Якщо це лісова пожежа – рятує кожне дерево, якщо це будинок – рятує кожен квадрат, якщо є люди – бореться за кожне життя. Андрій Плоский з Чернігова працює рятувальником 8 років. Зараз доводиться виконувати свою роботу під обстрілами та вибухами. Працювати у таких умовах важко, але він знаходить сили заради українського народу і готовий віддати все, щоб війна закінчилася.
У вільний від роботи час Андрій відпочиває, щоб вийти на чергування, як каже він сам, "у повній бойовій готовності". Щоб працювати "на повну силу", він вивіз рідних з Чернігова. Так, розповідає рятувальник, ніщо не відволікає від роботи.
Як воно працювати під обстрілами і вибухами, чи є серед колег травмовані і як часто люди кажуть "Дякую" Андрій Плоский розповів у проєкті "Монологи блокадного Чернігова".
Війна змінила моє життя. Можна сказати на 100%, тому що, як кожен українець, доводиться вночі прокидатися від вибухів, снарядів, але знаходимо сили для того, щоб виконувати своє завдання за призначенням, заради свого – українського народу.
Я не жалію, що обрав таку небезпечну роботу. Я ще раніше хотів допомагати людям, а зараз розумію наскільки це необхідно у наш час. Можу сказати, що я навіть радію, що можу допомагати людям.
На виклики виїжджаємо кожне чергування. Кількість бойових виїздів може відрізнятися в залежності від обставин, які складаються. Доводиться працювати дуже часто. Працюємо і вдень, і вночі. По-різному. Може бути і два, може бути – п’ять виїздів. Робота рятувальника до війни і після відрізняється обсягом робіт, які треба робити. До війни у рятувальників не було розмінувань, кількість пожеж зараз збільшилася, під час обстрілів – гинуть люди, є поранення. Це все ми намагаємося ліквідовувати.
Що відчуваю коли виїжджаю на виклик? Це відчуття якоїсь небезпеки за своє життя, за життя своїх товаришів, за те, щоб вберегти техніку, щоб надати їм належний догляд, щоб якнайшвидше добратися до місця, зробити свою справу – якомога швидше і якісніше. Допомогти людям, щоб люди відчували нашу підтримку, нашу допомогу, щоб мінімізувати стресові ситуації, які виникають під час обстрілів.
Коли рятую життя, я відчуваю, що виконую свій обов'язок. Виконую ту присягу, яку я давав своїй країні. Можу сказати, що я роблю роботу максимально. Я готовий віддавати всі свої сили для того, щоб якнайшвидше все це закінчилося, щоб люди повернулися до нормального життя. Коли я бачу руїни, людей, які поранені – виникає відчуття тривоги, болю. Це мої земляки, це мої колеги. Ще більше душа болить коли доводиться бачити дітей, або які, не дай Боже – загинули. Серце стискається від того болю, від того, що це все, на жаль, має місце у нашому житті. Я готовий, повторю ще раз, працювати, щоб якнайшвидше все це закінчилось, щоб мінімізувати наслідки цього всього.
Мій робочий день розпочинається з того, що ми приймаємо чергування, приймаємо техніку, проводжу щоденний технічний огляд, перевіряю свою бойову машину, щоб вона була справна, перевіряємо паливо – все, щоб працювало. Якщо є якісь недоліки, ми їх ліквідовуємо. 24 години на добу ми готові для того, щоб виконувати свій обов'язок. Якщо трапляється таке, що машина несправна – намагаємося у найкоротший термін її зробити. Доводитися інколи ремонтувати машину в складних умовах.
Кожен виклик триває по-різному. Все залежить від ситуації, яка триває на даний час. Якщо немає обстрілів і ситуація більш-менш спокійна, ми гасимо пожежу, рятуємо травмованих, перевіряємо чи ніхто не опинився під завалами. Якщо є постраждалі чи люди, яких треба витягти – ми це робимо.
У нас не один караул. У залежності від обставин на виклик може їхати від одного до декількох екіпажів. В залежності, яка складається ситуація відправляється і техніка, яка потрібна, і кількість особового складу. Сьогодні я працюю на другому ходу, через день буду на першому ходу. Якщо якийсь виклик, спершу виїжджає перший хід, другий хід – це допомога. Якщо немає обстрілів і не потрібна допомога, другий хід може не відправлятися. Стараємося справлятися одним ходом, щоб не наражати на небезпеку ні людей, ні техніку.
Потрапляли неодноразово під обстріли. Це було під час чергового виклику. Два мої колеги травмувалися. Травми незначні, але все одно має місце, на жаль, такі ситуації в нашій роботі.
Рідні хвилюються за мене. Вони переживають, постійно телефонують. Своїх рідних, на щастя, відправив на Західну Україну. Поїхала дружина, поїхали діти, мама з татом, сестра. Я залишився тут сам. Мені так набагато спокійніше, коли я знаю, що з ними все гаразд – працювати набагато легше. Я думаю, що мої діти пишаються тим, що я допомагаю людям.
Багато людей висловлюють слова подяки, підтримки. Я їм дуже вдячний. На це все можу сказати лише одне, що я служу українському народу. Я радий, що маю змогу, бажання робити свою роботу. Роботи останнім часом збільшилося у період війни. Просто навіть відро води комусь принести чи когось підвезти в лікарню, якщо є змога. Але дуже багато людей нам дякують за роботу. Я прийшов на службу в 2014 році, в листопаді. Поступив на посаду водія, пройшов навчання.
Я дуже люблю людей. Люблю життя, люблю бути корисним і допомагати людям. Тому обрав професію рятувальника. Люблю дуже природу. У мене позиція у житті, що якщо це лісова пожежа – рятуємо кожне дерево, якщо це будинок – відбиваємо кожен квадратик, якщо є люди – боремося за кожне життя. Все, що можу сказати, що я просто люблю свою роботу. Я щасливий і радий, що я маю змогу, можу допомагати своїй державі і своїм землякам.
Відпочиваємо нормально. Чергуємо через добу. Добу відпрацювали, добу маємо вихідний день. У цей вихідний день можемо свої речі до ладу привести, полатати, помитися, відпочити для того, щоб з новими силами заступати на бойове чергування.
Найбільше болить душа за те, що зараз йде масовий обстріл житлових кварталів, будинків, знищуються дуже багато історичних пам'яток. Дуже багато людей отримують травми. Найбільше турбують діти, які ні в чому не завинили, які не заслуговують на те, щоб жити в цей час і бачити те все, що вони зараз бачать. За дітей, за жінок, за людей похилого віку у мене душа болить найбільше.
Я не пробачу путіну за те, що втягнув не тільки свою країну, а й сусідню. Від цього страждаємо ми: наші діти, дружини, люди. Звичайні українці, які ще три тижні тому мали змогу жити нормальним життям, зараз вони змушені втікати з своїх домівок.
Дякую кожному українцю. Людині, яка допомагає чим завгодно: просто відвезе харчі, допоможе з ремонтом автомобіля. Хтось допомагає з поставкою запчастин, хтось просто готує смачненьку їжу і каже: "Хлопці, ось вам – поїжте, попийте!". Дуже багато людей нам допомагають, тому я відчуваю цю підтримку, і не тільки я, а й мої товариші. Дякую від усього мого колективу. Зараз складний час, всі дуже згуртувалися. Ми всі зараз, як одна велика родина. Тому, я дякую кожному.
Від початку війни місто зазнало значних руйнувань. Зруйновано багато будинків, багато приватних секторів, інфраструктура теж зруйнована, кінотеатр Щорса. Місто зазнало багато втрат.
Ми вже перемогли. Ворог не очікував такого спротиву, він не думав, що ми так всі згуртуємося і будемо допомагати один одному. Хочу сказати всім, щоб люди не слухали хто там щось говорить, що ми здамося, що ми програємо. Ні, ми вже частково перемогли і перемога буде за нами. Ми будемо стояти до кінця, щоб відсвяткувати перемогу над ворогом. Після закінчення війни хочу обняти дітей, жінку, батьків і в той же день приступити до відновлення міста. Буде багато роботи по розчищенню після закінчення війни, по розмінуванню, по відбудові цих територій. Буде дуже багато роботи, будемо працювати.
Читайте також:
Монологи блокадного Чернігова. Як рятувалась киїнська багатодітна родина Анни Шатирко
