Олександр Алфьоров – голова Українського інституту національної пам'яті. Автор науково-популярного історичного YouTube-каналу. Кандидат історичних наук, працював науковим співробітником Інституту історії України Національної академії наук. Майор запасу. До травня 2025 року служив у Третій окремій штурмовій бригаді ЗСУ. Суспільне зустрілося з Олександром Алфьоровим, щоб поговорити про враження від перших трьох місяців роботи на посаді голови УІНП. Дізнатися погляд історика на нинішнє становище України й Росії у війні, суперечки довкола деколонізації, військові кладовища та меморіали пам’яті полеглих українських героїв – читайте в проєкті "Ремовська Інтервʼю". Відеоверсію розмови дивіться тут.
Одне з найпопулярніших відео на вашому YouTube-каналі називається “Чому Путін напав на Україну?” Воно особливе, бо ви записували його в перші дні березня 2022 року, вже перебуваючи на службі.
У коридорі однієї зі шкіл на околиці Києва, де ми стояли тоді, так.
У цьому відео ви казали, що це війна на виживання Російської імперії. Тому що "імперії не можуть існувати, не розширюючи свої межі". Як історик як ви оцінюєте станом на зараз становище обох сторін-учасниць війни, України й Росії?
За що воює Росія? По-перше, у них величезний демографічний спад через війну – жертви, втрати, ліквідовані. І демографічно покоління відсутнє. Тож, по-перше, вони воюють за дітей — їм треба діти, вони набирають собі яничар.
Ви про викрадених українських дітей?
Так. Один мільйон двісті тисяч українських дітейРосіяни вивезли з України щонайменше 20 тисяч дітей. 1,6 мільйона українських дітей живуть на тимчасово окупованих територіях України. Такі цифри в липні 2025 року наводило МЗС України., які опинилися на тимчасово окупованих територіях або на територіях Російської Федерації. Це один із головних ресурсів, за який воює Росія.
І другий момент. В Україні відсутні найбільші поклади діамантів чи газові родовища, а чорнозем у Росії такий самий. Тож ще один ресурс, на який ми не звертаємо увагу, – його можна назвати історією, ідентичністю, свідоцтвом про народження. Вони вписали туди Русь, тож це їхнє свідоцтво про народження – в нас. І це їх тригерить. Тому вони нас знищують.
Коли ми сьогодні говоримо, в якій ситуації перебувають наші держави, то російська – у програші. В них не вийшло "за три дні", не вийшло "за тиждень" підкорити Україну. Не вийшло нічого.
Наша ідеологія – це ідеологія, яку озвучив Тарас Шевченко: "І мертвим, і живим, і ненародженим". "І мертвим" – це наші предки, наші князі, гетьмани, наші невідомі предки, це також – полеглі вояки нашої сучасної армії. "І живим" – це маленькі, секундні в контексті людського віку, ми з вами. "Ненароджені" – це ще не знані на імена праонуки наших праонуків.
Тож ми перемагаємо щоби що? Щоби мати майбутнє.
У Російській Федерації перемога – слово "победа", "по беде", після поразки. І ця ідеологія сформована на іншому. Вони хочуть перемогти не заради майбутнього, а забрати все, що є зараз, і віднести в свій світ мертвих. Оце "найсмачніше в світі" морозиво і "батон по 15 копійок" – це світ мертвих. Тому їхня ідеологія – це навпаки, повернення назад.
Серед двох ідеологій, які змагаються, ідеологія майбутнього завжди переможе ідеологію минулого. Бо навіть у таборі минулого є люди, які мислять категоріями майбутнього. У них є діти, які кажуть: "А чого ми не можемо скачати на iPhone якийсь додаток?" Та тому, що отака у вас країна.
І тут головне – витримати, щоб оці ідеології спрацювали. Щоб росіяни відійшли в минуле, а ми пішли в майбутнє.
Наша війна зараз – не позиційна. До речі, згідно з закономУхвалений цього року. "Про засади державної політики національної пам'яті Українського народу", все, що ми маємо з 19 лютого 2014 року по сьогоднішній день, називається не АТО, ООС чи повномасштабне вторгнення. Це – війна за незалежність України. Так-от, все, що ми мали на початках – можна сказати, що це була позиційна війна. Зараз у нас із вами – війна на виживання, війна ресурсна. Переможе той, хто вийде після закінчення цієї історії з армією, з економікою.
Тож сьогодні нам важливо зберегти себе. І вести далі оцю війну на виснаження.
У цьому ж відео за початок березня 2022 року ви сказали: "Імперія або здохне, або буде продовжувати нарощуватись і завойовувати". Ви кажете, що Росія в програші. Але ми бачимо, що вона не лише воює проти України зараз, а вже й атакує НАТО в Європі. Чи не означає це, що імперія виявилася сильнішою, ніж ви думали?
Звісно, що утихомирення агресора – це погана ідея. Ми це вже проходили в 1930-ті роки, коли Чехословаччину віддали, коли Карпатську Україну віддали – угорцям, між іншим. Угорщина в 1939 році, за сприяння кількох країн, у тому числі Польщі тодішньої, захопила незалежну державу Карпатська Україна. Але це – інша історія.
Історія цієї війни, зокрема реакції світу на 2014 рік, – це про потурання агресору. Зараз у Росії та України дві найдієздатніші армії в світі. Вони пройшли і проходять горнила неймовірно жорсткої війни. Світ не здатен воювати так, як воюють ці наші дві армії. У світі також не розуміють, як можна меншістю стримувати більшість. Або як можна за цих умов узагалі вийти на новий етап – війну технологій. Бо ми здатні, вибачте, з сірникової коробки зробити щось, що можна підпалити й запустити на Москву чи на НПЗ якийсь. І отут Голіаф падає, тому що Давид виявляється розумніший.
Розмір цієї країни – це її "кощієва" смерть. Вона вже на три частини розділена – європейську, сибірську й далекосхідну – логістично й економічно. Навіть на рівні сприйняття – Тива бачить усе по-одному, Москва бачить інакше. Додайте сюди ще конфесійність, національності, культурні та мовні моменти.
По факту, європейці й народили цю їхню армію. Армію, яку до того допоміг знищити російський прапорщик, розікравши. Але європейці своїм потураннями, по суті, народили ще одну армію.
І тепер, звісно, Російська Федерація абсолютно може спокійно дозволити собі через Білорусь зайти в Польщу, зробити коридор до Калінінграда. Вони вже пробують це робити. Коли пускають 19 “шахедів”, з яких чотири збивають – це не про боєготовність.
Але ж, використовуючи вашу метафору, Голіаф не падає. Більше того, він бореться тепер не лише проти Давида, а й проти інших.
Так. Але коли Голіаф буде падати, то впаде з гуркотом і назавжди. Росія – це колос на глиняних ногах. Тому чекаємо.
Очевидно, що наших партнерів треба готувати. Вони не хочуть знати, що Росія розпадеться. Росія, очевидно, не розпадеться – Росія деколонізується. І треба це сприйняття виправити. Що насправді це – тюрма народів, яка має щезнути. Але поки вона не щезла — вона набиратиме обертів далі.
До питань національної пам'яті. Які завдання тут ви вважаєте першочерговими?
Я поясню запитання. З одного боку, ми бачимо, що інтерес українців до історії, до свого коріння і далі високий. З другого боку, українці все-таки живуть усередині війни. Інколи можна почути, мовляв, нащо зараз перейменувати вулицю, хіба немає важливіших справ. Що, на вашу думку, все-таки є першочерговим – попри війну, а, може, саме через війну?
Я розумію, що, можливо, незручно жити в нових просторах людям, які мають снобізм внутрішній. Дитинство, юність, якими б вони не були, все одно залишаються найкращим часом – це і перша закоханість, і перші успіхи, і перші кроки. Я розумію це. Але якщо люди бояться змін, то вони що? То ці люди просто сноби. Вони бояться не змін, а бояться втратити щось своє.
Нам треба зрозуміти, що наші вулиці, наш простір – це насправді маркери ідентичності.
Я колись розказував цю історію. У 2023 році ми з побратимами були в одному населеному пункті південніше Бахмута. Ми сиділи з хлопцями в хаті, зустрілись поговорити. І вони теж завели розмову про вулиці. Виявилося, що в той момент ми були на вулиці Чапаєва. В цьому селі була вулиця Чапаєва.
І от я собі уявив. Іде російський окупант. Що він десь у своєму селі в Росії йде, що він в українському селі – він вийшов з вулиці Чапаєва і прийшов в вулицю Чапаєва. Він вийшов із "хрущовки" в якомусь своєму містечку, і в таку саму "хрущовку" зайшов в Україні. У нього немає візуального образу, що це – інша, чужа територія. Зайде він зараз в Польщу – і в нього відразу з'явиться розуміння, що це інше щось. Інша абетка, інші будівлі, інша архітектура. Що це – чуже.
А ви думаєте, якби наші вулиці називалися якось інакше, це вплинуло б на російську поведінку на українській території?
Не вплинуло б, але ми зробили б їм незручність.
Інший приклад. Десь у 2009 році я мав розмову з однією зі своїх колег. Вона мене запитала: чим тобі заважає пам’ятник Леніну в КиєвіПам'ятник Леніну в центрі Києва учасники Революції Гідності повалили наприкінці 2013 року.? Пригадую, як у 2007 році ми з хлопцями втрапили у величезну бійку з комуністами, коли вийшли на акцію, щоб його перенесли.
Я її запитав у відповідь: от у тебе є донька, ви з нею будете йти повз цей пам’ятник, і що ти їй скажеш? "Це – Ленін". І що це дитині дасть? Вона не вчить Леніна, не знає, хто він, що він. Що він тут робив? Він тут навіть ніколи не був.
Чому я почав зі снобізму? Це якийсь російський рефлекс, коли умовна тьотя Мотя веде свою дитину за руку і каже: от у минулому було смачне морозиво. А дитині треба говорити, що коли ти виростеш, ти побудуєш космічний корабель і на ньому зробиш українську колонію на Марсі. А не про те, що колись було морозиво найсмачніше.
Тому той, хто заважає цим всім снобізмом декомунізації, деколонізації, дерусифікації, вони просто своїх дітей відкидають назад. І в дітей буде певний дисонанс в голові. Тому що діти не розуміють, у чому святість конкретно Пушкіна. Вони знають, що є Пушкін, є Сервантес, є Шекспір, інші письменники. А в чому особлива геніальність конкретно Пушкіна? Її немає.
Повертаючись до питання про першочергові завдання. Тобто, на вашу думку, це – зокрема, маркування простору? Декомунізація, деколонізація топонімів. Для вас це важливо?
Це дуже важливо. Це боротьба з комплексом меншовартості.
Наведу ще один приклад. Знаєте фразу: "Дорогі кияни та гості столиці"? Ще зовсім нещодавно кияни та гості столиці ходили центром Києва і бачили вулиці Толстого, Пушкіна, Колотушкіна умовного. На них – високі, красиві старі будинки багатоквартирні. А щоб побачити вулицю Івана Котляревського, якого ми всі вчимо в школі, треба було поїхати в приватний сектор і знайти цю вулицю на 21 приватний будинок.
Ось вам і творення комплексу меншовартості. Наявність оцього комплексу – це дуже страшна штука. В СРСР нас привчили до того, що героїзм має російське обличчя. Гагарін – герой польоту людини в небо. Згадується віршик: "Летит ракета голубенького цвета, в ней сидит Гагарин, хороший русский парень". Це теж нав'язування цих моментів, що от є "великая русская культура", є "великие русские люди", а ви тут – селюки.
Те ж можна сказати про комплекс жертви. Це – результат неправильного прочитання українських романтиків XIX століття. Нам навіяли цей комплекс жертви. З цим комплексом ми сприймаємо, наприклад, героїв КрутБій під Крутами — це бій між армією УНР та Червоною гвардією, що відбувся в січні 1918 року.. Хлопці-крутянці – герої. А запитаєш, чому – "тому що їх вбили". Тому, що вони жертва, їх, молоденьких, розстріляли. Ні. Вони герої тому, що вони виконали бойове розпорядження. Вони виконали наказ. Тому вони герої. Наказ, який врятував Україну тоді. А не тому, що з них убили 60 хлопців, розумієте?
Тобто герой – це хтось інший. А ми з вами – жертва. А жертва не може чого? Жертва ніколи не переможе. Ми маємо відійти від цього уявлення. І відійти від того, що є якась інша, вища культура. Є англійська культура, а є українська. Англієць ніколи не скаже, що англійська культура вища за українську. Ніхто в цьому питанні не може бути вищим чи нижчим. Але тільки одна культура – "русского языка" – подається як "вища".
Тож коли ми з вами розробляємо карту майбутньої України, то це і про наші маркери ідентичності. Це – вулиці, пам'ятники, місця пам'яті. Цей простір треба дуже уважно маркувати. В тому числі щоб він не тиснув на тебе. Колись на площі Жовтневої революції (нині – майдан Незалежності) стояв пам'ятник Леніну і маленьким таким робітникам. Великий прекрасний Ленін – і маленькі люди. Це тиск. Ми від цього відходимо.
Щодо тиску. Згадаймо, як відбувається деколонізація в Одесі. Припускаю, що наші читачі і глядачі чули, які дискусії виникли довкола ідеї позбутися пам'ятникаРішення про демонтаж пам'ятника Бабелю в Одесі ухвалили в 2024 році. Однак поки що демонтаж не відбувся. письменнику Ісааку Бабелю.
Як ви бачите вирішення цього питання в практичній площині? Ви кажете: "Треба без тиску". Як тоді вийти, наприклад, із цієї ситуації, коли частина місцевих жителів виступила проти?
Я тут повернуся до історії, яка була в Одесі з пам’ятником Катерині ІІ. Він простояв кілька років на початку XX століття, у 2007 році його перевідкрили. Скільки було розмов перед тим, як його демонтували наприкінці 2022-го. Я був на цих громадських слуханнях і запитав, зокрема, таке: а де поділася моя прабабуся Марія Давиденко з Одеси? Мені казали: мовляв, до чого це? І я відповів: я, наприклад, не знаю, де вона поділася, чи хто її вбив, чи хто її куди вислав. Кажу: ви говорите "за всю Одесу"? Насправді ви говорите за Одесу 70-80-х років.
На мою думку, якщо є діячі культури, до яких виникає запитання, – їх треба відправити на карантин. Поки триває війни за незалежність України, відправте їх на карантин – приберіть їх із простору. І потім, після завершення війни, запитайте: чи пам'ятаєте ви ту чи ту персону? Чи вона потрібна вам у цьому просторі? Чи, може, встановимо щось інше?
Але так не виходить, звичайно, тому що закон доволі чітко визначає терміни, критерії та хронологію, що і як робити.
Нещодавно фейсбук мені нагадав, як у 2017 році я писав пост про те, що дві патріотичні, здавалося б, фракції зупинили процес декомунізації в Україні. Тому що електорат. Що не буде бульвару Миколи МіхновськогоУ 2022 році бульвар був офіційно перейменований на бульвар Миколи Міхновського. в Києві, буде далі Дружби народів. Тому що хто є ядром електорату партії? Коли політик іде "в поле" працювати з виборцями, з ким він найчастіше говорить, на кого спирається? На позбавлених нормального життя пенсіонерів.
Мені все ж здається, що Бабеля в Одесі відстоювали далеко не лише пенсіонери.
Дійсно, Ісаак Бабель потрапив у категорію тих діячів, які потрапляють під деколонізацію. На практиці це означає, що їхня глорифікація неможлива. Це не було рішення конкретно Алфьорова чи якоїсь іншої людини – це було рішення експертної комісії.
Це складні процеси. Якби цієї турбулентності в рішеннях не було — можливо, було б інше рішення. У 2022 році почалися дерусифікаційні процеси. У 2023 році Рада ухвалила закон про деколонізацію. В Києві за ці три роки перейменували майже 400 вулиць.
До речі, уявіть, що декомунізація, згідно із законом, мала закінчитися як процес у першій чверті 2016 року. Та хто на це зважав? Політики хотіли, щоб пенсіонери проголосували. Щоб вони прийшли і взяли гречку саме на бульварі Дружби народів, а не на Миколи Міхновського.
Турбулентність, яка була включена, – це було необхідне явище національної безпеки.
Я поясню, чому апелюю до історії з Бабелем в Одесі. Мені вона здається доволі показовою в цій темі. Ті, хто проти демонтажу пам’ятника, кажуть, що Бабель – з Одеси, також він є важливою частиною єврейського спадку міста.
Який ваш контраргумент на це?
Перший аргумент – давайте віддавати ці питання в руки компетентних людей. Що це означає? Мовознавці, літературознавці, критики, історики, правники збираються на комісіях і говорять. Вони проговорюють всі ці питання, які ставлять у соцмережах боти й не боти, реальні люди, прихильники і неприхильники. Поки наша країна не навчиться довіряти експертній думці, нічого не буде.
Я розумію, що ми – українці. На будь-якому, грубо кажучи, ювілеї на краю столу після десятої чарки люди заводять розмови про нафту й газ, економіку і, звісно, історію. Зрозуміло, що ми завжди хочемо мати право висловлювати думку. Але, знаєте, давайте все ж таки довіряти експертному колу. Ми жили ці всі роки от якраз за принципом обирання кошового на Січі – хто голосніше викрикне. Треба з цією історією закінчувати.
А як бути з думкою громади тут?
Громада має право сказати своє слово. Вона має ставити відповідні запитання експертам.
Ми зараз беремо, скажімо, 100 людей, посадимо в цю кімнату, аж поки білий дим не піде. І скажемо: напишіть нам програму національної ідентичності України. Або ми посадимо 10 кваліфікованих людей і скажемо: напишіть. Який із цих варіантів більш доречний? Це ж не про приниження мова, а про те, що голос демократії створений для того, щоби було право поставити запитання.
Щоб закрити тему Бабеля. Можливо, одесити, ця їхня частина, не до кінця розуміють, в чому з тим же Бабелем проблема, чому їхній простір має позбутися фігури, яка знайома їм із дитинства.
Це ключова фраза – "з дитинства". А сучасні діти, одесити, знають, хто такий Ісаак Бабель?
Бабель, Бунін. В Одесі дуже багато насправді таких моментів. Треба йти до професіоналів. Розумієте, в чому складність гангрени? Що її треба ампутувати. І зазвичай треба взяти трохи більше тіла. Тут дуже важко пояснити людям, що ми не можемо будувати майбутнє, якщо не розберемося з тими, хто в нас складає цей образ.
Я абсолютно переконаний, що ми ще будемо повертатися до Бабеля, до інших діячів. Бо процес турбулентний. Я ще в 2022 році пропонував: давайте карантинні зони якісь влаштовувати. Але закон діє інакше. Ми сьогодні докладаємо максимальних зусиль, щоб очистити простір. І водночас очищення простору – це ж побудова іншого простору.
Багато людей народилося в Україні, дуже багато. І в тому числі – різні помічники Леніна чи Сталіна. Це не дає їм право на присутність у нашому просторі. І водночас не все, що належало Російській імперії, є абсолютним спадком Російської Федерації.
До питання про меморіалізацію сучасних героїв, полеглих в російсько-українській війні. Як я розумію, Український інститут нацпам'яті має вплив на цю історію.
Наприкінці серпня цього року під Києвом відкрилося Національне військове меморіальне кладовище. Перш за все, які ваші враження від того, як це місце зрештою виглядає?
Перше – це правильне рішення. Друге – великі складності. Я в цьому не задіяний, це кладовище – це справа рук Міністерства ветеранів. Але ми співпрацюємо з ними і з приводу написів на колумбаріях, і щодо могильних споруд.
Це дуже потрібна історія. Вона є ключовою, тому що часто практики Києва переносяться й на інші регіони.
Ми бачили, що було довкола цієї теми меморіалізації. Хтось хоче землю, очевидно. Але це так усюди.
Ви зараз про конфлікт, який виник із місцевими жителями через зведення цього цвинтаря?
У мене є таке відчуття, що там були різні фактори. Бо знаємо, як забудовники зараз діють.
Але місцеві казали, що виступають проти і судяться, до слова – через екологічні нюанси, через специфіку місцевості там.
Так, звісно. У мене дружина з Херсона. Дача її родини на лівому березі – це "екологічне підґрунтя", в той період, коли була затоплена в 2023-му.
Не буде меморіалізації – не буде політики пам'яті. Не буде політики пам'яті, яка є складовою загалом ідеології та ідентичності України, – не буде нічого. І завтра на це місце прийдуть російські окупанти, які говоритимуть теж про екологію. "Екологічні" чистки всіх українців – усіх, хто служив в армії, "почистять".
Ми говоримо про екологію, ви серйозно? Я люблю екологію, я сам долучаюсь до цих акцій. Колись, у 2018 році, ми висадили 2100 дубів на Хортиці. Оце – про екологію, це про природу. Скільки в Києві забудов не зупинили такі явища як екологія? Візьмімо Осокорки. Чи Китаїв, де могильники X століття, де архаїчний шар, де місто було, де можемо побачити в центрі, по суті, Києва ще одне місто, яке існувало з Х по XIV століття.
Так, в обох випадках є місцеві жителі та активісти, які борються за цю місцевість.
Дивіться, з військовим кладовищем під Києвом, як мені здається, проблема в тому, що там була ціла низка дискусійних моментів. Перший – це протести місцевих жителів. Та й саме місце, де мало зʼявитися це кладовище, кілька разів змінювалося. Другий момент – це дискусія про те, як мають виглядати могили: чи це буде граніт, чи пісковик. Третій пункт – питання до того, хто виграв тендер.
В сукупності ці моменти призвели до того, що така чутлива тема, як поховання українських героїв, отримала таке негативне інформаційне тло. Це ж кепсько виглядає, хіба ні?
Дуже кепсько. Як майор запасу, який двічі побував на цій війні, в 2014-2015 роках і зараз, – я дуже кепсько це сприймаю.
Але водночас позитивно сприймаю те, що це кладовище нарешті почало діятиДержавну установу "Національне військове меморіальне кладовище" було створено ще у жовтні 2022 року відповідно до наказу Міністерства у справах ветеранів України. Але де факто воно зʼявилося в 2025 році. Перші поховання на цьому кладовищі під Києвом відбулися наприкінці серпня 2025 року.. Хоч, дійсно, були питання. Я не є частиною команди, яка працювала над створенням цього кладовища, і, очевидно, окремі питання треба обговорювати з цими спеціалістами. Але, на моє особисте переконання, як майора запасу, як історика, – зробити це кладовище було правильним рішенням.
Щодо точок зору батьків, родичів. Наприкінці червня ще не було постанови Кабміну про моє призначення, але я в такому статусі напівголови прийшов на велику раду, де обговорювали, що написати на могилі невідомого вояка або захисниці. Як думаєте, до чого дійшли? Ні до чого. Родичі кажуть: "Це – наші герої. Треба написати "Невідомий герой". Але в мене як у військового, як у історика питання: невідомий герой України, так? Є Герой України Левко Лук’яненкоУкраїнський громадський і політичний діяч, дисидент. Автор тексту Акту проголошення незалежності України.. А є "Герої України", які зрадили Україну в 2014 році. Тобто сам цей термін є підваженим вже. Плюс хтось є героєм, бо має відповідний орден, а хтось його не має.
Знаєте, я розумію біль. І також розумію, що було б добре знайти ті унікальні форми, які задовольнили б усіх. Але так не буває. І так не може бути.
Ви сказали, що Київ, певною мірою, є орієнтиром для інших регіонів, що і як робити. Водночас у Києві військове меморіальне кладовище з'явилося лише зараз, у 2025 році. У деяких громадах така меморіалізація почалася раніше. Тобто люди не чекали на сигнал із Києва. Як, на вашу думку, цей процес має відбуватися? Має бути рішення з центру, як усе це має виглядати? Чи це мають бути громади?
Правильне запитання й добре, що ви його порушили. Під час війни ми не зможемо розробити якоїсь спільної системи. Але вона, звісно, необхідна.
Мої колеги з інституту поїхали на семінар у Миколаїв місяць тому й привезли мені такий кейс. Кілька голів ОТГ обговорювали, як у них облаштовані місця памʼяті. Один каже: "У мене – Алея Слави". У іншого – Алея Героїв. У іншого – Алея Пам'яті. І це все села поруч.
Сьогодні те, що ми бачимо в контексті меморіалізації, часто є народним, іде від людей. Згадаймо прапорці на Майдані Незалежності в Києві, чи меморіал Небесної сотні, чи стіну Михайлівського собору.
Це проблема, на вашу думку? Мені здається, це виникає від того, що в людей немає відведеного для цього простору. Держава чи міська влада не відвела таке місце, з тих чи інших причин, тому люди самостійно обирають, де вони можуть це зробити.
Абсолютно. Це природні явища, з якими потім нам треба буде ще працювати. Створення загалом системи меморіалізації буде після війни. Поки що існує ця хаотичність, і вона інколи приводить до складних явищ.
Я місяць тому був у Рівному. Там уже не існує центральної площі – усе в банерах із портретами захисників і захисниць, які загинули. Скільки вони будуть там стояти? Як їх змінюватимуть? Чи буде якась монументальна споруда? Це відповідь на потім. У нас зараз дуже багато є запитань, на які ми не можемо відповісти, тому що війна ще триває.
Зрозуміло, що ця меморіалізація подекуди стихійна, подекуди вона виходить зі старих досвідів. Наприклад, як це було в "афганців", чи на тему Другої світової війни. Щось більш звичне, бо до іншого ми поки не готові.
Можна подумати, що меморіалізація – це лише памʼятники, вулиці, постаменти, таблички. Натомість скільки ми знаємо стипендій на честь полеглих захисників і захисниць? Обмаль. Чому? Тому що дуже мало таких прикладів.
У нас є співробітник Українського інституту національної пам'яті – Едуард Зуб, історик із Харкова. Він зник безвісти в 2022 році. Виплати, які його родина отримала, вони поклали на депозитарій – і зараз є іменна стипендія на дослідження Харкова. Але таких прикладів дуже мало. І про це треба говорити.
Коли в 2022 році почали дерусифікацію, багато міст дуже сильно поспішили. У 2022-2023-х багато вулиць назвали на честь наших полеглих героїв. Це відбувалося без розуміння, як правильно це робити. Як розставити акценти в міському просторі – де захисник, де історична постать, де постать культури, скажімо.
Але це ж, мабуть, було через те, що люди хотіли вшанувати представників своєї громади, які загинули на війні? Тобто це був природний процес, хіба ні?
Це природний процес, так, але все це не було проговорено зі спеціалістами. І в нас виникла ситуація, коли в деяких містах тоді досить швидко закінчилися вулиці, які можна було б називати іменами полеглих героїв. Меморіалізація – це не тільки вулиці. Коли закінчилися вулиці, що почали робити? Почали вішати таблички на школи, відкривати іменні сквери, парки. Але це створює подекуди дуже нехороші приклади.
Усі — герої, всі достойні бути на вулицях. Але, наприклад, у Києві, коли йшло голосування, я був головою експертної групи з дерусифікації. Траплялося, що були пропозиції двох-трьох героїв – на одну вулицю. І як це вирішити? Що, хтось кращий, а хтось гірший? Це дуже важка історія для нас. Ми робили все, щоб не зводити двох полеглих героїв в одну таку історію. Обидва віддали те єдине, що у них було найцінніше, – життя.
І тому треба до всього підходити з розумом. Бо трапляється так, що люди швидко ухвалюють рішення. Ага, ось висить табличка такому-то – хто він? Та не знаємо, жив у 60-х роках. Взяли і розбили. Це – необільшовизм. І цей необільшовизм присутній багато де.
Ми з вами зараз наближаємося до річниці Революції гідності. І є питання щодо Музею Революції гідності, який міститься, як я розумію, в управлінні вашого інституту. Цього музею немаєФормально "Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної сотні – Музей Революції гідності" створений в 2015 році розпорядженням Кабміну. Однак, у Києві комплекс іще не побудований.. Це буде 12-та річниця Революції гідності, але музею і меморіального комплексу, щодо яких навіть проводився конкурс, ще немає. З кого питати за це?
Я очолюю Інститут національної пам'яті три місяці. І, звісно, кожен день я думаю про це. І я переконаний, що нам треба зараз зафіксувати пам'ять Небесної сотні, Майдану, Революції гідності. Чому? Бо якщо ми уявимо завершення війни, той інформаційний вибух, який станеться, коли ми будемо говорити про конкретні цифри, про конкретні втрати, про конкретні перемоги, розбирати конкретні операції, – за цих умов герої Небесної сотні виявляться забутими.
І тому зараз я докладаю всіх зусиль, щоб ця історія не була забута. Вона принципова для мене.
Тут коротко поясню термін "війна за незалежність". Часто буває так, що війна за незалежність відтермінована. Приклад – Сполучені Штати Америки. Вони проголосили незалежність, виперли британців, ухвалили конституцію, обрали президента. А потім через 30 років британці прийшли й спалили Капітолій, намагаючись відвоювати колонії.
Так-от, в Україні війна за незалежність відтермінована. До 2014 року була присутня оця гібридність – економічні проблеми, культурні. Але 19 лютого 2014 року ця війна почалася вже в повному обсязі. І частиною цього є Небесна сотня і Революція гідності.
Ці місяці я постійно працюю над тим, щоб ми не забули Небесну сотню. І я працюю над тим, щоб ми не забули про цю війну. Бо у багатьох людей склалося бачення, що війна почалася 24 лютого 2022 року. А я до цього часу вже поховав кілька десятків своїх товаришів. Для мене це – не просто АТО чи ООС.
Моя бабуся пам'ятає, як почалася Друга світова війна. Тобто – як вона це памʼятає? Коли Київ бомбардували, їй було шість років, вона це пам'ятає. Але дуже складно пояснити їй, що війна почалася в 1939 році. Вона не пам'ятає радянсько-німецьку війну в контексті Другої світової.
Зараз Путін говорить, що російські війська вторглися після того, як в Україні відбувся "держпереворот". Він же постійно каже про "держпереворот". Але 19 лютого Віктор Янукович ще був у КиєвіВіктор Янукович утік з України в ніч на 22 лютого 2014 року.. І 20, і 21 лютого ще був. А 19-го росіяни вже свої війська заводили. Тобто це була окупація, до чого тут "держпереворот".
І зараз у законодавстві ми все це абсолютно чітко бачимо.
Принципи меморіалізації, про які ми сьогодні говоримо, – на превеликий жаль, ганебно сталося, що ми з багатьма моментами запізнилися.
Ми запізнилися і ще щось можна зробити, чи ми запізнилися і вже нічого не зробимо? Бо я інколи сумніваюся, чи з'являться зрештою, фізично, Музей Революції гідності та меморіал.
З'являться.
