Щорічно в Україні у четверту суботу листопада вшановують пам'ять жертв Голодоморів. У першій половині ХХ століття наша держава пережила таких три. Лише за півтора року наймасштабнішого з них (у 1932—1933 роках) на Вінниччині вимерло втричі більше людей, ніж загинуло за 4 роки окупації під час Другої світової війни.
Це, за словами історика Павла Кравченка, офіційні архівні дані. Тодішня радянська влада відбирала останнє, прикриваючися хлібозаготівлями, в той час як батьки, втративши здоровий глузд, їли власних дітей.
Коржики з цвіту акації, липового листя, люцерни і кропиви, напівзогнила перемерзла картопля — все це і складало раціон українців, яким вдалося пережити Голодомори 1932-33 та 1946-47 років.
Суспільне зібрало спогади трьох мешканок Вінниччини — очевидиць двох Голодоморів.
“Врожай був, але забирали”. Спогади Параскевії Євременюк, очевидиці Голодоморів 1932-33 та 1946-47 років
Випадки людоїдства були непоодинокі, розповідає Параскевія Євременюк. Вона народилася 1924 року. І їй випало пережити і голодні роки 32-33-го, і 47-го року. Ті події і досі пригадує з острахом.
“Була така сімʼя: жінка з трьома дітьми... Я боюся розказувати... Мати зарізала сина і згодувала донькам. Її в селі не признавали. Померла вже і вона, і її доньки”, — розповідає Параскевія Євременюк.
Голод, каже, був не через неврожай. Ходили по хатах і відбирали останнє. Забирала радянська влада не лише пшеницю. Хтось смиренно опускав голову, а хтось пручався, розповідає жінка.
“Ходили в яслах шукали, найшли горщик з пшоном — забрали... Врожай був, але забирали. Були такі, що билися. Але ж у них були пістолети...”, — каже Параскевія Євременюк.
Усе життя Параскевія Євременюк прожила в селі Оленівка. На місцевому цвинтарі є памʼятна дошка, на якій 120 прізвищ заморених голодом людей. Списки свідчать — вимирали цілі родини.
Параскевія Євременюк і досі робить консервації на зиму. Каже, боїться голоду, боїться за онуків, правнуків, яких у неї 13.
“Як людина голодна — гірша звіра”. Спогади Ніни Колодніцької, очевидиці Голодомору 1946-47 років
Ніні Колодніцькій у голодний 1947-й рік було 6. Сьогодні пробує спекти коржики з картоплі, як це робила її мама.
“Сьогодні я тру хорошу картоплю, а ми в той час гнилу збирали, був лише крохмаль. Розводили водою”, — каже Ніна Колодніцька.
Жінка пригадує, що навесні до коржиків додавали цвіт акації, бо нічого іншого не було. А пекли в печі.
“Страшніше голоду нічого нема. Як людина голодна — гірша звіра”, — каже жінка.
Ніна Колодніцька показує жорна, на яких перетирали зерно і в 33, і в 47-му роках. Тоді, каже, вижили, бо, хоч ризикували життям, але мали, де вкрасти.
“В маминій хаті був склад зерна. Миші дірку проточили, ми звідти цідили. То на куліш було”, — каже Ніна Колодніцька.
Сьогодні їй 80 років. Корівку тримає і досі. Така, каже, була і в голодний 47-й рік. Її хоч і годували соломою з даху, та вона допомогла вижити.
“Все купую мішками. А раптом знову голод!”. Спогади Лідії Шевчук, очевидиці Голодомору 1946-47 років
Красти зерно було небезпечно, каже Лідія Шевчук. Під приводом збору податків відбирали останнє, за жменьку ж зерна могли і до буцегарні запроторити на 5-7 років.
“У мене в чоловіка, Валіного батька, сестра в кишеню скільки взяла тієї пшениці? А 5 років відсиділа”, — каже Лідія Шевчук.
За вкрадене зерно чи хліб могли навіть розстріляти, каже історик Павло Кравченко. Це регулював закон від 7 серпня 1932 року.
“Нещодавно дивився справу 1947 року. Чоловік вкрав 3 буханки хліба. 7 років дали. І тут справа про людоїдство. Жінка зʼїла свою дитину. Теж дали 7 років”, — каже Павло Кравченко.
Лідія Шевчук і борошно, і цукор, і крупи завжди купує мішками, бо, каже, а раптом знову голод.
Читайте також
- "Не мовчи, тебе почують": вінничани долучились до всеукраїнської акції "16 днів проти насилля"
- Від 10 до 50 кілограмів вживаного одягу щодня. Соціальний центр у Вінниці шукає більше приміщення
