Микола Лесюк – професор, завідувач кафедри слов’янських мов Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. 25 лютого чоловік відсвяткував 80-літній ювілей. Він – автор 260-ти наукових праць, опублікуваних в наукових виданнях не лише України, а й Польщі, Чехії, Білорусі, Росії. Автор кількох посібників та книжок, зокрема, книжки "Доля моєї мови", за яку він отримав міську премію ім. Івана Франка; "Мова чи язик" – про те, як берегти чистоту мови, як правильно говорити українською з аналізом найхарактерніших помилок; монографії "Мовний світ сучасного галицького села", де охарактеризовано говірку рідного села Ковалівки Коломийського району.
- Розкажіть про дитинство. Як воно вплинуло на ваше життя?
- Дитинство було після війни, тому нелегке. Була трохи, як в нас кажуть, "ніщєта", не мали що доброго їсти. А особливо 1947-48 роки. Тоді були "голодні" роки, коли люди голодні і мертві на дорогах лежали. З Буковини, Молдови люди приходили і просили їжі. Треба було пасти худобу, коровина була у нас. Працювали на городі. У нас в сім’ї було п’ятеро дітей, всіх привчали до праці. Ми мали свої обов’язки. Наші батьки були дуже мудрі і ніколи не заставляли до праці. Кожен знав, що має певну ділянку для роботи по господарству. Я, наприклад, мав корову пасти, взимку нагодувати її, почистити під нею. Сестричка мала підлогу помити, поприбирати. Я думаю, що це стало доброю основою для того, щоб в житті всі вміли здобувати якийсь кусень хліба власною працею.
- Любов до праці у вас з дитинства?
- Звичайно, я б не хотів, щоб це було як вихваляння. Але я десь у 5-му класі вже мусив йти косити. Щоб у нас повністю не відібрали город, то батько записав свою маму до колгоспу. Старшу жінку, звісно, ніхто не посилав працювати. Тому влітку я за неї ходив. Пам’ятаю, як колись змусили косити велику ділянку ячменю. У мене рука була порізана, поки навчився це правильно робити. Зараз мені дивно, щоб сьогодні дитина в п'ятому класі пішла таке робити. А після 7-го класу я поїхав у великий світ на навчання.
- Ви народилися у Ковалівці на Коломийщині. Ви навіть написали книжку про говірку свого села. Чим цікаве це село?
- Село унікальне тим, що там залягають вугільні пласти. Вугілля висококалорійне, ті пласти почали розробляти ще за Польщі, після війни їх відразу відновили. З одного боку, це добре, бо люди мали роботу. Але з іншої сторони, до нас з цілого Союзу з’їжджалися люди. У Ковалівці кого тільки не було. Багато із них так і залишилися донині. Книжечка називалася "Мовний світ сучасного галицького села", то я мусив відділяти. Я записував на диктофон мову різних людей, але місцевих. Проте мовлення людей також було засмічене росіїзмами, бо чужі люди розмовляли російською.
- Тому ви обрали таку спеціальність технічну? Ви ж спочатку закінчили училище за спеціальністю "Електрослюсар промислового електрообладнання" і працювали на вугільних шахтах Донбасу. Чим цікавий цей період?
- Коли я поступив до училища, то деякі люди, сусіди казали: "О, буде там жуликом". Після війни було багато таких дітей. Але в глибині душі я казав собі, що доведу, що я таким не стану. 10-й клас закінчував на Донбасі у вечірній школі. То була російська школа. У мене були такі періоди, що по три місяці підряд я мусив йти на нічну зміну на роботу в шахту. На підземні роботи я потрапив у 16 років. Це було цікаво. Хлопці старші від мене, писали листи до Міністерства вугільної промисловості, бо підлітків на підземні роботи не допускали. Я також написав велику заяву, поїхав у Краснодон до голови райкому профспілки вугільної промисловості, дав заяву. Він дуже розчулився і допустив мене до підземних робіт "как исключение". Для мене це була велика радість, бо зарплата одразу збільшувалася. Було нелегко, але життя загартовує, і воно дало свої плоди в майбутньому.
- Чому не обрали далі розвиватися у цьому напрямку, а повернулись до Франківська?
- Мої деякі однокласники вступали в тодішньому Дніпропетровську до гірничого інституту, де приймали навіть без екзаменів. Але мене чомусь все-таки тягнуло до філології. Думаю, що це ще змалку, зі школи була мені прищепнута любов до мови, я непогано писав диктанти, вчителі хвалили, а це додавало охоти до навчання. Була думка про журналістику, про іноземну філологію. Але якось так сталося, що пішов на українську, з головою поринув у навчання, був головою студентського профкому. Закінчив навчання з відзнакою.
- Ви пов’язали все своє життя з Прикарпатським університетом, почали працювати там. Спочатку за сумісництвом. Потім – у штаті. Це більш як пів століття. Що на цьому шляху для вас є найпомітнішими віхами?
- Це, мабуть, наполеглива праця. У студентські роки треба було вчитися здобувати освіту, але це не був тягар. Рідна мова – це був улюблений предмет. Після закінчення я працював у другій школі, викладав трохи німецьку мову. Потім заочники почали до мене звертатися, щоб допомогти написати контрольну роботу з історичної граматики. У мене мимовільно було бажання продовжувати цю роботу. У 67-му році я вже погодинно працював за сумісництвом. Від 1975-го року вже був у штаті на кафедрі української мови. Дев’ять років я був завкафедри української мови, потім обрали мене деканом. Я порахував, що працюю вже при сьомому ректору.
- А як вам пам’ятаються ваші студенти? Що для вас головне у викладацькій роботі?
- Дати знання. Треба, щоб у викладача було щире бажання. Не просто прийти і відчитати лекції, а там нехай світ валиться. Я ніколи не був байдужим до цього, завжди працював із слабшими студентами і хотів привити їм любов до мови, свого предмету і свого фаху. Перші роки я використовував конспекти, але потім випадково пішов на заміну без записів. Відтоді я вже не брав із собою нічого. Я бачив студентів, бачив їхні очі, і як вони сприймають інформацію. Ніколи не намагався когось образити. Це було таке моє кредо – поважати кожного студента, працювати з ним.
- З вашої ініціативи у 1993-му році в університеті відкрили нову спеціальність – "Польська мова і література". Чому бачили таку потребу?
- Так, це була моя ініціатива. Тоді мене підтримав тодішній ректор. Справа у тому, що вже тоді було видно те, що російська мова у нас відпаде, щораз менше вступатимуть на цю спеціальність. Зараз вже п’ятий рік в нас нема набору на цю спеціальність. Я відчув це інтуїтивно. Я сам вивчив польську мову. У нас були добрі набори студентів на цей фах. Тепер трохи менше, бо діти часто наймають репетиторів, вивчають польську і їдуть на навчання до Польщі.
- Розкажіть про ваші наукові інтереси, що Ви досліджуєте в мовознавстві зараз?
- Коли я був студентом, то думав, чи є ще якісь питання, які можна досліджувати? Таких питань є море. Особливо мова. Мене колись питали, скільки мов я знаю. Але я б не посмів сказати, що я свою рідну мову знаю досконало. Зараз хочу дещо зробити щодо мови Василя Стефаника, а також попрацювати над словником ковалівської лексики. Є вчені, які тримаються чогось одного. Мене цікавила і мова письменників, і граматика, і мова на Галичині. Зараз більше праць, присвячених діалектам.
- Вас обирали депутатом обласної ради першого і третього демократичних скликань (обидва рази очолювали постійну комісію з питань освіти, науки та культури). Що вдалося зробити? На що вплинули?
- Перше скликання було на початку 90-х років. Тоді треба було багато робити для того, щоб позбутися радянського сліду, впроваджувати нову ідеологію. Ми вивчали, як втілюється українська мова в освітніх закладах. Ще тодішній міністр освіти та науки запропонував освітнім закладам перейти на українську мову. Зараз це вже трохи відкотилося назад. У третьому скликанні вже трохи легше було, але повністю легко ніколи нашій мові не було. Це вічна проблема у нашій державі – утверджувати рідну мову.
- Ви народилися в один день із Лесею Українкою. Чи відчуваєте спорідненість з нею?
- Я вдячний долі, що дозволила мені народитись в один день із Лесею Українкою. Вона була надзвичайно мудрою людиною. Я колись цікавився її біографією, навіть писав про звертання у її листах до своїх рідних. Вона мала надзвичайно багату мову, знала багато європейських. Вона – одна із творців сучасної української літературної мови. Звісно, можна почати із Котляревського та "Енеїди". Все-таки він дав поштовх українській мові. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський – непересічні майстри та великі творці нашої мови.
- За що ви могли б подякувати своєму життю або Богові у своєму житті?
- Дякую своїм батькам. Дякую долі, що допомогла чесно пройти цей життєвий шлях. Не знаю, скільки ще суджено, але у будь-якому разі мені не соромно за прожите. Можливо, були помилки, бо гладко не буває. Але я знаю, що намагався бути корисним людям.
Авторка: Наталія Асатурян
