Людмила Льосен-Гаврилюк — родом з Івано-Франківщини. Зараз вона живе у Парижі. В інтерв'ю Суспільному Людмила розповіла, як діаспора і громадяни Франції допомагають Україні.
Розкажи, як українці Парижа, згуртувавшись у групу, допомагають Україні.
— Всі українці, які перебувають у Франції, які притомні й правильно оцінюють війну Росії в Україні, стали одним великим кулаком, величезним вуликом бджіл – і кожен на своєму місці робить усе, що може.
На початку це було просто пакування матеріальної допомоги, а потім переросло в таку масштабну акцію, яку дуже швидко підхопили французи, причому на такому високому рівні, ніби ця біда — вже в їхній хаті. Я спостерігаю за французами дуже довго, бо вже тривалий час тут живу. Такої активності від них я ще не бачила.
Українці організовують масові маніфестації. Люди самі приходять і пропонують допомогу, до прикладу, на вокзалах, коли приїжджають біженці, перекладають, приносять їжу, одяг.
У всій Франції, майже у кожній мерії, навіть маленькій, розгорнуті стяги України й там приймають гуманітарну допомогу. Чула про одну маленьку мерію, що зібрала 20 тонн гуманітарного вантажу. Його великою фурою довозять до кордону, а там українські волонтери вже розвозять далі, куди треба. Лишень наша українська парафія, що тут, у центрі Парижа, зібрала в перший тиждень війни 28 бусів гуманітарної допомоги. Пакували всі – від малого до великого, а вже потім і французи підхопили — також пакували те все. Одним словом, кожен на своєму місці робить, хто що може, скільки може, як може.
Люди, які не належать до жодних організацій, самі збирають гроші, купують каски, бронежилети, те, що їм безпосередньо з дому кажуть, що конкретно кому передати. Перевізники також перевозять або приватно, або від асоціації, від якоїсь громади – і це все функціонує дуже швидко. Всі залучені, кожна притомна людина, яка має українське коріння, та й не тільки українці.
У вас є у Facebook спільнота, яка налічує 7,4 тис. учасників. Що вдалося зробити через цю соцмережу?
— Наша спільнота церкви Святого Володимира Великого долучилася до допомоги. Через соцмережу йде інформація і координування. А наш храм перетворився на склад. Згодом стало складніше, тому наші священники — парох Ігор Ранця та отець Володимир Пензей, які теж фізично працювали, як і всі інші волонтери, домовилися з французькою церквою, великою католицькою церквою тут, у Парижі, і вже туди люди приносять гуманітарну допомогу. І тепер біженці можуть прийти до тієї церкви, і взяти одяг, їжу, ліки. Там їх уже координують, куди йти далі й що робити.
Я, до прикладу, зареєстрована як волонтерка при Червоному Хресті. Я приходжу на Східний вокзал і надаю послуги перекладача, підтримую людей, бо їм треба бачити й відчувати що їх люблять і готові допомогти. Дуже багато організацій, які займаються допомогою біженцям, і їх дуже правильно, чітко організовують – тут і медичну страхівку дають, і тимчасовий французький документ, який посвідчує особу та дає дозвіл на роботу, на поселення. Зокрема я особисто допомогла двом хлопчикам, які приїхали на початку війни, все це організувати, доправити, влаштувати.
Зараз сім’я приїхала з двома дівчатками – я також ними займаюся. Тож кожен, виходячи зі своїх можливостей, допомагає, чим може.
На твою думку, наскільки великий потік біженців є до Парижа?
— На початку було мало, адже Франція все-таки далеко від нашого кордону. Зараз кількість біженців збільшується і збільшується — за один день було 200 людей. І далі зростає. Починають говорити, чи зможуть всіх прийняти, але це не є поки критично. Французи створили спеціальну програму з допомоги без надання статусу біженця, хто цього не хоче.
У чому полягає така допомога?
— Надання житла, грошової й медичної допомоги, дозволу на працю і документ, що ти тут перебуваєш. А ось для тих, хто покинув країну і хоче залишитися у Франції, то потрібні цілком інші документи. Треба сказати, що дуже ретельно підходять волонтери до з’ясування, хто саме звертається: коли виїхав, з якого регіону, яка мета, чи ти справді потерпів, а чи просто хочеш скористатися нагодою.
Допомога, яку надають українцям не як біженцям, а саме на час війни, на який період розрахована?
— Спочатку на три-чотири місяці, до літа, але потім, звісно, це буде переглядатися.
Які реакції ти спостерігаєш у французів, яка атмосфера у країні стосовно підтримки України, чи є проукраїнські настрої серед людей?
— Почну з офіційної позиції. Офіційна позиція — проукраїнська. На деяких телеканалах цілий день є логотип із зображенням нашого жовто-блакитного прапора. По-друге, всі новини починаються з того, що відбувається в Україні, і то не просто переказані кимось новини, а безпосередньо — з України, бо багато французьких журналістів є зараз там – у Києві, Харкові, Львові. Один із кореспондентів був у Яворові, якраз коли стався вибух, був присутній при тому і фільмував все. І тут всі, хто спостерігає за новинами по телебаченню, бачили його реакцію, його переляк. Хоча він туди їхав на оптимістичній ноті, з миротворчою місією, а після того швидко зібрався і поїхав з України.
Також є багато аналітичних програм, на які запрошують політиків, аналітиків. І всі в один голос говорять, що це не є нормальним, війну називають війною. Кажуть про те, що все, що переживає зараз український народ, всі ті страждання, будуть переживати й Путін, і його оточення тоді, коли відбудеться суд. Однак потрібні докази. Бо ми бачимо емоційно, що гинуть люди, плачуть матері, але для того, аби відбувся суд, потрібні докази. Я читала у французьких ЗМІ, як люди обурювалися, що журналісти фотографували трупи, що це — нелюдяно. Насправді добре, щоб було багато цих доказів вторгнення, доказів війни. Тому що коли буде суд, а суд неодмінно буде над цими злочинцями, то мусить бути багато доказів зафільмованих, сфотографованих – цих жахіть, мародерства — всього, що відбувається.
Щодо реакції, то звичайні пересічні французи самі збираються, організовуються, бо кажуть, що не можуть стояти осторонь, хочуть допомагати. І не тільки тому, що вони бояться, що ця навала прийде сюди, але ще й тому, що це — просто сором для світу, що у XXI столітті творяться такі жахіття.
Всі знайомі французи, які є в моїй телефонній книзі, близькі, далекі, з якими я спілкувалася бог знає в якому році, всі до одного мені подзвонили й запитали, що можуть зробити, щоб допомогти моєму народові. Всі! Я була просто шокована. Мені було дуже приємно.
Санкції діють тяжко. Європа – це такий великий корабель, поки розвернеться, поки подумає, поки зробить, але все одно це починає потрошки діяти й буде діяти все потужніше.
Також французи дуже бояться загрози застосування Путіним хімічної зброї, бо все це наближається до червоної лінії. І якщо війна зайде в Євросоюз, то може бути страшна точка неповернення.
Сайт "Європейська правда" опублікував 19 березня інформацію, що депутати французького парламенту занепокоєні тим, що боєприпасів вистачить лише на чотири дні інтенсивного конфлікту, та про те, що президент Франції Емманюель Макрон дав старт різкому збільшенню видатків на оборону. Чи це обговорюється теж між людьми й наскільки вони підтримують цю політику?
— Все це обговорюється, французи загалом — дуже освічені люди, які уважно відстежують ці питання. Вони розуміють всю загрозу. Я не бачила жодної опозиції стосовно українського питання. Я стежу за тим, що відбувається, і не бачила, щоб організовували якісь рухи на підтримку Росії. Є абсолютна згуртованість щодо того, що війна – це погано і війни не повинно бути.
Інше питання, що зараз йдуть передвиборні президентські гонки й кожен політик намагається з того зробити собі якусь вигоду. До прикладу, я була дуже подивована, що Марі Люпен так активно стала на бік України, це ж — така радикальна партія. Коли був круглий стіл, участь в якому взяли всі кандидати в президенти, їй закинули, що два роки тому вона була на боці Путіна. А вона відповіла: "Так, це було, але ми всі — люди, ми змінюємося, і після того, що він зробив, я тепер стою абсолютно на боці України". Важко у це повірити, чесно кажучи.
Є ще такі настрої: коли була війна в Сирії чи в Іраку, чи в інших країнах, чому Франція не стала за тими країнами, які мали проблеми. На що є відповідь – Україна ні на кого не нападала, це не є внутрішній конфлікт, це є війна. На Україну напали. Друге, про що говорять: що біженці з України – це діти, жінки й люди старшого віку, а чоловіків немає. Це є дуже достойно – чоловіки-українці залишаються боронити свій край.
Читайте також
- "Засліплює очі "велика російська культура" – письменниця про сприйняття України у Швейцарії
- "Театр — це те, що нас рятуватиме". Франківські актори зіграли виставу "Нація" в укритті
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
