За даними Офісу генпрокурора, з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україні зафіксовано понад 217 тисяч воєнних злочинів. На всіх них зараз є лише 817 оголошених обвинувальних актів і 245 вироків, 23 з яких очні (зокрема, винесені російським військовополоненим, які присутні на лаві підсудних фізично). Оскільки Міжнародний кримінальний суд бере на себе справи тільки щодо військово-політичної верхівки, основне навантаження щодо злочинів російських військових нижчої ланки лягає на українські суди.
Темпи розгляду справ про воєнні злочини в них дуже різняться: деякі перебувають на підготовчому етапі вже майже три роки, а є ті, де від початку судового розгляду до вироку знадобилося лише пів року. Впливає на це безліч факторів — від браку суддів до специфіки злочинів і необхідності дотримання процедур, особливо якщо суд заочний.
Ситуація, коли країна судить громадян держави-агресорки, а військовий конфлікт ще триває — унікальна. Суспільне розбиралося, як Україна з-поміж сотень тисяч справ про воєнні злочини визначає ті, які суд розглядатиме першими. А також, як підвищити пропускну здатність українських судів і швидше притягти росіян до відповідальності за порушення правил ведення війни. Зокрема, чи може допомогти в цьому створення системи військової юстиції, яка перебрала б на себе повʼязані з війною справи, розвантаживши загальні суди. Адже "звичайні" справи звідти нікуди не поділися.
“Не була готова, що суд триватиме так довго”
“Хочеться справедливості. Просто відповідальності. Держава-агресорка повинна відповісти за свої злодіяння”, — каже в суді Олександр Чикмарьов. Він виходить до трибуни надавати свідчення, накульгуючи. Він має протез: ліву ногу нижче коліна ампутовано. Це наслідок подій, про які він розповідає під час допиту в Ірпінському суді: понад чотири роки тому, 5 березня 2022-го, його цивільну автівку розстріляли російські військові в Бучі: чоловік із родиною тоді намагався евакуюватися з міста. Дружина й двоє дітей загинули на місці. Також загинув чоловік в авто, яке їхало позаду за Чикмарьовими.
Перед початком судового засідання Чикмарьов обурюється, що доводиться довго чекати: цього разу засідання починається на 50 хвилин пізніше. Втім, відзначає потерпілий, запізнення ці хронічні. Та й прогресу за понад рік розгляду справи по суті особливо немає. Справу про розстріл цивільних автівок у Бучі ще в грудні 2024-го почав розглядати Ірпінський суд. Обвинувачений у ній — оператор бойової машини 104-го десантно-штурмового полку 76-ї десантно-штурмової дивізії, який брав участь в окупації Київщини, Микита Чалов. Його судять заочно.
“Дуже довго суд мав переконатися, що обвинуваченого поінформовано належним чином — що сторона обвинувачення вжила всіх заходів, щоб його повідомити [про справу]. Але зараз ми діємо за нашим Кримінально-процесуальним кодексом, який не розрахований на таких злочинців. І взагалі ця ситуація і наш процесуальний закон не адаптовані під воєнні злочини, — розповідає Суспільному представник потерпілих Олексій Ясюнецький. — При цьому можна з розумінням поставитися до потерпілих, тому що їх усе дратує — і ці перенесення й те, що засідання не відбуваються”. Він каже, що потерпілі у цій справі ходять на більшість засідань і ретельно стежать за справою. Вони також подали позови про відшкодування моральної шкоди від Російської Федерації та обвинуваченого зокрема.
“Тривалі судові розгляди насправді дуже б'ють по потерпілих від воєнних злочинів”, — каже Юрій Білоус, адвокат, правозахисник, голова ГО “Справедливість для українців”. Він теж представляє інтереси потерпілих у низці судових справ щодо воєнних злочинів росіян. “Потерпілі сприймають постійні відкладення судових засідань і те, що справа плюс-мінус стоїть на місці, дуже болісно, — каже він. — Я б навіть сказав — як образу, невизнання з боку нашої держави трагедії, що сталася або безпосередньо з ними, або з їхньою сім'єю”.
Він наводить приклад іншої заочної справи щодо воєнних злочинів, в якій представляє потерпілу. Мова про справу Олександра Кашина, військового 2-ї оперативної роти управління Федеральної служби військ нацгвардії РФ по Ярославській області. Його обвинувачують у розстрілі цивільного чоловіка та його сина в Бучі. Суд почав слухати справу ще у травні 2023-го, але від фінішної прямої він ще далеко. 18 місяців пішло на підготовчі засідання, і лише в квітні 2024-го суд перейшов до слухання справи по суті.
Вдова загиблого Алла Нечипоренко регулярно відвідує засідання. Торік вона скаржилася на їх постійне скасування в Ірпінському суді. “Я зовсім не була готова до того, що суд триватиме так довго. Юрій Білоус одразу сказав, що процес буде тривалим і на швидкий результат розраховувати не варто, але ці затримки затягуються так, що витримати дуже тяжко, — зазначала вона журналістам. — Кожне відвідування суду — це повторне проживання того, що сталося. Щоразу згадувати про події, які змінили моє життя назавжди… Морально такі засідання дуже важкі”.
На тривалість процесів звертають увагу і правозахисники, й часом навіть самі обвинувачені в очних процесах. Так, справа Андрія Медвєдєва, полоненого російського старшого стрільця-розвідника першого батальйону 104-го десантно-штурмового полку, якого звинувачують у фізичному насильстві над цивільними мешканцями Ірпеня під час окупації міста — в суді з 2023 року. 10 квітня 2023-го суд обрав Мєдвєдєву запобіжний захід — тримання під вартою. У листопаді 2023-го йому зачитали обвинувальний акт. Правозахисники з Медійної ініціативи з прав людини не раз звертали увагу на те, що більшість запланованих засідань у справі скасовували чи переносили: половина засідань, запланована на 2024-й, врешті не відбулася. У серпні 2024-го в суді почали розглядати докази — і це триває досі.
Чому суди тривають так довго
Більшість справ про воєнні злочини в українських судах розглядає колегія, тобто трійка суддів. Це передбачено щодо справ, де обвинуваченого судять за ч.2 статті 438 ККУ (порушення законів та звичаїв війни, що спричинило загибель людини), яка передбачає покарання позбавленням волі на строк від 10 до 15 років або довічним позбавленням волі. “І це впливає також на строк розгляду справи, тому що в кожного судді свої графік і завантаженість. І щоб банально призначити одне, два чи серію судових засідань, треба щонайменше узгодити графіки цих трьох суддів. Із того, що я бачу, це завжди непросто”, — ділиться спостереженнями Білоус.
Якщо у справі значна кількість обвинувачених та потерпілих, то це теж створює додаткові труднощі, оскільки узгодити дату судового засідання потрібно також із захисниками обвинувачених та представниками потерпілих. Білоус також звертає увагу на інший очевидний фактор — значну (і все ще зростаючу) кількість воєнних злочинів, з якою доводиться мати справу українським правоохоронцям. Усе це створює значне додаткове навантаження. “До того ж ми не маємо доступу до окупованих територій. І дуже багато злочинів, які вчинялися, вчиняються і будуть вчинятися до того моменту, доки там перебувають російські військові, просто не значитимуться в наших офіційних реєстрах”, — каже експерт.
Третій фактор, який впливає на швидкість судових процесів, — це здійснення правосуддя в умовах збройного конфлікту, що триває, і повʼязані з цим труднощі, каже Білоус. “Наприклад, справи інколи знімаються [з розгляду], коли триває повітряна тривога, є ракетна чи дронова загроза. Це раз. По-друге, була складність зі світлом — наприклад, протягом січня й лютого 2026 року, — пригадує адвокат. — У мене було дві справи [щодо воєнних злочинів] в Одесі по Херсону й Херсонській області. Там ситуація зі світлом ще в 2025-му не раз перешкоджала проводити судові засідання”.
Тарас Семків — начальник управління Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу генерального прокурора. У розмові з Суспільним він звертає увагу на ще один фактор, який впливає на тривалість судового процесу щодо воєнних злочинів. Для максимальної прозорості українські суди, навіть за умови повного визнання обвинуваченим вини, намагаються провести повний процес, дослідити всі наявні у справі докази. “Часто це пов'язано з великим масивом доказів, з організаційними процесами, навантаженням, із відсутністю пріоритетів для розгляду таких проваджень. Тому ці судові процеси й затягуються”, — каже Семків.
У січні 2026 року Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровщини виніс заочний вирок Юрію Огурцову ("Вулкану") з Донецька — 12 років за ґратами. Його визнали винним у воєнних злочинах, скоєних у 2016 і 2017 роках у тюрмі окупаційного “міністерства держбезпеки” так званої “ДНР”, яка діяла в артпросторі “Ізоляція” на території колишнього заводу з виробництва ізоляційних матеріалів. Цю справу суд теж розглядав майже три роки. Як пояснював журналістам заступник керівника Донецької обласної прокуратури Олександр Голубов, розслідувати це провадження складно тому, що правоохоронці не мають доступу до місця вчинення злочинів, а потенційні підозрювані перебувають на окупованій території чи за межами України.
А голова Павлоградського міськрайонного суду Марʼян Мицак у коментарі Центру журналістських розслідувань повʼязав тривалість розгляду цього та інших подібних кримінальних проваджень і з надмірним навантаженням на суд. Левова частка навантаження на цей суд, каже він — це додаткова територіальна підсудність. Після початку повномасштабної війни Павлоградському суду передали справи 11 місцевих судів із тимчасово окупованих і небезпечних через ворожі обстріли територій Донецької, Луганської і Дніпропетровської областей.
Перевантажені судді
Михайло Одарюк — заступник голови Ірпінського суду, який разом із головою Леонідом Мерзлим удень слухає справи, а вночі час від часу виїздить на чергування як боєць добровольчого формування територіальної громади "Мрія". В Ірпені Одарюк працює з 2022 року: він був змушений залишити роботу в Ізюмі, коли той окупували російські війська. Після деокупації міста тамтешній суд повноцінну роботу так і не відновив. В Ірпені “за 2021 рік було загалом 14600 справ на рік, а станом на 2025-й — 19978. На 5-6 тисяч більше”, — каже Одарюк. Великою мірою цю різницю становлять справи, прямо чи опосередковано повʼязані з війною: розірвання шлюбу у звʼязку з переїздом за кордон, а далі, відповідно, поділ майна й аліменти.
Побільшало й справ, повʼязаних із військовою службою. “І їх потрібно швидко розглядати, тому що, наприклад, військовослужбовці хочуть звільнитися — їх уже бере інша частина. А це, виходить, для нас фактично одна робоча одиниця для посилення обороноздатності. Ми маємо бути зацікавлені, щоб людина якнайшвидше була звільнена й пішла далі служити, якщо виявляє таке бажання. Для цього треба їх (ці справи, — ред.) швидко призначати до розгляду”, — каже Одарюк. Справ про воєнні злочини в суді нині 65, 43 з них розглядаються колегіально. До Ірпінського суду потрапляють справи, які стосуються подій періоду окупації частини Київщини в лютому-березні 2022 року: територіальна підсудність охоплює Ірпінь, Бучу, Гостомель, Ворзель та Коцюбинське. Лише дві справи про воєнні злочини слухаються очно.
За словами судді, переважна більшість справ про воєнні злочини, які надходять до суду в 2025-2026 роках, складні для розгляду. “Розстріли колон — там багато потерпілих, їх складно зібрати докупи”, — каже він. При цьому в Ірпінському суді досі був лише один вирок за воєнні злочини: у червні 2023-го суд засудив девʼятьох російських військових за жорстоке поводження з цивільним у Бучі. Цей вирок став першим, винесеним за скоєні під час окупації Бучі в березні 2022 року воєнні злочини. Розповідаючи про те, що цей вирок поки що єдиний, Одарюк помітно знічується. “Мало, безумовно, мало. Немає часу”, — коротко пояснює він.
В Ірпінському суді нині мають повноваження лише 10 суддів, хоча, як каже голова суду, за нормативом, їх мало б бути 28. Тут жоден із суддів не має спеціалізації, тож справа про воєнний злочин може припасти на будь-якого з них. І суддя розглядатиме її разом із десятками інших справ за день. “Ми б із задоволенням розглянули всі [справи про воєнні злочини], якби у нас було не 20 тисяч справ, як за попередній рік, а лише 65”, — каже Одарюк.
Він уточнює, що розглядає справи про воєнні злочини в загальному порядку, не пріоретизучи над іншими. “Коли мені заходить справа про аліменти, я не вважаю, що воєнний злочин має пріоритет над нею, тому що там можуть вирішуватися питання життя чи здоров'я дитини, наприклад. Немає у мами грошей. Вона чекає цього судового наказу, щоб із батька стягнути кошти, купити щось. Я віддам перевагу, щоб швидко розглянути радше цю справу”, — пояснює суддя. Крім того, за його словами, в Міжнародному кримінальному суді, швидше за все, не визнаватимуть вироки щодо воєнних злочинів, винесені українськими судами заочно, оскільки “вони не відповідатимуть їхнім індикаторам справедливого судочинства”.
“Але вони можуть звідти брати допити потерпілих та свідків, які здійснював уповноважений компетентний суд. І це буде умовними цеглинками для того, щоб вибудувати справи щодо вищого керівництва. Оце і є допомога, яка потрібна — допитати, взяти ці первісні покази, занотувати в журнали судового засідання. І потім ми, швидше за все, надаватимемо їх МКС”, — уточнює Одарюк. Зробити це можна лише тоді, коли у справі є вирок — тому заочні справи не менш важливі.
На тому, що на темпи розгляду справ впливає кадровий голод, акцентує суддя Великої Палати Верховного суду, вчений секретар науково-консультативної ради при Верховному суді Олег Ткачук. "Нині в судовій системі працює лиш трохи більше ніж половина суддів від тих, які були б потрібні за підрахунками міжнародних та національних експертів, Вищої ради правосуддя, Державної судової адміністрації, самих суддів, — каже він. — В окремих судах — наприклад, у Київському окружному адміністративному суді — навантаження на одного суддю в 39 разів перевищує нормативне”.
За словами Ткачука, за минулий рік до українських судів надійшло 5,2 мільйона справ. У позаминулому — 4,5 мільйона. “І це якщо розділити на 4200 суддів, можна зрозуміти, що середнє навантаження на суддю складає більше тисячі справ на рік. Але ж є різні суди, в деяких справ менше, у деяких більше. В окремих судах навантаження на одного суддю досягає 10-15 тисяч справ на рік”. Переважна більшість справ — адміністративні, цивільні та господарські, каже Ткачук. Лише 140-160 тисяч справ на рік — кримінальні правопорушення, до яких входять воєнні злочини.
Спеціалізація суддів
На відміну від судів, які розглядають справи про воєнні злочини разом з усіма іншими видами справ, органи прокуратури й досудового розслідування перейшли до спеціалізації по воєнних злочинах. “Це почало відбуватись частково ще до повномасштабного вторгнення, але переважно вже після нього, коли в Офісі генпрокурора було створено спеціальний підрозділ та відповідні підрозділи вздовж фактично всієї лінії бойового зіткнення в кожній з прокуратур, — каже Семків. — Донецька, Запорізька, Київська, Луганська, Миколаївська, Сумська, Харківська, Херсонська, Одеська, Чернігівська, Дніпропетровська, а також прокуратура Харкова — 12 спеціалізованих підрозділів у прокуратурах областей”.
Така ж ситуація здебільшого й в інших органах досудового розслідування: в Службі безпеки України є підрозділи, які займаються саме воєнними злочинами, в Національній поліції також є слідчі, які спеціалізуються саме на них. Семків пояснює: такий підхід потрібен, щоб ці справи не розслідували за залишковим принципом. “Пояснюючи простими словами — коли розслідування воєнних злочинів відбуватиметься в перерві між розслідуванням крадіжок, дрібних та інших побутових конфліктів”, — каже він. І зауважує, що поява спеціалізації також допомогла підвищити фаховість кадрів. На думку представника ОГП, поява суддів, які займалися б суто воєнними злочинами, міг би “підвищити інституційну пам'ять і можливість спеціалізуватися глибше в конкретній вузькій сфері. І, однозначно, це підвищило б якість таких судових процесів”, — вважає Семків.
Про спеціалізацію щодо воєнних злочинів у межах наявних судів замислюються і в Офісі президента. Як зазначала в коментарі Суспільному заступниця керівника ОП Ірина Мудра: “Підвищення кваліфікації суддів у справах щодо воєнних злочинів і злочинів проти людяності триває з 2022 року, обговорювались навіть ідеї щодо виділення, в межах наявних судів, окремих палат чи конкретних суддів, які б розглядали ці справи. Це питання потребує подальшого обговорення із залученням прокурорів, слідчих, адвокатів, науковців і правозахисників”.
Представник потерпілих Білоус теж підтримує ідею з появою спеціалізації для суддів, які могли б зосередитися на справах про воєнні злочини. “І щоб ми могли розглядати ці справи в динаміці з систематичним призначенням послідовних судових засідань із короткими перервами. А для цього потрібен час і щоб суддя мав вільні руки. Для цього треба забрати в судді іншу навантаженість і дати спеціалізацію щодо воєнних злочинів”, — каже Білоус. От лиш реалізувати такий підхід навряд чи вийде всюди — особливо в судах з істотним недобором суддів.
“Будь-яка спеціалізація судді — це позитив. Було б добре, якби ми вже поділились за спеціалізацією: хтось узяв би собі цивільний, а хтось кримінальний напрямок. Ти не можеш бути спеціалістом в усіх категоріях”, — погоджується суддя Михайло Одарюк. Але наголошує, що реалізувати такий підхід у суді, де працює лише десяток суддів, майже неможливо. За словами Одарюка, попри свою специфіку справи про воєнні злочини “процесуально нескладні: ти призначаєш, слухаєш, допитуєш — звичайний судовий розгляд. Плюс, немає обвинуваченого і немає питань особливих. А інші колеги можуть сказати: "Чекайте, а на нас тоді впадуть сотні цивільних справ, на які ми будемо витрачати купу часу?”
Пріоритезація й розвантаження судів
Андрій Яковлєв, адвокат і експерт Медійної ініціативи за права людини, пояснює Суспільному, що великою мірою проблема не суто в завантаженості українських судів, а в тому, за яким підходом там пріоритезують справи про воєнні злочини. Адже не кожен із понад 217 тисяч нині зафіксованих епізодів воєнних злочинів перетвориться на справу, яку слухатиме український суд — для цього просто не вистачить ресурсів. В Офісі генпрокурора наразі розробляють критерії для пріоритезації проваджень, однак це непростий процес, звертає увагу Тарас Семків. За його словами, тут враховують, зокрема, кількість потерпілих, спричинений резонанс і масштаб завданих збитків.
Та беззаперечним аргументом є ранг військовослужбовця-окупанта, його місце у військовій ієрархії РФ. “Якщо ми розуміємо, що цей злочин вчинив не простий військовослужбовець, а якийсь високопосадовець — очевидно, що це пріоритезується, адже такі злочини одразу масштабуються. Рядовий військовослужбовець міг вчинити якийсь злочин, не знаючи про якусь там політику і не транслюючи ніяких наративів, а просто через власні якості. Якщо ж це якийсь високопоставлений командир, то очевидно, що це може бути частиною певної політики й транслюватися згори. Відтак подібних злочинів буде значно більше, тому що командир віддаватиме ці накази своїм підлеглим. І є великий шанс, що ці підлеглі такий наказ виконають”, — каже Семків.
Проявом такої політики в ОГП зараз бачать справи про розстріл українських військовополонених. До слова, це рідкісна категорія справ, де обвинувачених росіян судять очно. За останні місяці українські суди в Харкові, Запоріжжі та Києві винесли вже три вироки у таких справах, ще принаймні одна перебуває на підготовчому етапі. Яковлєв радить звертати увагу на те, чи ведуть такі справи до людей, які віддавали накази. Якщо поглянути на згадані справи, то не завжди. Наприклад, у справі військового 40-ї окремої бригади морської піхоти Збройних сил Російської Федерації Володимира Іванова, якого засудили довічно за розстріл українських військовополонених на Курщині, згадується командир із позивним “Рязань”. Але його особу досі не встановлено.
“Можна притягувати до відповідальності конкретного солдата, який вбив нашого полоненого. Але цього солдата завтра замінять, тому що командир направить іншого. Скажуть: вбивай того, вбивай цього. Насамперед треба переслідувати людей, які видають чи виконують накази на високому рівні. І тоді вже виходить менше справ, — пояснює Яковлєв. — Бо якщо ти розслідуєш не сотні обстрілів, а одну справу на сотні епізодів, вона більш перспективна. Якщо ми будемо боротися з наслідками, а не з причиною, ми не зможемо ефективно реагувати на злочини. Так, наша система працює, однак зараз воєнні злочини мають обличчя російського солдата, а не командира чи цивільного високопосадовця. Коли в тебе понад 200 тисяч злочинів, то це не тільки розпорошення ресурсу, а й недопрацювання, тому що треба піддати суду не лише солдата, а ще його командира й командира цього командира”, — пояснює Яковлєв.
Чи потрібні військові суди
“Це колосальне навантаження, й наші суди точно не були готові до таких справ. Наші судді їх розглядають уперше, тому десь вони рухаються швидше, десь повільніше. Нам допомагають міжнародні партнери, але парламент зараз активно думає над впровадженням військової юстиції, — коментувала Ірина Мудра Суспільному запитання про те, як українська судова система порається з такою значною кількістю справ про воєнні злочини. — Я гадаю, що створення військової юстиції і військових суддів, щоб прискорити розгляд цих справ, було б виходом із ситуації. Це розвантажило б звичайних суддів також”.
Дискусії про появу в Україні напрямку військової юстиції останніми роками відновлюються регулярно. Йдеться, зокрема, про створення військових судів, які, окрім захисту прав військовослужбовців, розглядатимуть правопорушення, вчинені в зоні бойових дій. Олег Ткачук, який до демонтажу системи військової юстиції у 2010-му 17 років пропрацював суддею військового суду, нині лобіює відновлення таких судів. Він зауважує: до категорій злочинів, які є предметом розгляду військових судів, можуть потрапити не лише військові — тобто повʼязані з військовою службою, але й воєнні — серйозні, навмисні порушення міжнародного гуманітарного права, що вчиняються під час збройного конфлікту.
“Військові суди мають розглядати справи про військові та воєнні злочини. Вони розглядатимуть адміністративні справи про захист прав військовослужбовців, ветеранів війни, цивільні справи, які стосуються прав, свобод і інтересів військовослужбовців. Тобто не лише кримінальні справи. [Щодо воєнних злочинів] ми можемо по-різному підходити й виписати в національному законодавстві будь-яку формулу. Можемо сказати, що воєнні злочини військові суди не повинні розглядати. Але в нас є історичні паралелі, — пояснює Ткачук. — Коли радянські війська звільнили Харків, то справи представників німецьких збройних сил, які вчинили в Харкові воєнні злочини, розглядав трибунал. І також тих, хто допомагав у вчиненні правопорушень, знищенні мирного населення, порушення законів і звичаїв війни”.
Значною перевагою відновлення системи військової юстиції, зокрема й для розслідування воєнних злочинів, Ткачук називає можливість оперативного доступу до території, де тривають активні бойові дії. “Зараз росіяни убивають мирне населення на території активних бойових дій, там щодня гинуть люди. Але правоохоронців, які фіксують ці злочини, немає. Армія цим не займається — вони думають, як звільнити територію. А юристів військової поліції, яка повинна була б цим займатись, і військових прокурорів там немає. Вони не мають туди доступу, адже вони не комбатанти, вони не військові, їх туди не можна пустити”, — пояснює суддя.
Правозахисники погоджуються з цим аспектом, який міг би прискорити збір доказів у справах про воєнні злочини, однак сумніваються в доцільності створення нових структур, яким передали б справи щодо воєнних злочинів. “Теоретично це може збільшити пропускну здатність. Але чи зніме це з нас претензії Європейського суду [щодо справедливості вироків], я не знаю, — міркує Андрій Яковлєв. — Адже доведеться створити нову систему. Але ж нашу поточну судову систему створювали 10 років, і вона досі не працює належним чином. То чому ми вважаємо, що нова система буде кращою? Там же працюватимуть такі ж люди. Мені здається, що оптимізувати наявну систему — теж непоганий варіант”.
“Якщо говорити про подальшу спеціалізацію, про створення якогось спеціалізованого суду, який розглядатиме ці провадження, — це, звісно, спростило б такі судові розгляди, але ускладнило б саме створення такого суду, — стверджує Тарас Семків. — Створити цей суд, набрати відповідний штат — це довго, а в нас зараз немає часу на очікування. Якби хтось запустив цей процес дуже швидко і забезпечив його створення — можливо, це дало б свої результати. Але якщо він буде створений лише на папері, а до реального початку його роботи минуть роки — не думаю, що це виправдано”.
