Місто зруйноване, а найбільше болить бачити переживання дітей, – чернігівський журналіст Владислав Савенок щодня виходить на вулиці обласного центру і знімає наслідки російських обстрілів та людей.
За його спостереженнями, від початку війни люди згуртувалися, навчилися виживати та допомагають один одному, як можуть. Вони навчилися відрізняти коли стріляють росіяни, а коли наші відбивають їхні атаки. У проекті "Монологи блокадного Чернігова" Владислав Савенок розповів, що вірить у перемогу та вважає, що народ, який прагне свободи – знищити неможливо.
Під обстрілами живеться нормально. Мене найбільше непокоять діти. Я виходжу вранці, ввечері і знімаю, фотографую сотні дітей маленьких. У мене зараз шестирічний онук захворів. Знаєте, сьогодні я знімав відео, як чернігівці купляли цибулю. Знімав молоду маму в якої одному хлопчику півтора роки, іншому – 6 років. Я тільки відзняв, зробив кілька знімків і через 2 хвилини "прилетіло". Я перший раз почув снаряд так близько. Тепер я знаю, як падають снаряди. Він пролетів житловий будинок і впав десь поряд. Місця я вже не шукав.
Чоловіки, які пройшли армію, для них це нормально. Найважче зараз дітям, що їх звідти не можна вивезти. Найбільше болить, що багато малих дітей. На них не можна без сліз дивитися. Оце найбільше болить. (плаче).
Люди змінилися від початку війни. Знаєте, люди згуртувалися біля будинків, вони швидко там прибирають, приїжджають комунальні машини. Вони один одному допомагають. Я так спостерігаю, що люди звикли уже переборювати ці речі, вони моляться за наші Збройні Сили України і намагаються дочекатися перемоги.
Місто дуже зруйноване. Деяким районам пощастило, деяким дуже не пощастило. Я досліджував, як падають снаряди. У мене таке враження, що на території міста знаходяться люди, я не знаю чи вони чернігівці, чи вони диверсанти, але по-моєму багато людей коригує вогонь. Можливо їх кілька десятків. Це люди, яких сюди закинули, або вони тут живуть.
За моїми спостереженнями люди навчилися виживати. Навчилися цінувати коли немає електрики, немає інтернету, немає зв'язку, води. Мені не вдалося побачити людей, які б билися чи сварилися. От таких я не бачив. Я бачу люди здружилися, об'єдналися, зрозуміли хто насправді є вороги. Я вивчав історію. Я бачу, що все повторюється. Я раніше спостерігав, що люди прихильно до росії ставилися. Ніхто не вірив, що буде війна. Я постійно слухаю по радіо історичні програми і зрозумів одне, що коли наближалася війна, я за два місяці почав готуватися. Люди навчилися відрізняти коли стріляють росіяни, а коли наші відбивають атаки. Люди ходять швидко, люди вітаються один до одного, як до родичів.
Бомблять житлові об'єкти, бо росіяни - безсилі. Вони безсилі оточити нас. Вони умовно, наприклад, оточили Чернігів, але вони нічого не можуть зробити. Вони від безсилля і від того, що у них погана зброя, вони луплять куди попало.
Чи вірю росіянам в їхнє каяття? Ні, не вірю. Справа в тому, що я - як людина, яка служила в армії, я прекрасно знаю ці установки, які дають командування. Російські солдати, офіцери зараз роблять із себе "овечок", які нічого не знали. Вони просто намагаються вижити, бо якщо б вони говорили, щось інше, наприклад, той льотчик якого збили над Черніговом, який бомбардував наш Чернігів, то люди б його розірвали. Я думаю, що росіяни просто не уявляють, що це таке війна. Вона до них не приходила. Якби вони відчували те, що ми відчуваємо, то вони б свого Путіна розтерзали на шматки. Його розтерзають на шматки, але після суду.
Є історії, які мене вразили. На своїй вулиці я зустрів жінку з дитиною, якій півтори рочки. Вона тримала її на руках, і я її записав. Вона розповіла, і ми разом плакали, що їй нікуди їхати і ніхто її не вивезе, бо немає машини. І немає ніяких перспектив, окрім того, щоб чекати, щоб Чернігів відбили. Ми так разом поплакали. Це мене вразило надзвичайно. Красива, молода жінка і гарна дитина, і от таке горе для мирних людей.
Як живуть люди без того, що ми називаємо цивілізацією? Ви знаєте, мені вдалося закупити хліба. Я знімав одного чоловіка, який сам пік хліб, замішував його.
Мій родич привіз нам 10 кг муки з жуками. Люди виїжджали з Чернігова, це борошно викинули. Ми з нього намагалися спекти хліб, але електрика пропала. Тісто підійшло, але спекти його не змогли. Черги великі дуже і за ліками, і за продуктами. Ну я по магазинах не ходив, бо я за два місяці запасся. Моя дружина сміялася, але я заставив її насушити сухарів. Сухарі завжди рятували людей у важкі часи. Але, на жаль, багато людей вірили, що росіяни - наші брати, але вони показали себе, як вороги.
Чернігів буде тримати оборону довго. Чернігів не здасться, я в цьому переконаний. Немає такої сили, яка може змусити нас здатися. Я вірю у нашу перемогу. Я знаю, що все буде добре, бо Україна завжди піднімалася і завжди перемагала. Всі вороги, які були на нашій землі колись – пішли. Я знаю, що Україна відродиться, а та "імперія зла", якою вона була і якою вона залишилася - розвалиться. Україна буде європейською державою. Хто залишиться живими – зустрінуть хороше і щасливе життя. Неможливо знищити той народ, який прагне свободи. Так і буде з українським народом.
Читайте також:
Монологи блокадного Чернігова. Священник, який з початку війни займається волонтерством
