Психотерапевтка Ольга Голубицька приблизно 11 днів провела під обстрілами у Києві. Врешті взяла двох котів, спортивний костюм та переїхала до Івано-Франківська. Тут вона організувала психотерапевтичні групи для вимушених переселенців.
Про емоції, які переживають люди під час війни, і як з ними справлятися, Ольга Голубицька розповіла кореспондентці Суспільного.
Я не можу говорити, мені занадто боляче
Зазвичай люди кажуть: "Я не можу говорити, мені занадто боляче". Людям зараз дуже важко говорити. Особливо тим, хто виїхав з таких “гарячих точок" як Маріуполь.
"У мене немає слів" — цю фразу зараз багато хто використовує, особливо, коли побачили фото з Бучі. Ще кажуть: “Я не знаю, як з цим жити?”
Тому я створила середовище, в якому люди можуть щось робити, помовчати, а коли наважаться — то й сказати. Основа цих зустрічей — арттерапевтична. Групові заняття проходять із виконанням арттерапевтичних технік, що допомагають людині безпечно висловити те, для чого може не бути слів. Коли чуємо арттерапія, це викликає асоціації з дітьми і чимось ніби несерйозним, але це не так.
На одній із зустрічей ми працювали з глиною. Робота саме з нею допомагає переживати найскладніші стани та емоції. Пам'ятаю, я зустріла групу і побачила, що у людей закарбувався на обличчі біль. Сама пригадала своє лице у перші дні війни. Тоді не впізнавала себе. Воно було якесь застигле, спазмоване. Тому робила багато вправ, щоб повернути обличчю і тілу чутливість, здатність переживати не тільки біль та страх.
Отож під час роботи з групою кожен міг попрацювати з глиною. Після завершення я запиталася про їхні емоції, в якому вони стані, щоб хоча б кивнули, сказали слово. Тобто, що ви відчуваєте.
Один чоловік промовив: “Я не можу говорити, мені занадто боляче”. І оці його слова — це вже щось. Бо коли людина приїжджає з таких жахливих міст, то в неї все розірване. Вона не знає, хто вона, де вона, що з нею відбувається. Я пояснювала, що навіть одне слово — це вже результат.
Люди починають говорити у безпеці
Люди починали говорити в найнеочікуваніші моменти, або сльози можуть навернутися, або тремтіння. І якщо так трапиться, то ви маєте право поплакати. Тому змушувати не треба, швидше — створити безпечне середовище. А ще, наприклад, ви любите щось смачне їсти, маєте улюблений напій і він повертає вам відчуття безпеки. Я називаю це містками. Бо ми ніби розірвані на дві частини — до війни і після.
Тому всі дії, які доступні з мирного життя у теперішнє, потрібно повертати. Я, наприклад, не можу без чаю з бергамотом, мені треба саме такий чай, і я ходила в Івано-Франківську, шукала саме його.
Коли ви повертаєте собі себе, так ви боретеся із Росією. Бо завданя агресора, щоб ви втратили свою ідентичність.
У нас — “легалізована агресія”. Це нам допомагає
Росіяни намагаються нам показати, що боротися — безрезультатно, потрібно терпіти. Це те, що, власне, і роблять в Росії — терплять. Але вони не розуміють, що у нас — “легалізована агресія”. І кожним своїм кроком допомагають українцям ще більше їх ненавидіти. А ненавидіти зараз — добре. Це допомагає українцям сепаруватися, відділитися, що ми не брати і сестри. Саме ненависть така, я маю на увазі, не спустошлива, а така холодна.
Щоб вийти з кола “жертва” і “агресор”, жертва має стати і сказати: “Ти — агресор”. Щоб мати можливість ненавидіти тих, хто її вбиває. Бо Росія — вона стирає ці межі, вона намагається сказати, що є добрі "рускі". Зараз — ні. Зараз — не час прощати. Бо потрібно зберегти свої кордони. Завершиться цей етап, тоді поговоримо про нові переживання.
У людини взагалі-то немає негативних емоцій. Вони всі для чогось служать. Вони стають негативними, тільки якщо людина фіксується в певному стані.
Але українці навіть під час війни рятують котиків, пташеняток. Це дає баланс. І тут є любов.
Люди вмирають, волонтерять, воюють, а я не можу піти до магазину
Ще один стан, який може виникнути під час війни — заціпеніння. Ось люди вмирають, ось тут — волонтерять по 48 годин у добу. А ти сидиш і не можеш піти в магазин. А ще ти хочеш про це поговорити, але тобі дуже соромно, бо твій біль на фоні болю інших не має права існувати. А коли не має права, то ти і не зцілишся і будеш довго перебувати в цьому стані.
Я теж спочатку була в повному заціпенінні. Енергії не було, а мозок кидав усі сили на переадаптацію. І на цьому фоні ще відбувається тиск суспільства.
Пам'ятаю, як на третій день мого перебування в Івано-Франківську прийшов мій друг і сказав: “Ми йдемо на озеро!" І саме цей контакт з природою, демонстрація місця, де саме я можу відновитися, побути в безпеці на природі, повернув сили і вивів із заціпеніння.
Новина, спрямована на емоцію, — не наша новина
Окрім всього жаху, є атаки російських ЗМІ, які спеціально розкручують конфлікти на новий рівень. Вони спрямовані на те, щоб викликати неконтрольований гнів, відчуття покинутості, стан безпомічності. Це — такий жах-жахливий, що все погано і ми всі помремо.
Тому новина, яка спрямована на емоцію, — це не наша новина.
Вони також закидають ботів, які розпалюють певні теми. Наприклад, міський голова виставив новину про вакансії для людей, які втратили роботу, і одразу хтось пише: “А що, франківцям не потрібно роботи?” Людині відповіли, що послугами може скористатися кожен.
Але я декілька разів спостерігала, як боти беруть ці "живі" конфлікти та розпалюють. Тут не варто недооцінювати їхній психологічний вплив. Недарма у росіян така викривлена свідомість. Бо вони там сильно працюють над “шок-контентом”.
Тому, якщо опинився під впливом новин чи подій, то є деякі поради.
1. Потрібно повернутися в тіло — випити чаю, помити руки або — під душ, або хоча б потерти руки одна об одну. Через всю цю інормацію викидаються гормони. А цими діями ти себе перенаправляєш, щоб викид зупинився. Коли чуєте звук сирен, вибухів, то можна із закритим ротом казати "ммм" так, щоби вібрувала щелепа. Це перемкне мозок від звуку сирени, якщо вона занадто лякає. Але якщо ти — в "гарячій точці", де увесь час б'ють гради, то, звісно, це не допоможе, там вже включаться інші механізми.
2. Правило 10 хвилин. Коли повертаєшся в тіло, то можеш оцінити реальність. Тому треба дотримуватися правила, що я, наприклад, відповім чи перепощую фото за 10 хвилин. Ні на що не реагувати одразу. Взяти паузу. Ти не здаєшся чи складаєш руки, а регулюєш усі процеси.
Гумор — найкраща зброя
Це — те, що трусить усіх росіян. У нашій війні тролять все, що можуть. Що робить гумор з агресором? Окупант хоче захопити владу, нажахати. Це ж не просто так росіяни зробили такі звірства в Бучі. Це ж був наказ викликати отаке відчуття жаху. І тут агресор робить все, щоб українці завмерли, здалися. А він отримує тролінг. Це — найгірше, що може бути. Гірше, ніж офіційний спротив, прокляття — наш гумор. Я навіть бачила деякі відео росіян, які кажуть: "Як це так? Українці сидять у підвалах і ще роблять якісь мемчики. А їх точно бомблять?"
Ще допомагає лайка. Тому у нас з’явилося гасло, у якому посилаємо “рускій карабль” у потрібному напрямку.
Наскільки небезпечний пошук ворога
Зараз цивільні не можуть йти й вбивати “орків”, але дуже хочеться. І пошук ворога починає відбуватися серед близьких. І ця енергія, яка не направлена на ворога, на волонтерство, не може реалізувати стратегію: "Бий або втікай". Фактично, люди перебувають у стадії: "Завмри". Ті, хто реалізував дві попередні стратегії, — дуже сильно дратують. А ті, хто травмований, починають відчувати несправедливість. Хтось не виїхав, бо були на те вагомі причини, але ті, хто атакують, зазвичай не мають таких історій. І от такі люди трансформують свою енергію, що “я — герой”, а ти, відповідно, “хто?” Бо я ж собі не дозволяю поїхати. Людина, яка не їде, їй може бути теж страшно. І, відповідно, вона робить перенесення: “Ти їдеш — ти боягуз”.
Але ж статус біженця — це складно. Я, наприклад, перші два тижні хотіла виїхати звідси, бо чула інколи, як в місті говорили про переселенців і це "тисло", бо нагадувало, що я тут чужа. Хоча сім'я, яка мене прийняла, — просто чудова.
Чому люди кажуть: хай йдуть воюють?!
Це — бажання, щоб війна не заходила у наше місто. Така дитяча позиція. Ще один захисний механізм, який увімкнувся. Більшість людей регресують до старих станів. А для багатьох людей найбезпечніші стани — це дитинство. Ковдру на обличчя одягну і не бачитиму війну. Не хочу чути, бачити цих людей, і наче у моєму місті війни немає.
Також я ненароком чула від людей: "Війна десь там". І коли "війна десь там", люди, які приїжджають у місто, це — не “твої українці”, а ті, хто “понаїхав”. І я чула ці фрази особисто: “Не така українська мова, як тут". Або казали: "Приїжджі”. А відчувається, навпаки, що ти не вписуєшся у цей культурний сегмент. І в тебе — повторний біль, можливе поглиблення травми, ретравматизація.
Оце нерозуміння, відштовхування — про захисну реакцію психіки: "Мені так страшно, що я не хочу це визнавати". Таку реакцію ми бачимо від Європи та НАТО.
Найбільше, що травмує переселенця, що вимушена втрата твого дому, твого ритму, твого життя ставиться на один щабель із втратою комфорту місцевих жителів. І це — про нечутливість — “я не хочу ставити себе на ваше місце”.
Як спілкуватися з людиною, яка вимушено покинула своє житло
Поставте себе на місце цієї людини. Як би ви себе почували, коли б у вас не було дому? Якби ви чули звуки бомби? Якби вам не було куди повернутися? Коли не знаєш, чи твій будинок вистоїть, або його вже немає. І тоді зникає більшість запитань.
Їм доводиться проходити через біль, який вони не можуть вимкнути. Але тим, хто приймає, я б порадила проявляти максимум чутливості та часто перепитувати: “Чи не хотіли б ви з'їсти ось це? Що б ви хотіли зробити?" Питання, які повертають до реальності. По-друге, важливо показувати небайдужість, але не тиснути.
І третє — бути терплячим до будь-яких проявів людини. Навіть, якщо вони тобі неприємні.
Що це означає. Людина, яка виїхала з пекла, не буде поводитися нормально. Вона може хотіти плакати, спати, нервувати, можливо, кричати: "Я не хочу щось робити!" Людину може “накривати”. І коли вона опинилася у порівняно безпечній атмосфері, психіка починає "розпаковувати" все, що з нею відбувалося. І тут дуже важливо не ображатися, не реагувати, не вступати в конфлікт.
Також інколи людям не дають можливості проживати їхні емоції. Можна почути: “А давай, поговоримо про щось інше. Та все буде добре, та все вже закінчилося. Скільки можна про це? А чому в тебе такий настрій?” Всі ці фрази дають меседж — все, що ти пережив, тут ніхто не хоче чути. Твій біль нам не потрібен. І це те, що може бути найгірше.
Борщ допоможе спланувати майбутнє
Планувати майбутнє зараз складно, а от бажати, фантазувати — можна. Коли я була зовсім "кисла", то змусила себе приготувати борщ. Бо знала, що треба повертати себе в тіло.
Я люблю борщ, але для людини у стресі чи заціпенінні створення складних страв може бути гіперскладним завданням: треба увімкнути своє тіло, згадати "довоєнні" процеси, реалізувати улюблену страву в нових умовах. Тому в такому випадку приготування такої страви як борщ, наприклад, це — вже перемога над собою. Деякі люди, з якими я працювала онлайн, також ділилися тим, що навіть за кордоном приготування борщу повертало їм частинку себе і відчуття себе українцем.
І я зробила це! Прислала фотографію своєму терапевту і вона каже: “О, жива вода кожного українця". Тому, якщо важко уявити своє майбутнє, — спробуйте приготувати борщ.
Читайте також
- "Мистецтво – моя зброя". Художниця із Франківська виставила на аукціон картину, щоб допомогти ЗСУ
- "Ми не знали, чи виживемо". Історія жительки Гостомеля, яка із сім'єю була в полоні військових РФ
- Війна застала вдруге. Історія переселенців з прифронтової Мар'їнки, які оселилися на Прикарпатті
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
