14 грудня 1995 року було офіційно покладено край трирічній війні у Боснії — на той момент найбільш кровопролитній у Європі з часів Другої світової. Понад 100 тисяч людей загинули, зокрема понад вісім тисяч під час геноциду в Сребрениці. Зусиллями західних дипломатів на чолі зі США зʼявилася Дейтонська угода, яка зафіксувала припинення вогню й гарантувала територіальну цілісність Боснії. Контролювати дотримання угоди відправили міжнародні миротворчі сили у складі 60 тисяч військовослужбовців. Невелика частина контингенту під егідою ЄС досі залишається у країні.
Дейтонська угода не визначила переможця багатостороннього й складного воєнного конфлікту, радше стала таким собі політичним компромісом. Вона поділила країну на два майже рівних за розміром утворення — Федерацію Боснію і Герцеговину, де мешкали переважно боснійські мусульмани й хорвати, та Республіку Сербську, населену, відповідно, сербами. Не дивно, що угоду критикували за те, що вона закріпили етнічні розбіжності — основоположну проблему, що й розпалила війну невдовзі після розпаду Югославії. А ще створила неспроможну політичну систему з двома паралельними урядами, яка зазнає все нових політичних криз.
Аїда Черкез спостерігала за усім цим на власні очі. Вона працювала журналісткою Associated Press у Боснії та пережила понад 1400 днів облоги Сараєва, перебуваючи в місті. З 2022-го її часто цитують українські ЗМІ: Аїда охоче ділиться історичними паралелями й висновками, які зробила з досвіду боснійської війни та яких — як вона сподівається — українці не повторять. Суспільне поспілкувалося з Черкез про те, якими вона памʼятає перші дні миру після підписання Дейтонських угод і чому насправді мир у повному обсязі для Боснії, попри відсутність бойових дій, ось уже протягом 30 років, так і не настав.
Коли ви перебували в обложеному Сараєві, як уявляли собі мир у Боснії? І які чутки про мирну угоду тоді ширилися містом?
Дейтонська мирна угода була лише однією з довгого списку угод, які обговорювали протягом багатьох років — фактично протягом майже всіх чотирьох років війни. І знаєте, після цих років ви вже настільки втомлені, що просто хочете, аби це закінчилося. Але ж ви при цьому не хочете втратити геть усе, за що загинули так багато людей. Звісно, насамперед усі думали просто про те, аби припинити стрілянину. Мовляв, потім уже з'ясуємо, що нам робити далі.
У день, коли я дізналась про підписання мирної угоди, я була в місті ТузлаНині — третє за кількістю населення місто Боснії і Герцеговини, розташоване в північно-східній частині країни. Під час війни Тузла, в якій до війни, окрім босняків, жили чимало сербів і хорватів, стала містом, де різні етнічні групи об'єдналися для захисту від сил боснійських сербів.. Там не було жодного зв'язку із зовнішнім світом. Майже по всій країні не було електрики, але я мала генератор і супутниковий телефон. Такі телефони тоді були завбільшки з величезні валізи. Тож нам довелося встановити його на даху готелю — тоді я запустила генератор, ввімкнула його. Це була звична справа: щовечора о сьомій годині я телефонувала до свого офісу (тоді Черкез працювала кореспонденткою Associated Press, — ред.). Пам'ятаю, в моїй кімнаті було темно, був дуже холодний вечір, і я розмовляла по телефону зі своїм редактором у Відні. Він сказав: "Я маю тобі дещо повідомити: війна закінчилася". А я просто мовчала у відповідь. Я знала, що це правда, бо це ж говорить мій редактор. І я знала, що в Дейтоні (США, штат Огайо, — ред.) тривають переговори. Але мовчала, бо ми так довго чекали на цей момент. Я насправді не знала, як реагувати.
А потім я запитала: чим усе закінчилося, як закінчилася ця війна? Він сказав: "Ну принаймні у вас є країна". Бо тоді йшлося не про поділ Боснії, як зараз говорять про ймовірний поділ України. Ішлося про те, чи Боснія взагалі існуватиме — це так, наче Україну повністю поглинула Росія. Але він сказав, що її розділять на два менші регіони, якими керуватимуть власні уряди. "Добре, ну але хоча б одна країна", — сказала я.
Він відповів: "Отже, у вас є ваша країна. Що ви збираєтеся з нею робити?" Я часто думаю про це питання. У випадку з Боснією мирна угода була дуже розпливчастою. Її склалий вкрай поспішно, аби тільки зупинити стрілянину, і умов для організації функціональної держави вона не створила. Із цим ми й маємо справу досі, через 30 років [після угод]. Обидві сторони, не вважаючи себе переможцями, розглядали угоду як відправну точку для завершення війни та досягнення цілей воєнного часу політичними засобами.
Стрілянини справді немає і досі, збройний конфлікт закінчився. Але війна все ще триває— через інституції, роботу яких здебільшого блокують. Тому що ті, хто досі не хоче, щоб країна існувала — у цьому випадку це боснійські серби — просто використовують державні інституції, аби блокувати їх, щоб вони не могли функціонувати. І цей статус-кво триває вже 30 років. І найгірше, що може статися з Україною, — це мирна угода, яку кожна сторона, у цьому випадку Росія, розглядатиме лише як тимчасовий мир. Що вона може легалізувати свої територіальні здобутки або навіть просунутися далі за допомогою політичних засобів чи нової війни.
Тому потрібно бути дуже обережним, щоб не повторити помилку Боснії та не залишити ці двері відчиненими. Якщо у вашій мирній угоді є хоч найменша тріщина, її використають, аби просунути одвічну ідею завоювання всієї країни.
Багато також залежить і від того, наскільки ви сильні, наскільки сильна ваша переговорна позиція. Ви маєте спробувати з'ясувати, як ви можете отримати кращу угоду для себе. І точно не створювати обставини для постійної легалізації завойованих (ворогом, — ред.) територій.
Втім, це вже другорядне. Першочергове ж — припинити стрілянину, врятувати життя та мати якісь гарантії того, що ті, хто напав на вашу країну, не підуть далі. Це пріоритет номер один. А як повернути захоплені території? Це велике питання. Якщо місцеве населення на цих територіях проти вас — це буде дуже, дуже важко.
Дозвольте мені ще раз повернутися до того дня, коли ви дізналися про Дейтонські угоди. Чи було тоді відчуття, що це запізніла угода, запізніле втручання міжнародної спільноти у війну. Що якби її уклали раніше, це дозволило б врятувати багато життів?
Ну, ми завжди вважали, що цю війну можна було зупинити раніше — одним чи двома телефонними дзвінками. Але, знаєте, ніхто [у світі] не сприймав це всерйоз. Ніхто не втручався, але й насправді не вірив, думаю, що все це буде аж так жорстоко. А тоді Заходу треба було дійти згоди між його представниками: це ж усе демократичні країни, де кожен має сказати своє слово. Це автократії діють значно швидше: такі режими не тривають довго — можливо, одне покоління — але діють вони швидше.
Так, ми думали, що зупинити війну можна було б ще в 1992 році й 100 тисяч життів було би врятовано. Боснія — країна на три мільйони людей, і з цих трьох мільйонів одному довелось змінити місце проживання — третині населення. Найкращою частиною мирної угоди було внесення до неї пункту про те, що всі біженці мають право повернутися до своїх домівок і повернути своє майно. Це перше досягнення.
Друге стосується воєнних злочинів. Трибунал щодо колишньої Югославії у Гаазі зробив для повоєнної Боснії справжні дива. Тому що не було жодного акту [кривавої] помсти. Трибуналу вдалося завоювати довіру населення, і люди погрожували одне одному: "Я збираюся дійти аж до Гааги!", але ніхто ніколи не казав, мовляв: "Я збираюся вбити того-то й того-то, тому що він убив мою родину". Люди справді передусім глибоко прагнуть, щоб було встановлено правду — хто кого вбив.
Також вам як жертві потрібне не лише засудження вбивці, а й засудження його ідеології. Це іноді важливіше, ніж справи самого вбивці. І цього вдалося досягти за допомогою Гаазького трибуналу. Ми не дуже вірили, що найбільша риба колись побачить цей суд — але вона таки його побачила. І я пам'ятаю, що коли цей міжнародний суд створили, під час пресконференції хтось поставив питання Радовану КараджичуКолишній президент самопроголошеної на території Боснії і Герцеговини Республіки Сербської Радован Караджич, засуджений до довічного ув’язнення через воєнні злочини та геноцид у Сребрениці., лідеру боснійських сербів: "А ви не хвилюєтеся через цей суд?" Він сміявся, мовляв: це ніколи не спрацює. Звісно, жертвам подобається, що він у в'язниці, але головне те, що разом із ним у вʼязниці і його ідеологія.
І третім було створення Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб. Багато людей зникають під час війни, і якщо у вас хтось зник безвісти, існує ця буквально 10-відсоткова надія, що якимось дивом він десь з'явиться. І ці родини ніколи не отримують відчуття завершеності: вони живуть у цій неспокійній реальності, що, можливо, той-то і той-то повернеться. Поки ви не знайдете тіло близької людини, надія не помирає — але й не дозволяє вам жити далі.
Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти осіб, яку створили також тут, у Боснії, фактично винайшла систему масової ДНК-ідентифікації з метою, щоб не було жодної могили без імені. Кожного потрібно знайти, ідентифікувати за допомогою аналізу ДНК та повернути родині. І це також є частиною процесу зцілення. Людям це потрібно. Я зустрічалася з матерями, яких запитувала: "Чи дійсно через 30 років ви ще думаєте, що ваш син живий?" А вона відповідала: "Я хочу бачити його тіло. Я хочу бачити його кістки, щоб я знала, що я його не вигадала".
Давайте трохи поговоримо про політичні наслідки Дейтонської угоди. Найчастіше цю домовленість критикують за те, що вона закріпила етнічний поділ країни та створила недієздатну політичну систему. Чи бачили ви в той час якусь реальну альтернативу цьому документу, яка, наприклад, одночасно могла б зупинити вбивства та зберегти справді єдину унітарну державу?
Єдиний спосіб мати цю єдину державу — це перемога однієї сторони. Перемога босняків. На той час із боку Заходу чи міжнародної спільноти жодного бажання перемоги однієї сторони не було. Вони шукали компромісу між двома сторонами, чиї точки зору настільки різні, що я не розумію, як можна було б досягти здорового рішення. Це як коли у вас шлюб і одна людина постійно хоче з нього вийти, а інша геть проти розлучення. Тож який тут компроміс? Компроміс — це поганий шлюб. Пара ніколи не буде щасливою.
Чи краще розділити країну? Що ж, розгляньмо такий варіант. Ви розділяєте країну і, по суті, не лише погоджуєтеся з тим, що націоналізм перемагає, але й створюєте прецедент для решти світу. Урок, який скаже всім іншим, хто прагне розділити свою країну за етнічною ознакою, що це того варте: убивши достатньо людей і створивши достатньо проблем, ви зрештою досягнете своєї мети. Це дуже поганий сигнал, тому ви не можете дозволити їм так робити.
Це дуже складна ситуація, ідеального рішення в якій не існує. Треба просто обрати менш поганий варіант. Що буде менш поганим варіантом для України? Я б отримала Нобелівську премію, якби знала відповідь. Я хотіла б, щоб Україна просто перемогла, як і Боснія. Та реальність, очевидно, інша. Політика — це не ранковий шведський стіл, де можна покласти на тарілку лише те, що тобі подобається. Політика — це мистецтво можливого. Ви повинні вміти розібратися, що можливо у вашій ситуації. Яке рішення є найкращим? Іноді про це можна сперечатися дуже довго.
Після закінчення війни у Боснії були розміщені багатонаціональні сили під контролем НАТО та ЄС. Що насправді думали про них боснійці? Чи довіряли вони цим людям? Чи справді вони відчували, що ті якимось чином рятують їх від нової війни?
Так, безумовно. На той час міжнародна присутність становила 60 тисяч іноземних військових. Люди дійсно їм довіряли. І дуже довго була така теорія, що іноземних солдатів тут бути не повинно, бо ця війна настільки жорстока, що гинутимуть і їхні люди. І що Франції чи США не можна допустити, щоб французів та американців поранили чи вбили в чужій війні. Але, щойно вони прийшли сюди, все закінчилося. Їм вистачило просто приїхати. Так сталося, тому що вони були сильнішими за будь-яку з двох сторін.
Ми їх (іноземних військових, — ред.) любили. Ми вважали, що їхній обов'язок — прийти й забезпечити тут мир. І ми досі так думаємо. Ви ж наклали на нас ембаргоРезолюція Ради безпеки ООН 25 вересня 1991-го передбачала "загальне та повне ембарго на всі постачання зброї" на територію колишньої Югославії. При цьому більшість важкого озброєння, боєприпасів, техніки від Югославської народної армії успадкували саме боснійські серби. на постачання зброї, коли ми могли захиститися від війни? Ви нам не дозволили [перемогти]? Тож тепер приходьте сюди й робіть усе самі. На них, правда, кілька разів нападали боснійські серби, але це було давно і цього більше не трапляється. Але загалом ми раді, бо це принесло мир і безпеку. І оскільки це принесло мир і безпеку сюди, це означає, що мир і безпеку принесли в Європу. Що станеться, коли вони підуть? Усі абсолютно впевнені, що навіть тоді не буде нового конфлікту. Бо це загрожувало б безпеці Європи.
Чи можете розповісти трохи більше про перший рік після закінчення війни? Якою була країна, коли раптом бої припинилася? Ось з'явилася нова політична структура, нова політична система. Країна намагається відбудуватися. Що відбувалося? Яким був настрій людей?
Головним настроєм після війни було: "Я хочу знайти свою сім'ю і повернутися додому". А якщо немає дому, то відбудувати цей дім. Ти не дуже думаєш про політику. Все, про що ти думаєш, — це як потрапити додому. І де знайти своїх доньку чи сина. Це все було до появи інтернету й мобільних телефонів. Це тепер ви берете слухавку й телефонуєте комусь — у нас такого не було. У нас навіть електрики не було. І ось виходить, що війна закінчилась, ви стоїте там і думаєте, що ваші діти можуть бути десь у Німеччині. Або навіть в Австралії, бо так сказав вам сусід.
Перше, що ви хочете зробити, — це знайти їх. А щойно вдалося відновити звʼязок із рідними й оселі, ми раптом прокинулися й зрозуміли: ой, ми ж живемо в неможливій країні. Ця війна триватиме — через парламент та інституції — вічно, якщо хтось таки не переможе. Та найважливіше те, що конфлікт піднявся до рівня установ і відбувався в них, а не на вулицях.
А потім прийшло нове покоління, і вже є діти, які взагалі мало знають про війну. Вони живуть своїм життям. Тож час на загоєння ран людей, які втратили когось, і становлення міжнародно визнаної версії правди про те, що сталося — це передумова для більш-менш справедливого суспільства. Але в перший рік після війни ми про це не думали. Ми думали про те, як отримати воду, як відновити електропостачання та повернути наші сім'ї — про прості речі.
Коли ви говорите про війну, яка зараз триває в інститутах влади, ви маєте на увазі створення нефункціональної політичної структури?
Так, тому що одна половина країни, боснійсько-сербська, не дуже прагне вступати до Європейського Союзу. Вони більше схиляються до Сербії та Росії, Путін їх у цьому підтримує. Інша половина країни відчайдушно хоче до ЄС. Але обидві сторони сидять у парламенті. Тож усе, що сербам потрібно зробити, — це просто не приходити на сесію, і жодного закону, який наблизив би нас до Європейського Союзу, прийняти не вийде. Певним чином, Боснійсько-Хорватська ФедераціяВона ж Федерація Боснія і Герцеговина. відчуває себе заручником боснійських сербів, а боснійські серби сприймають Боснію й Герцеговину як ланцюг на шиї, якого вони хочуть позбутися, стати незалежними, а потім приєднатися до Сербії.
І їх завжди підтримуватиме Москва. Ми це знаємо. Серби приходять до парламенту, слухають пропозиції законів, які мають наблизити нас до Європейського Союзу, — а потім кажуть: "Добре, нам зараз треба подумати". І їдуть у Белград, щоб "сформулювати там свою думку".
І саме це може статися з Донбасом та нині окупованими Росією регіонами. Скажімо, війна в Україні закінчиться, це врешті-решт буде одна країна. У вас будуть представники з проросійської частини, які приїжджатимуть до Києва лише для того, щоб перешкоджати роботі ваших інституцій. Мета Росії — щоб Україна не вступила до НАТО та ЄС. І якщо у вашому парламенті та уряді є ці люди, ви туди не вступите, бо вони вам не дозволять. Вони завжди голосуватимуть проти. А компроміси на кшталт Дейтонської мирної угоди створюють їм політичні механізми для цього. І саме в цьому я бачу найбільшу небезпеку теперішніх переговорів та майбутньої мирної угоди.
Незважаючи на всі ці проблеми, чи є надії з 1995 року, які все-таки справдилися?
У Боснії відбувається жахливий відтік мізків, багато молоді виїжджає. Але я вважаю, що з усіх цих людей, які виїжджають, більшість роблять це через політичну ситуацію. І якщо це якимось чином закінчиться, якщо настане ясність, половина з них повернеться. Тому що країна може рухатися вперед, а ситуація в Європі та решті світу стає настільки поганою, що вони захочуть бути в Боснії. Це абсурдно, але я постійно кажу своїм друзям у Німеччині й США: "Ви всі ще будете біженцями в Боснії".
І я чомусь вірю в наступне покоління. Воно втомилося від цих конфліктів. Вони хочуть жити як нормальні люди і їм уже байдуже, хто є хто, байдуже на етнічні інтереси чи те чи інше. Вони хочуть мати роботу й жити в мирі. Я також часом чую, як молоді люди кажуть: "Я хочу свободи закохатися в кого завгодно". Щоб це не обовʼязково був серб чи хорват, а той, хто мені сподобається. І щоб можна було взяти з цією людиною шлюб. Це свобода.
Візьмемо, наприклад, Сараєво. Це доволі розділене місто: тут є сербська частина, є боснійська. При цьому фізичного кордону немає. Ми знаємо, що перебуваємо в сербській частині лише тому, що всі написи тут кирилицею. Коли латиницею — значить це боснійська частина. У сербській частині гірші справи з корупцією, при цьому нерухомість там істотно дешевша, ніж у боснійській частині. Тож тепер у нас є молоді пари з Сараєва, боснійці, які переїжджають до сербської частини, купують там квартири, бо можуть дозволити собі лиш це. А серби приїжджають у нашу частину, щоб навчатися, бо в нас кращі школи. І щоб піти в театр чи подивитися хороші фільми, теж треба приїжджати сюди. Це все сприяє змішуванню населення. І кордон стає все розмитішим.
