Від початку російського вторгнення в Україну до Чернівецької області переїхали понад 19 тисяч дітей. 8-річний Платон з Харкова ночував у метро та сховищах, Софія із Запорізької області їхала евакуаційним потягом, де в купе було 20 людей, а Денис з Києва щодня телефонує батьку, який залишився в місті. Суспільне запитало дітей, як вони запам’ятали виїзд із міст та як переживають війну.
Платон їхав до Чернівців 22 години. На залізничний вокзал міста його з мамою проводжав батько. Сім'я живе неподалік військової частини, тому вибухи та обстріли чули.
Два дні вони провели в метро: там перебували постійно. Потім розташувались в напівпідвальному приміщенні спортзалу. Спали також на підлозі. Найбільше вибухів було вночі.
"О 5:00 мама сказала вдягатися. Я спершу не зрозумів, що сталося: у школу ще рано, мама чомусь збирала речі. Потім я почув вибух і кажу: "Мамо, це що, війна?" – говорить хлопчик.
З іграшок взяв магнітний конструктор, блокнот та телефон. На смартфоні немає інтернету, тому мультики майже не дивиться.
У школу, щоб слухати уроки дистанційно, Платона поки не записали. Він вчить англійську та багато гуляє.
"Комендантська година, сирени, це нагадує Харків. Усі мої друзі звідти поїхали в Полтаву, а я їм кажу: "Їдьте, бо туди може прилетіти (вибухнути – ред.)", – говорить хлопчик.
У гуртожитку Платон з мамою живе по сусідству з друзями з Харкова. Ті приїхали в Чернівці раніше: бабуся, дідусь та дівчинка Ліза.
"Так і живемо тут, дочекаємось перемоги й поїдемо додому. Скажемо Чернівцям велике дякую. Все буде добре", – говорить Ольга, бабуся Лізи.
В ігровій кімнаті гуртожитку малюють діти: там розклали олівці, розмальовки, книжки. Раніше тут була читальня студентів.
Софія малює річку в селі, куди з татом ходили рибалити. Дівчинка – вимушена переселенка із Запорізької області. Виїхала з мамою, тіткою, та шестимісячним братом після того, як вибухи пролунали в Василівці.
Дорога тривала 20 годин, евакуаційний потяг був переповнений.
"Було жахливо, в купе сиділи 20 людей. Зі мною на верхній полиці було шестеро дітей. Ще якась дошка висіла над головою, ми постійно пригиналися. Внизу залишились мами з дуже маленькими дітками", – розповідає дівчинка.
Софія ніколи не була в гуртожитку. Каже, їй було цікаво, як скільки людей можуть жити разом зі спільною кухнею, душем.
Мама розповіла дівчинці, чому почалась війна та що Росія руйнує українські міста. Софія святкувала Харкові день народження і сумує, що на місто скидають бомби.
Дівчинка знає, як поводитись під час сирени, які речі складати в тривожну валізу і чому не можна панікувати. Втім, говорить, сирен все одно боїться.
Сім'я Софії поки залишається у Чернівцях. Якщо у місті почнуться бомбардування, їхатимуть за кордон.
"Думала, що це як пригода така. А це не пригода", – каже дівчинка.
Денис з мамою та сестрою виїхали з Києва через тиждень після російського вторгнення. Там жили неподалік військової частини. 24 лютого, коли почулись перші вибухи, мама хлопчика думала, що це навчання українських військових. Потім зрозуміла, що помилялась.
Снаряд влучив у частину.
"Ми ще пішли чайок пити. Чуємо буквально за п'ять хвилин "бум, бум, бум". Тато пішов на вулицю дивитись, в чому справа. Побачив вогняну кулю, небо було червоне", – каже Денис.
Сім'я ховалася у погребі сусідів. Там були кращі умови, аби пересиджувати тривоги: ліжко, телевізор, комп'ютер, опалення.
Їхати після одного з бомбардувань вирішив тато. Він сказав Денису, що вони з мамою і сестрою мають бути в безпеці.
"Без тата їхати було страшно. Він відвіз нас на вокзал. Я плакав, прощатися було важко, не хотілось. Якби тато приїхав, я б дуже сильно зрадів, я б його обняв. Був би найкращий день у житті!" – каже хлопчик.
Денис у гуртожитку познайомився з іншими дітьми: вони граються в хованки, гуляють, разом обідають.
Читайте також
"Накрила тілом немовля, бо чекала вибуху". Історії вимушених переселенців, які живуть на Буковині