Майкл Кофман – старший дослідник Фонду Карнеґі за міжнародний мир (США), один із провідних американських військових аналітиків із питань російсько-української війни. Регулярно буває в Україні, зокрема на прифронтових територіях. В інтервʼю Майкла Кофмана Суспільному – зокрема, про очікування від ситуації на фронті цього року, ризики для Словʼянська і Краматорська, сильні й слабкі сторони української та російської армій. Відеоверсію розмови дивіться тут.
Нещодавно ви відвідали Україну. Як розумію, серед іншого, ви мали нагоду зустрітися з українськими військовими. Які ваші головні враження від цього візиту? Які зміни ви помітили в підходах до ведення війни чи, можливо, в настроях?
Я намагаюся відвідувати Україну й бувати на різних ділянках фронту приблизно кожні три місяці. Цього разу я був у вас із кінця лютого до середини березня. Мій маршрут пролягав від Харкова до Запоріжжя. Я прокоментую стисло, не торкаючись подробиць розмов з українськими військовими.
Зазвичай взимку фронт стабілізується. Російські сили до кінця осені виснажуються, зазнаючи значних втрат. Так було й наприкінці 2025 року. Російські підрозділи зосереджуються на поповненні піхоти й в України з’являється більше можливостей стабілізувати фронт.
Цей рік був особливо цікавим, адже Україна скористалася тим, що російські війська хоч і просунулися на Запоріжжі, але не закріпили там контроль. Тож українці провели локальну контратаку силами штурмових полків та десантно-штурмових бригад.
На мою думку, це було досить успішно. Це показало розвиток тактики штурмів за підтримки дронів, яку Україна вдосконалювала протягом останніх шести місяців. Ми бачили це під час контрудару під Добропіллям минулого року, потім був зовсім інший тип контратаки під Куп'янськом, а тепер — штурмові підрозділи та ДШВ на Запоріжжі.
Інший вкрай важливий момент — це боротьба за вплив, за перевагу в зоні дії дронів, яку українці зазвичай називають кілзоною.
У 2025 році головним негативним трендом для мене було те, що Україна спершу мала значну перевагу в дронах, але до кінця року виник певний паритет із російськими силами у їх використанні. Подекуди ж армія РФ навіть випереджала щодо кількості БПЛА та деяких їх типів. Проте останнім часом помітно, що українські сили знову почали розширювати свою "зону ураження". Нарешті здійснюються удари на середню дистанцію, тобто по російських об’єктах у глибшому тилу.
Тривалий час в українського війська була велика прогалина у здатності завдавати ударів далі ніж на 30 кілометрів. Так, були далекобійні дрони для критичної інфраструктури в РФ та багато тактичних систем для малої дальності. Але якщо говорити про 100–150 кілометрів, то тут Україна мала відносний недолік. Зараз ми бачимо суттєве покращення здатності українських підрозділів завдавати шкоди ворогу в місцях його зосередження.
І також додам, що мою увагу привернула ситуація з ППО та ПРО.
Це була дуже важка зима. Взимку виклики часто зміщуються – з передової, де тиск дещо спадає, на цивільне населення та критичну інфраструктуру. Зима була складною і через погоду, і через російську кампанію обстрілів. Ви самі були свідками цього. За місяць, у березні, Росія запустила близько 6500 дронів-камікадзе різних типів. Також вони значно збільшили використання балістичних ракет, які дуже важко перехоплювати.
Але підсумую. Моє загальне враження: Україна й надалі тримається краще, ніж очікувалося. Вона завершила 2025 рік краще, ніж багато хто прогнозував. Лінія фронту не крихка. Щоразу, коли я повертаюся, аналізую стан більшості секторів і не бачу ознак можливого обвалу. Є проблемні ділянки й зазвичай це ті ж місця, де бої тривають останній рік-два. Але загалом Україна входить у 2026-й у відносно хорошій позиції на фронті.
З другого боку, зима — це загалом "найкраща" частина року, адже інтенсивність наступів зростає саме наприкінці березня. Як ви знаєте, ситуація зазвичай ускладнюється з приходом весни, влітку та восени.
Ви згадали кілька питань, які варто розібрати детальніше.
Почнемо з російського наступу. Як ви зазначили, у березні ми вже бачили певні наступальні дії РФ. Зараз весна, погодні умови ставатимуть сприятливішими. Чи очікуєте, що росіяни почнуть просуватися швидше?
Так. Зазвичай у березні російські сили знову починають масштабні механізовані атаки. Погода ще погана, але вони вже встигли відновити запаси техніки. Ці атаки не є вдалими, і цьогоріч вони теж не принесли їм успіху.
Але ближче до кінця квітня вони зазвичай переходять до тактики інфільтрації піхоти та легких моторизованих атак. У цю пору повертається природне укриття – те, що українці називають "зеленка". І тоді ми бачимо, що російські війська досягають більших успіхів.
На деяких ділянках вони знову почали прогресувати. Але їхнє просування дуже нерівномірне й поступове. Усе залежить від конкретної ділянки. А також від того, як Україна організувала оборону в тому чи іншому місці.
Проблема для українців, що лінія фронту — величезна. Україна вклала багато ресурсів у підрозділи БпЛА, але вам бракує піхоти, щоб утримувати все. Фронт не є суцільним, він має прогалини, це не те, що зазвичай уявляють під поняттям “фронт”. На тактичному рівні це радше "сіра зона", де сама присутність солдатів не означає повний контроль. Часто навіть ми, аналітики, не впевнені, хто що контролює, бо позиції можуть бути перемішані або розташовані впритул.
Тому виклики очевидні: українські підрозділи змушені переміщатися вздовж фронту, подекуди працювати як "пожежні команди", щоб зупиняти прориви. Думаю, така динаміка зберігатиметься протягом року.
Проте в російської армії теж є серйозні проблеми, якщо подивитися на результати 2025-го. Це стосується формування сил, їхніх безповоротних втрат порівняно з обсягами мобілізації. Я думаю, цього року вони стикнуться з великими труднощами.
Українське військове й політичне керівництво заявляє, що головна мета Росії на 2026 рік — захопити всю Донецьку область. Наскільки це реалістично?
Ну, ця мета в них уже давно. Але вони також намагаються наступати в інших місцях. Тобто так, це може бути пріоритетом для РФ. Але якщо поглянути на минулий рік, значну частину територій вони захопили саме в Дніпропетровській та Запорізькій областях.
Причина проста: вони просуваються там, де можуть. А Україна зосереджена на обороні Донеччини, що, на жаль, створює можливості для росіян на інших напрямках — там, де українські підрозділи слабші, оборона менш злагоджена чи ландшафт зручніший для ворога.
Тобто не можна сказати, що вони припинили наступ на схід від річки Оскіл чи на Запоріжжі. Пробують захопити все, що вдасться.
Донеччина залишається пріоритетом. Але їхнє просування там надзвичайно повільне. Дам вам дещо невтішну відповідь: дуже важко, майже неможливо щось прогнозувати, спираючись лише на попередній досвід цієї війни. На жаль, для аналізу в нас є тільки минуле. Але війна змінюється кожні кілька місяців.
Наведу приклад. На деяких ділянках росіяни змогли суттєво просунутися. На інших, як-от Часів Яр, за два роки вони пройшли всього лише близько 5 кілометрів. Битва за Часів Яр триває вже два роки. Також росіян довго вдавалося стримувати на схід від Краматорська й Слов'янська. Проте останні пару місяців цей район стає дедалі проблемнішим. Якщо глянути на карту, видно дуже повільний, але помітний прогрес прямо в бік Краматорська та Слов'янська. Російські FPV-дрони вже літають у східних частинах Краматорська.
З другого боку, останні півтора року вони намагалися взяти Донеччину в оперативне оточення, обходячи конгломерацію Слов’янськ – Краматорськ – Дружківка – Костянтинівка. Під час спроб здійснити це велике охоплення вони досягли значно більших успіхів на північний схід від Слов'янська, ніж на напрямку Добропілля.
Я вважаю, що Добропільський напрямок захищений досить добре. Видно, що Україна суттєво посилила там ешелоновану оборону на південь від міста.
Якщо вам потрібні терміни, то скажу так: на мою думку, російській армії знадобиться ще дуже багато часу, щоб спробувати захопити решту Донецької області.
Якщо ж ви питаєте, скільки їм треба часу, щоб встановити вогневий контроль над цими містами, чи змусити їхніх жителів до евакуації — це вже інше питання.
Російські сили ще дуже далекі від захоплення Донеччини. Може знадобитися ще мінімум рік, щоб вони досягли хоч якогось відчутного прогресу. Україна має там добре підготовлені лінії оборони та фортифікації, і це коштуватиме росіянам дуже дорого.
Якщо спробувати підсумувати всі напрямки та міста, які ви згадали, на вашу думку, де Росія, найімовірніше, зосередить основні зусилля? Не знаю, чи можна говорити про весь 2026 рік, але бодай у найближчому майбутньому.
Я вважаю, що цього року Росії буде важко підтримувати таку ж інтенсивність наступу по всьому фронту, як минулого.
Торік російські безповоротні втрати — тобто загиблі, зниклі безвісти, більшість з яких насправді мертві та важкопоранені — були такими, що щомісячний призов ішов лише на те, щоб їх перекрити. Тобто вони більше не могли розширювати сили чи створювати резерви.
І дедалі частіше, якщо глянути на лінію фронту… Так, у Росії сил більше, ніж в України — це очевидно. І в них так і буде більше військ та набагато більше піхоти. Але на даному етапі вони фактично не мають резервів, які дозволили б підкріпити успіх чи скористатися проривом. Це також змушує їх перекидати підрозділи з однієї ділянки фронту на іншу, особливо якщо Україна десь контратакує.
Щодо фронту, то основні напрямки, думаю, залишаться тими ж. Тривають бої за позиції на схід від річки Оскіл. Складна ділянка, як на мене, — це бої довкола Лиману. Україна ефективно його захищає, але росіяни намагаються обійти місто з півночі та південного сходу. Втрата Сіверська певною мірою дестабілізувала оборону в тому районі.
Далі, звісно, Добропільський напрямок. Бої тут тривають уже кілька років. Окремо тут можна згадати такі населені пункти, як Родинське, Гришине та інші.
І останнє, йдемо на південний захід, – це бої в Запорізькій області. Тут фронт став значно динамічнішим. Це велика "сіра зона". Російські підрозділи намагалися закріпитися, але Україна продовжує тиснути. Тут, на Запоріжжі, можна побачити, як на різних ділянках українські та російські підрозділи просуваються одночасно.
Якщо згадати ваші слова про Слов’янськ і Краматорськ, а також про ситуацію з людьми в росіян — на вашу думку, тактика, яку ви описали щодо цих двох міст, збережеться у 2026 році? Маю на увазі, можливостей штурмувати ці міста великим військом у росіян не буде?
Не буде.
Я думаю, головна загроза для цих міст і всієї конгломерації – у тому, що російські війська підійдуть достатньо близько, щоб їхні дрони могли вільно літати над Краматорськом та Слов’янськом. Це змусило б до евакуації. І тоді ці міста повторили б долю Покровська періоду кінця 2024-го – початку 2025-го. Тобто Україна ніби й контролює місто, але воно втрачає свою життєздатність.
При цьому, повторюся, росіяни зараз не мають сил для ефективного штурму таких міст. Що ми бачимо, то це боротьбу за решту Донецької області – спроби оточення, а також спроби поступового просування до Слов’янська й Краматорська.
І багато в чому все залежатиме від злагодженості оборони.
На нинішньому етапі результат боїв часто визначає не кількість піхоти. Коли підрозділи заходять у місто – так, є ближні бої. Але позиції стають статичними. Обидві сторони мають такий високий рівень вогневого контролю за допомогою дронів, що піхота в містах уже не воює так, як у 2022 чи 2023 роках. Вони сидять по підвалах і нічого не контролюють. Позиції "застигають" так, що сторони просто присутні в різних частинах чи кварталах міста. І результат бою більше залежить від дронів однієї зі сторін, артилерії, вогневої підтримки та здатності витіснити групи операторів БпЛА противника.
Протягом усього 2025 року на тактичному рівні ця війна звелася до того, хто зможе ефективніше подавити та витіснити дронові підрозділи іншої сторони. Коли це вдається, можна просуватися. Можна закріплюватися, підтягувати свої групи дронів і тиснути далі.
І це, як на мене, стає важливішим за ближній бій. Я не кажу, що піхотні бої неважливі. Коли українці контратакують, ми бачимо роботу піхоти, іноді за підтримки танків. Я багато працюю зі штурмовими підрозділами, які намагаються повернути мобільність на поле бою. Це актуально. Але набагато важливіше — це перевага в кілзоні.
З кінця січня триває український наступ на Олександрівському напрямку. Здається, це перша така кампанія України за тривалий час. У чому значення цієї ділянки? Чому операція відбувається саме там? Як ви це бачите?
Я вже трохи торкнувся цієї теми, чому "саме там".
Російські сили просунулися туди минулої осені, але не мали повного контролю. Аналітики навіть сперечалися, чи визнавати, що ці території під контролем РФ, чи залишати статус "сірої зони". Не було ясно, хто зрештою цю ділянку контролює.
Причина в тому, що багато російських здобутків були результатом тактики інфільтрації. Це коли піхота просочується крізь українські позиції, накопичується в тилу і витісняє українських бійців.
Однак у такому підході є очевидна вразливість. Там, де вони захоплюють територію через інфільтрацію, вони не мають повного контролю і злагоджених ліній оборони.
Тому Україна спершу розгорнула кілька підрозділів, щоб стабілізувати фронт у Запорізькій області, де територіальна оборона та деякі інші формування втратили позиції. Потім туди перекинули штурмові полки й кілька бригад. Після того, як ситуацію стабілізували, вони перейшли в наступ, бо зʼявилася така можливість. Фактично за кілька тижнів вони відіграли те, що росіяни захоплювали місяцями — десь із листопада до січня.
Я вважаю, це був досить успішний хід.
Для мене головне значення навіть не в тому, що локальна контратака спрацювала на слабкій ділянці ворога, де вони були погано організовані й не мали злагодженої оборони. Важливішим є те, що українські підрозділи експериментують із проведенням штурмів у нинішніх умовах. Експериментують, як ефективно поєднувати дрони та штурмові групи, щоб повернути ініціативу. Протягом останнього року українці пробували різні методи.
І ми бачимо, що ці експерименти дають плоди. Цього року ситуація на фронті може бути більш гнучкою, ніж раніше. Це вже не буде просто поступове просування росіян та їх стримування на шляху цього просування. Тепер йдеться про використання можливостей для контрударів та кращу організацію сил.
Якщо й говорити про певний виклик для українського війська, то він полягає в тому, що тактично ви – дуже інноваційні, в українському війську є багато крутих підрозділів. Проблема не в тому, що бракує нових концепцій чи доктрин, а в тому, що їх існує шість чи сім одночасно, і кожен підрозділ діє за своєю.
Тому виклик, який перед вами стоїть, – це змусити ці формування працювати злагоджено, узгодити єдиний підхід і реалізувати чітку стратегію успіху.
Я бачу впевнений прогрес у цьому напрямку. Мене вважають доволі консервативним аналітиком, і я не те щоб схильний до оптимізму. Але в Запорізькій області я бачу прогрес та інновації. Це почалося минулого року. І зараз ми бачимо набагато ефективнішу тактику штурмів за підтримки дронів. Сили наступу не зазнають катастрофічних втрат.
Ви згадали штурмові полки. Зараз триває велика дискусія щодо цих підрозділів. Розмови стосуються зокрема того, що штурмові полки отримують багато людей і оснащення, тоді як у середньостатистичній бригаді в силах оборони бракує людей, особливо на бойових посадах.
Тож цікаве ваше враження про них. Наскільки я розумію, ви вважаєте їх досить ефективними на передовій?
Ці полки всі різні. Немає якогось єдиного стандарту "штурмового полку". Наприклад, "Скеля" чи 225-й полк працюють зовсім не так, як Code 9.2, чи 1-й окремий штурмовий. У них різна тактика, різні підходи. Для мене це не одна група військ, що воює однаково.
Тому моє ставлення залежить від того, про кого саме ми говоримо.
Я не хочу заглиблюватися в причини їх створення. Це довга історія та предмет внутрішніх суперечок в Україні. Аргументи обох сторін мають сенс. З одного боку, бригади кажуть: "Ми не отримуємо людей, маємо тасувати тих, які нам доступні, а штурмові полки втрачають значно більше особового складу у своїх операціях".
Штурмовики ж відповідають: "Нам доводиться атакувати, а це значно дорожче, ніж оборона. Нас кидають по всьому фронту повертати втрачені позиції". І, зрозуміло, для атак потрібно більше людей, ніж для того, щоб обороняти якусь ділянку.
Очевидно, відповідь середньостатистичної бригади на це була б наступна: "Якби у нас було стільки людей, скільки у вас, ми б ці позиції взагалі не втратили".
У словах кожної сторони є частка правди. І я як аналітик не маю бути арбітром у цій дискусії.
Для України важливо – це моя особиста думка – рухатися в бік розвитку саме штурмових підрозділів із сильною дроновою компонентою. Тих, що воюють більш витончено, використовуючи дрони для забезпечення штурму, а не просто покладаються на занадто дорогу тактику. Організація операцій має будуватися навколо координації з безпілотними системами, а не залежати від кількості техніки чи людей. Їх Україна просто не може втрачати так, як Росія.
Я не буду ставати на чийсь бік у цій дискусії, але уважно за нею стежу. Як американський аналітик я працюю з усіма частинами українського війська, це моя робота. Я не можу обирати "фаворитів". Кожен виконує своє завдання.
Це важлива суспільна дискусія: як організоване військо та як розподіляється людський ресурс. Але має бути ще одна дискусія, якої зараз бракує, — про координацію. Про те, як налагодити взаємодію між Силами безпілотних систем, корпусами та іншими частинами. Як правильно поділити поле бою: хто тримає лінію, хто контролює оперативну глибину, хто кого підтримує. Хто відповідає за втрату позицій? Це командир бригади має відповідати? Чи мають відповідати також підрозділи БпЛА, які цю бригаду підтримували? Хто фокусується на “мідл страйках”, а хто завдає ударів на більшу глибину? Такі речі теж важливі.
Для мене питання координації та організації оборони й наступу є ключовим. Це питання є більшим, ніж розмови про те, кому дали більше людей і як їх використовують.
Я хочу повернутися до питання російської тактики інфільтрації. У 2025 році росіяни активно її застосовували, про це активно писали медіа, це було на слуху.
На вашу думку — і враховуючи те, що ви сказали про проблеми з людським ресурсом у Росії, — чи буде ця тактика актуальна й надалі?
Так. Ми ніби, з одного боку, й бачимо зміни на тактичному рівні кожні три-чотири місяці. Але ці методи, думаю, нікуди не зникнуть.
Протягом року ми зазвичай спостерігаємо кілька типів тактик із боку РФ. Це масштабні механізовані штурми та класичні механізовані атаки, аж до батальйонного рівня, які ми спостерігали буквально нещодавно.
Зазвичай вони безуспішні, оскільки українська армія давно навчилася ефективно відбивати такі наступи.
Потім вони переходять до поєднання інфільтрації та легких моторизованих атак. Мета обох — пройти зону ураження дронами, пройти перші українські позиції, вийти на підрозділи БпЛА в тилу і таким чином змусити ваші сили відступити.
Це триває з весни, протягом літа аж до осені.
Зазвичай у жовтні росіяни повертаються до механізованих штурмів, бо погода знову псується. Хто стежить за війною, той знає: попри всі переваги дронів, вони погано працюють у погану погоду – чи це дощ, чи сильний вітер. Мусите покладатися й на інші засоби, не лише дрони. Тому ми й бачимо бронетехніку в певну пору року.
Але справа не лише в інфільтрації. Російські сили нарощують використання FPV-дронів на оптоволокні, а також дешевих дронів-камікадзе, як-от "Молнія" та інші. Також ми бачимо динамічні удари "Геранями" вглиб тилу. І, звісно, масоване застосування КАБів, які російська авіація активно використовує навесні, влітку та восени, коли дозволяє погода.
Отже, це комбінація всіх цих факторів.
Як я розумію, для тактики інфільтрації потрібно багато людей. Пам’ятаю, минулого року представники української розвідки казали, що план Росії — залучати на контракти від 30 до 35 тисяч осіб щомісяця.
Яка динаміка зараз? Чи мають вони можливість набирати стільки контрактників? Чи, може, є шанси, що Росія повернеться до більш традиційної мобілізації?
Я не думаю, що вони повернуться до мобілізації. В певному сенсі юридично вона там і не закінчувалася. Але переважна більшість тих, кого вони набирають, — це контрактники. Минулого року їм доводилося вигадувати дедалі більше схем, щоб змусити людей підписувати ці контракти. Бо коло тих, хто просто був готовий іти воювати за гроші, зменшився. Тому почали, наприклад, платити премії поліцейським за те, що вони переконують затриманих у різних правопорушеннях іти на війну замість суду — і подібні речі.
Таких схем безліч, не будемо перераховувати всі. Система винагород за залучення у військо працює чітко. І частково причина в тому, що кількість чоловіків, які були готові воювати лише за гроші (яких було багато на початку війни), очевидно скорочується.
Згадайте також, що ситуація на ринку праці в Росії дуже напружена. Коли кажуть, що в Росії багато людей — це правда. Але там майже немає безробіття І є величезний дефіцит кваліфікованих кадрів. Ці люди не сидять без діла, чекаючи на армію. Тобто російська армія конкурує за цей обмежений ресурс з економікою та оборонним сектором.
І тому виплати такі високі, і саме тому охочих стає дедалі менше.
Минулого року, однак, вони виконали й навіть трохи перевиконали свій план — набрали трохи більш як 400 тисяч контрактників. Який відсоток із них реально доїхав до частин? Точно не скажу, але явно менше. Проте до кінця року став помітним дисбаланс у російських підрозділах.
Тож так, з одного боку, можна оперувати цими двома числами – скільки планували набрати і скільки набрали. Але реальність складніша. Стало помітно, що російська армія не розширюється, а окремі частини не отримують вчасного поповнення втрат. Виник дефіцит людей, особливо для штурмових дій.
Що це означає для цього року?
По-перше, питання, чи зможе Росія набирати людей такими ж темпами. Чесно кажучи, я не візьмуся прогнозувати. Перші місяці показали, що ці зусилля були не надто вдалими. Але побачимо. Треба почекати хоча б квартал, щоб робити висновки, що їм вдасться тут, а що не вдасться.
Зазвичай вони коригують квоту в липні. Раніше її завжди збільшували. Наприклад, торік план був 343 тисячі, а влітку його підняли до 403 тисяч.
Цього року квота теж трохи більш як 400 тисяч. Подивимося, що вони вирішать, залежно від перебігу бойових дій.
Якби ви питали про моє передчуття, то воно таке: цього року їм буде важко вийти на ці числа.
А це означає, що вони не зможуть підтримувати таку ж інтенсивність. Або їм доведеться скоротити кількість напрямків на фронті. Адже з 2024 року підхід РФ — це не окремі операції, а один тривалий тиск по всій лінії фронту, в спробі "протиснути" оборону.
Такий спосіб ведення війни просто не дозволяє досягти оперативного прориву. Ви не зможете перетворити тактику інфільтрації на стратегічний успіх.
Це великий мінус того, як воює Росія. Більшість їхніх тактичних здобутків — це наслідок проблем в українській обороні. І Україна зазвичай здатна стабілізувати такі ділянки.
В чому ще полягає складність… Згадаймо, в медіа часто кажуть, мовляв, "починається весняний наступ", чи "літній наступ" — насправді такого немає. “Наступи” росіян – це один безперервний наступ, що триває практично весь рік.
І, з одного боку, росіяни не можуть досягти прориву, але з іншого через такий спосіб ведення війни їх важко виснажити. Немає якогось одного наступу. Це не операція на три місяці. Це – тиск, який триває з березня до грудня.
Тож питання в тому, чи вистачить їм сил на таку інтенсивність цього року. Як на мене, вони дедалі більше відчувають тиск від нестачі людей. Ефективність їхніх зусиль знижується. Після досвіду 2024-го та 2025-го очевидно, що чим далі, тим більше час грає не на боці Росії.
Які головні виклики для України ви бачите на нинішньому етапі війни? Можливо, щось можна покращити завдяки конкретним реформам?
Це навряд чи стане сюрпризом для слухачів: перш за все, виклик стосується питання кількості людей у війську та проблеми СЗЧ.
Друге — це управління військами та організація. Те, про що ви згадували: як готують людей, як їх розподіляють по частинах. Що особливо важливо — координація. В України зараз багато підрозділів БПЛА. Створено Сили безпілотних систем. Роти БПЛА є не лише в бригадах, а й на рівні корпусів. Корпуси стають дедалі досвідченішими у тому, як об'єднувати бригади для злагодженого бою.
Але в плані координації, я б сказав, можна зробити ще багато – для того, щоб результат став значно більшим, ніж просто сума окремих частин.
Наступне питання — це, безумовно, ППО та ПРО. Після того, що я бачив взимку, я зараз більше хвилююся за захист неба, ніж за лінію фронту. На це є кілька причин.
Я радий, що з'являються люди, які займаються покращенням організації протиповітряної оборони. Але велика проблема – протиракетна оборона. Росія виробляє багато балістичних ракет, вдосконалює їхнє застосування. І тут головний виклик для України — це величезна залежність від США. Не просто від Заходу, а саме від Штатів.
Будемо чесними: якщо поглянути на нинішню війну з Іраном і на те, скільки ракет-перехоплювачів ми із союзниками витратили за короткий час, це не додає оптимізму щодо обсягів допомоги для України на цей рік.
І ця проблема лише зростатиме. Особливо якщо припустити, що війна триватиме найближчі рік-два. А в нас немає підстав думати інакше. Логічно вважати це базовим сценарієм.
Тож для мене це – зона особливого занепокоєння.
Це про негатив, а можна ж поговорити і про позитив.
Українська армія добре показала себе минулого року, якщо поглянути узагальнено на ситуацію на полі бою. Україна пройшла одну з найважчих зим. Здатність України ефективно бити по нафтовій логістиці – і, відповідно, доходах від нафти – лише зростає. Це економічний бік української стратегії, він має наступальний характер.
Тому важливо мати збалансований погляд. Не варто фокусуватися лише на мінусах, забуваючи про речі, які працюють і покращуються з українського боку.
Проте виклики очевидні. Вони добре відомі та обговорюються в українському суспільстві.
Для деяких із них є чіткі рішення, деякі — дуже складні. Навіть за наявності фінансування я не бачу, щоб на Заході ставало більше ракет-перехоплювачів. Принаймні найближчим часом. І питання, як ви будете діяти в умовах цього дефіциту ресурсів.
Чи є у вас очікування щодо переговорів між Україною та Росією за посередництва США?
Це трохи поза межами моєї експертизи, я більше зосереджений на військовому аналізі. Але відповім.
У найближчій перспективі — ні. Велике питання, чи приведуть усі ці робочі групи до чогось реального, чи це все лише формальність, щоб задовольнити тиск із боку США.
Думаю, ми дізнаємося правду влітку й тоді ж побачимо реакцію Штатів на сам процес перемовин.
Я скептично ставлюся до позиції Росії. Судячи з того, як вони сприймають ситуацію, вони навряд чи готові до реальних компромісів зараз. Я вважаю, що російське сприйняття військових перспектив глибоко нереалістичне – зважаючи на те, що я бачив на полі бою. Але це не має значення. Має значення лише те, що думає одна людина в Москві.
Тому я сумніваюся в щирості їхнього бажання домовлятися.
Для мене головне питання в іншому: якщо прогресу не буде, як відреагують США? Особливо враховуючи війну з Іраном, наближення проміжних виборів та інші наші власні політичні процеси.
Думаю, в Україні це теж викликає занепокоєння. Як довго вдасться утримувати увагу та розраховувати на стабільну підтримку США? І як Вашингтон відреагує на цей переговорний процес, якщо він провалиться? Я налаштований скептично, виходячи з досвіду минулого року.
Хоча буду радий помилитися. Зрештою, я не знаю всіх подробиць, які знають, наприклад, переговорники з українського боку.
