був найжахливіший день мого життя. Я дуже хвилювався, не знав, що робити. Та дякувати моїм друзям, справжнім друзям, маму з дітьми наступного ранку вивезли в безпечне місце, де вони перебували наступні три тижні, а вже потім поїхали далі.
Найстрашніші моменти – це коли ти чуєш літак, знаєш, що зараз десь буде авіаудар, але не розумієш, чи то буде обласна лікарня, чи твій будинок, чи ще щось. І ще думаєш, скільки поранених привезуть до тебе після цього. Але людина – істота, яка до всього пристосовується. Пристосувалися і до авіанальотів та вибухів.
Важкі моменти були також, коли в лікарні не було світла, води, опалення. І як раз в цей період поступали поранені. Коли зникло світло, працював лише генератор, який постійно вимикався. Було дуже важко. Мої знайомі з Канади не розуміли, як лікарня може працювати без світла, води і тепла, для них це дивно. Але наші лікарі працювали, надавали допомогу, хворих на ношах підіймали на другий і третій поверхи вручну. Робили все, що від нас залежало.
Нас своїм оптимізмом підтримували бійці, коли приходили до лікарні: "Ми їх зупинили. Ми їх зупинимо. Ми надали гідну відсіч тощо".
Важкі моменти – це втрата двох друзів. З одним ми давненько не спілкувалися, але були дружні. А інший друг пішов до ЗСУ, пройшов АТО і ми з ним бачилися буквально за три дні до його загибелі. Прийшла звістка, що він загинув під час обстрілів, коли вивозив поранених. Було дійсно важко і боляче. Досі воно мені болить. Ось це також найстрашніше.
"Я ніколи не забуду дикий холод"
До всього іншого можна пристосуватися. І справді розумієш такі прості речі, коли радієш свіжому теплому хлібу, радієш, що в крані з’явилася вода, що є світло. Коли радієш теплій їжі, що вона тепла і її можна їсти теплою. Радієш теплій воді, що можна помитися. Тобто таким речам, які ми не цінуємо в повсякденному житті, які нам здаються звичайними. Їх починаєш цінувати гостріше.
Наприклад, кава, зварена на газовому пальнику, має кращий смак, ніж в будь-якій кав’ярні Відня. Вона була зварена, коли не було світла. Коли ти грієш чайник, термос, приносиш, щоб зробити розчинну каву. І краще зробити розчинну, адже немає води, щоб потім вимити чашку від заварної кави. І мої друзі дістали газовий пальник, залізну кружку і заварили каву. Справжню, в кружці. Вона для мене була краща за віденську. От такі мої спогади будуть про війну.
А ще – дикий холод. От це я ніколи не забуду, коли ти постійно мерзнеш, не можеш зігрітися. Ковдри, кофти, купа шарів одягу… Це єдине, що можна було зробити, а більше нічого, якщо немає світла і опалення. Тільки вдягатися, вдягатися, вдягатися. Пацієнтів вкривали ковдрами. По кілька ковдр. Більш нічого не зробиш, ніяк не зігрієшся.
"Купимо квартири на одному поверсі і будемо жити однією родиною"
Наше ковідне відділення, як маленька родина. Всі разом ми пройшли важкі часи ковіду і нас це зблизило, згуртувало. Ми навіть жартували, що ми після війни всі купимо квартири на одному поверсі і будемо жити однією родиною. І це дійсно було так, всі підтримували один одного. Спали, їли. Все було за розкладом. Так, ми склали розклад, поділилися на бригади, які ходили на чергування і кожні три години мінялися в приймальному відділенні. Не було проблем, що не міг, наприклад, заснути, не міг їсти. Дякувати підтримці колег, все пережили: коли ви по черзі готуєте їжу, коли ти встаєш о шостій ранку, займаєш чергу, твої колеги приходять, допомагають тобі носити воду або ти їм допомагаєш. Ми все це пережили нашою родиною лікарів ковідного відділення.
"А інше було не важливо"
Що робили у вільний час? Грілися на сонечку, коли було тепло і було сонечко. У вільні хвилини було спілкування. Все. Більш нічого іншого. Читати не хотілося, дивитися щось теж. Новини я перестав читати десь ще на початку березня, тому що всі новини нам приносили бійці. А інше було не важливо. Було важливо і цікаво куховарити, і щоб їжа була теплою, шукати воду, думати, що робити у відділенні. Ми всі ділилися один з одним думками, що кожен з нас буде робити по закінченню війни. Хто прийматиме гарячий душ і буде там сидіти, хто піде в сауну, хто кудись поїде, хто щось собі придбає... Отже, надіям, відповідями на питання "що ти зробиш після війни?" – саме цим і ділилися. Ми щодня всім відділенням збиралися за сніданком, обідом, вечерею і підтримували один одного, хто як міг. Заспокоювали тих, хто був у розпачі. Хтось розповідав цікаві історії. Спілкувалися, словом.
"Найбільше сумував за світлом"
Найбільше сумував за світлом. Коли немає світла – дуже-дуже сумно. Ти не можеш зігріти собі чайника, увімкнути обігрівач, приготувати гарячу їжу, тому що мультиварка не працює і треба йти на польову кухню й розігрівати там, або під обстрілами бігти додому, готувати-гріти, адже вдома був газ і під обстрілами повертатися. Тож ми дуже раділи, коли у нас в лікарні з’явилося світло.
"Потім вже було нестрашно"
Бомбосховище на території обласної лікарні було надано обласною держадміністрацією для загального користування і в перший же день війни воно майже було заповнене цивільними, які не мали жодного стосунку до лікарні. Пацієнтів ми розміщували в підвалах наших будівель. Самі перебували в лікарні. Спочатку ми перебували в підвалі нашого корпусу, але він не зовсім пристосований під сховище. Потім ми перебували вже в нашому корпусі, де ховалися за правилами "двох стін". Спали в коридорі, між нами було три стіни. Під час авіанальоту ховалися і за третю стіну. І перечікували. А більш нічого не залишалося: бігати туди-сюди було незручно. А потім вже перестали боятися. Розумію, що це невірно, неправильно, але потім вже було нестрашно.
"Про це я пам’ятатиму"
Пам’ятаю, як діти робили серветки для перев’язок для поранених. Якось так було: вони в підвалі, ще було світло, йде обстріл, а вони роблять серветки для перев’язок для поранених бійців.
І ще запам’ятав одну дівчину. У нас перебувала дівчина з обмеженими можливостями. Вона потрапила до нашого відділення, не могла пересуватися самостійно, весь час була прикута до ліжка. Але у неї була сильна жага до життя. Вона дуже боялася померти. Ми її підтримувати, намагалися розрадити її, поговорити. Вона мріяла написати вірші про закінчення війни.
А ще запам’ятався мій день народження, який я святкував на роботі, при світлі невеличких ліхтарів і свічок. І були три подарунки, які були найцінніші в той час: пачка цигарок, налобний ліхтарик і пляшка справжнього коньяку.
У нас зникав Інтернет, мобільний зв'язок. Коли з’являвся телефонував тільки мамі, поцікавитися, чи все у них гаразд, сказати, що у нас все добре. Якось відвикли від соціальних мереж, месенджерів. Коли зв’язок почав відновлюватися, було, навіть, незвично, що він є, що тобі люди пишуть, що в соцмережах є новини. Й досі все це незвично, я відвик, адже є цікавіші речі: прогулятися по вулиці, погрітися на сонечку, поспілкуватися людьми, аніж зависати в стрічці, щось писати і читати.
"Я не можу перелаштуватися на мирне життя"
Особисто щодо мене, то я ще не можу звикнути до тиші. Я не можу перелаштуватися на мирне життя. Як це зробити? Я намагаюсь, але для мне це, поки що, важко.
"Вони виховали ненависть на покоління"
Я бачив всі руйнування Чернігові. Дуже страшно виглядає. І я відчуваю ненависть до окупантів, до рашистів. І ця ненависть на покоління, тому що навіть мій молодший син, в черзі за хлібом, сказав бабусі, до речі, російською мовою: "Бабушка, я ненавиджу русских". Цій дитині лише дванадцять років. Вони виховали ненависть на покоління. Це лише ненависть. Все. Більш нічого. Ніякого болю, жалю, до цивільних, дітей, військових рашистів немає взагалі. Це лише ненависть до всіх їх, як до нації. Окупантам не пробачу ніколи.
"Ви за бородою доглядали?"
- Звісно, доглядав. Підстригав. Вона така ж сама, як і до війни, такої ж довжини. Вона такого ж розміру і залишається на тому ж місці (сміється). Тут є машинка для стрижки, тому проблем з цим не було. Проблема з перукарнею дійсно була, я перед війною не встиг, але одна із співробітниць має навички і вона нас стригла. Без світла, але якось.
"Сумував за теплою їжею"
Сумував за теплою їжею. Річ у тому, що ми в перший тиждень зробили запас продуктів, доволі великий. Там все було. Щоб окремо за чимось сумував? Мабуть, морозиво.
"Війна змінила мене і моє ставлення до людей з мого оточення"
Щодо пробачення і мого оточення. У мене змінилося ставлення до людей. Війна показала, хто вартий твоєї уваги, хто дійсно поруч із тобою, хто готовий тобі допомогти. Це не маленьке коло людей. А є люди, які, начебто, здавалися тобі друзями, близькими знайомими, з якими ти спілкувався, але війна показала, що не такі вже вони й друзі, не такі й знайомі. Варто їм виїхати за межі Чернігова і ти перестаєш для них існувати, тобто вони починають нове життя десь і ти просто пропадаєш з їх кола. Вони живуть мирним життям і у них все гаразд. І ось ці запитання в месенджерах "Як ти?", в певний момент часу почали мене дратувати. Я писав тільки: "Живий". Більш нічого не відповідав. Коли були повідомлення "Як ти? Чим допомогти?", я розумів, що з цими людьми варто спілкуватися, адже вони розуміють, що в Чернігові потрібно щось. Пропонували вислати батарею, наприклад. Пропонували зістикувати нас із волонтерами.
А були запитання лише "Як ти? Як Чернігів?". Ставлення до таких людей змінилося. Війна показала справжню сутність людей. Чи будуть ці люди в моєму оточенні потім? Я не знаю. Вони ще не повернулися до Чернігова. А з тими, хто повернувся, то спілкування тепер проходить в іншому форматі. Війна змінила мене і моє ставлення до людей з мого оточення. Прощати? Мою властивість прощати війна не змінила. Кожний несе відповідальність за своє життя, життя своєї родини. Я все розумію. Тому я пробачаю всім все, але моє ставлення до них змінилося. Я знаю, що на певну людину я вже не зможу покластися в інший важкий час чи попросити про якусь інтимну справу.
"Боятимуся їх втрати"
Чого я боятимуся в майбутньому? Буду боятися за життя своїх дітей, мами, дружини, справді близьких людей, які стали ще ближче за час війни. Боятимуся їх втрати, боятимуся за їхні життя більше, ніж за власне.
"Стану більше спілкуватися"
В майбутньому я зміню своє ставлення до спілкування. Стану більше спілкуватися з тими людьми, з якими мало це робив. Хочеться зробити так: більше спілкування, зустрічей. От до війни цього не усвідомлював, а під час війни зрозумів, що потрібно більше спілкування і зустрічей для підтримки один одного.
"Що я зроблю в перший день після війни?"
Що я зроблю в перший день після війни? Гадаю, ми зберемося нашою ковідною родиною – як ми її називаємо – і відсвяткуємо перемогу. Особисто я? Я, навіть, не знаю. Мабуть, висплюсь. Не буду вставати з дивану, буду спати (сміється).
Переживши все це, хочу побажати собі майбутньому здорового глузду, завжди, здорового страху і залишатися таким, який є. Ось так.
Читайте також:
Розвідка оприлюднила ім’я російського генерала, який керував авіанальотами на Чернігів
