"Це магічна постать" - київський режисер про гуцульську мисткиню Параску Плитку-Горицвіт

"Це магічна постать" - київський режисер про гуцульську мисткиню Параску Плитку-Горицвіт

"Це магічна постать" - київський режисер про гуцульську мисткиню Параску Плитку-Горицвіт

Проєкт, присвячений гуцульській мисткині Парасці Плитці-Горицвіт, створив режисер із Києва Максим Руденко. Робота складається із виставки "Подолання гравітації", документального фільму "Портрет на тлі гір". Про випадково знайдені архіви мисткині та свою роботу над ними Максим Руденко розповів Суспільному.

Параска Плитка-Горицвіт – гуцульська художниця, фотографиня, письменниця, філософиня, етнографка. Жінка впродовж 30 років фотографувала людей і місцевість села Криворівня Верховинського району. Фотографією почала займатися у 1970-х роках. За життя зробила понад 4000 світлин. У 2015 році художники з Києва знайшли коробку з її фотонегативами, перевели у цифровий формат та захистили від подальшого руйнування.

"Це магічна постать": київський режисер про гуцульську мисткиню Параску Плитку-Горицвіт

"Це магічна постать": київський режисер про гуцульську мисткиню Параску Плитку-Горицвіт

- Як часто ви буваєте в Карпатах?

Останні чотири роки, поки знімався фільм, буваю дуже часто. У Карпатах я опинився випадково 5 років тому. Хотів подивитися на місце, де знімав Сергій Параджанов фільм "Тіні забутих предків". Мене туди потягли мої друзі. Я знав, куди їду, мені було цікаво глянути на те, як це виглядає. Так я потрапив у Криворівню, Верховину. Випадково ознайомився із темою майбутнього фільму і почав працювати.

- Якою була ваша тематика, як документаліста, досі, якщо не враховувати останні роки над цією роботою?

Мене цікавлять люди, різні аспекти їхнього буття. Це мій перший повнометражний документальний фільм. До цього я знімав декілька короткометражних фільмів.

- Ви знімали кіно про реальних людей. І коли приїхали в Карпати, то вирішили робити фільм про людину, якої вже нема?

Ця людина з’являється як авторка робіт. Це історія про знайдений фотоархів. Я випадково потрапив у Криворівню і в хату Параски Плитки-Горицвіт. Я навіть не знав, хто вона така. Я роздивився все, випадково побачив альбом з фотографіями. Їх було багато, і вони були дуже маленького розміру. Я зрозумів, якщо вона фотографувала у селі, друкувала такі маленькі фото, отже дуже економила. Я не знав, що вона була бідною. Вона фотографувала і друкувала маленьку частину з усього. Мені було цікаво подивитися, що там ще є, скільки плівок. Тому почав ще шукати. Десь через декілька місяців з’явилася добра купа цих плівок. Більшість із них була у жахливому стані, бо час над ними попрацював. Параска чомусь вирізала кадри по одному-два. Я все-таки вирішив забрати ці плівки і працювати з ними.

- А хто розпоряджається музеєм Параски Плитки-Горицвіт?

Музею, як такого, нема. Є меморіальна хата, тому це складно назвати музеєм. Це не експозиція. Є Василина Харук, яка доглядає цю хату впродовж останніх 20 років. Вона зберігає те, що там залишилось, проводить якісь екскурсії. Я розмовляв із нею, питав, може ще є десь якісь плівки. Так їх і знайшли, а потім почали з ними працювати. Довго думали, як зберегти. Почали працювати із архівами Пшеничного. Спеціаліст архіву Микола Курін нам допоміг розробити методику того, як можна плівки зберегти і сповільнити їхнє руйнування. Спочатку нас була група ентузіастів, потім ще приєдналися художники. Вони співчували цій людині, бо розуміли, що вона щось робила, вмерла, а те все – нікому не потрібне. Від цього дуже неприємно на душі. Десь за рік вдалося оцифрувати ці плівки. Тоді я зрозумів, що архів дуже великий, адже, щоб передивитися його, треба було три дні. Ми почали це досліджувати, а потім я зрозумів, що є тема для документального фільму. Людина 30 років знімала в кількох точках села кожного року. Вона фіксувала хронологію місцевості та села. Параска була документалістом села. Але це щось ближче до художньої фотографії, бо у фотоархіві були дуже цікаві постановки.

"Це магічна постать": київський режисер про гуцульську мисткиню Параску Плитку-Горицвіт

"Це магічна постать": київський режисер про гуцульську мисткиню Параску Плитку-Горицвіт

- Якою вона була, на вашу думку?

Вона була дуже модерна людина. Це 100%. Це можна побачити по тому, як вона одягалася. У фотоархіві є десь 400 селфі. Вона сама себе фотографувала. Дуже цікаво те, що на багатьох фотографіях вона не у гуцульському одязі, а в урбаністичному. Вона іноді робила цікаві зачіски і нагадувала жінку із Австро-Угорщини, а не з Карпат. Вона бачила себе по-іншому, не звичайною жителькою села.

- Вас захоплює її постать?

Так, це магічна постать.

- Кіно повністю зняте за державний кошт, але спочатку ви працювали як ентузіасти?

На жаль, у документальному кіно так завжди. Тобі потрібно витратити час на зйомки, на підготовку проєкту. І це все – за власний кошт.

- Якби не отримали фінансування, ви б припинили знімати?

Це складне питання. Кіно неможливо знімати без грошей. Є певні технічні вимоги. На ентузіазмі можна зняти якусь частину. Можна запросити звукорежисера, який заробляє на ігрових картинах, наприклад, щоб він просто не втрачав свій вільний час.

- Тобто, якби не було цього, то ви б все одно продовжували шукати фінансування?

Думаю, що продовжував би. Це така специфічна картина. Знайти, наприклад, іноземне фінансування було б складно, бо це невідома людина.

- Постать Параски Плитки-Горицвіт і в нас не дуже відома. Не всі в Івано-Франківську знають, хто така мисткиня з Криворівні. Ви були співініціатором виставки у Києві? Виставка є частиною проєкту?

Я вважаю, що це перший український трансмедійний продукт, який створений зараз. Я не знаю інших таких продуктів, коли спочатку був фотоархів, далі – фільм, а зараз є виставка. Згодом буде ще фотоальбом. Це була наша мета. Якби був просто фільм, то артефакти все одно зникнуть. Їх треба зберегти, щось зробити. Тому ми вирішили зробити виставку у найбільшому залі. Коли я прийшов в Український культурний фонд, мене спитали: "Чому ми маємо давати гроші на виставку про якусь невідому бабусю?". Ну я сказав, що їхні сусіди, Держкіно, дали на фільм більше мільйона. Вони повірили в це. Саме фільм став вагомим аргументом для того, щоб ще і виставку зробити. Усі люди, які займалися цим проєктом, вірили у нього.

- Наскільки успішним було кіно, в якому ви сценарист, оператор та режисер? Ви презентували його у Криворівні. Наскільки прийняли стрічку там?

У нас нема закону, який зобов’язує кінотеатри показувати українські фільми. У нас нема такої культури, щоб дивитись документальний фільм у кінотеатрі. Є багато факторів. Коли ти зняв фільм, то його важко десь показати. Він був в обмеженому прокаті в Києві. Пробуємо показати його по містах і тестуємо, наскільки цим фільмом можна зібрати зали. Треба думати, як стрічку донести до людей. Фільм зняли за податки людей, тому їм треба якось це показати. Навіщо приховувати ці фільми? Є багато фільмів, які ніхто не бачить.

Авторка: Оксана Квітнева

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСпортСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди