Скарбниці українських скансенів: музеї під відкритим небом, які треба відвідати кожному

Скарбниці українських скансенів: музеї під відкритим небом, які треба відвідати кожному

Скарбниці українських скансенів: музеї під відкритим небом, які треба відвідати кожному

Скансени для пам’яток народної архітектури – як геріатричний пансіонат для літніх, часом нездорових людей. Стереотипний набір аргументів: "серед своїх", комфортні умови, медичний догляд. Попри очевидні переваги, віддати старенького батька у будинок для людей похилого віку соромно: це означає публічно визнати, що не доклав достатньо зусиль, не впорався.

Городищенська громада (Менський район, Чернігівщина) багато років не погоджувалася віддати до Національного музею народної архітектури та побуту (Пирогів, Київщина) дерев’яну Миколаївську церкву. Храм стояв покинутим і порожнім, руйнувався.

Дитя мало не вихлюпнули разом з водою, але підхопили біля самої підлоги: переїзд погодили у мить, коли процеси руйнації стали очевидними і ледь не незворотніми, – розповідає протоієрей Андрій Власенко, радник директора музею у Пирогові.

Перевезення церкви з місця на місце – це як телепортація. “Об’єкт” треба розібрати на атоми, перемістити на визначену відстань і на новому місці скласти так, щоби він був тим самим. Тільки це телепортація без власне телепорта, за допомогою первісної фізики й механіки.

Українські скансени, які необхідно відвідати кожному

Дерев’яна Миколаївська церква: було - стало

Сільська громада Городища категорично храм не віддавала. Попри те, що в селі є інший храм, теж дерев’яний, кінця ХІХ століття. Храм типовий, нічого особливого, але він гарний, гармонійний, громада служить в ньому – і Миколаївський храм їм був непотрібний, - розказує отець Андрій Власенко. - Він був збудований 1763 року і діяв аж до 1930-х років, коли був погромлений і весь його інтер’єр був знищений.

Те, що ми знаємо про цю церкву зараз, – винятково завдяки Стефану Таранушенку, його світлинам кінця 1920-х років. Він залишив адекватний опис церкви, як і безлічі інших церков. Цей його спадок безцінний.

Українські скансени, які необхідно відвідати кожномуFacebook

Отець Андрій

Ми переконували громаду, і вони зрештою визнали, що неспроможні храм утримувати і рятувати. Він вже був на межі руйнування. Якби він не був перенесений в наш музей або в інше місце (або на своєму місці відремонтований та реставрований) – зараз би височіли хіба що залишки стін.

Після катастрофічних снігопадів зими 2013 року він втратив маківки і частину покрівлі. Підлога вже була гнила, стіни почали хилитися. І попри досконалу конструкцію – а в нього досконала архітектурна конструкція: стіни укріплені в особливий, дійсно особливий спосіб – він би склався, як картонний будиночок, і від нього нічого б не залишилось.

Ми це бачимо не тільки в селах Чернігівщини – по всій Україні. Я нарахував таких храмів, які стоять в руїні і можуть не дочекатися порятунку, до двох десятків. В тому числі церкви XVIII століття.

А Миколаївський – найпрекрасніший храм. Це щастя, що нам вдалося переконати спершу громаду, потім Чернігівське управління культури і далі – обладміністрацію, міністерство культури. Хоча свою частку роботи міністерство ще не доробило, але вже доробляє. Думаю, технічні проблеми будуть вирішені.

У 2015 році ми впритул підійшли до питання перенесення. Перш за все знайшли архітектора, Сергія Юрченка: дуже знаний архітектор, пам’яткоохоронець. На Чернігівщині він великий знавець храмової архітектури, багато церков врятував.

Він склав проєкт, але найголовніше – Бог нам послав мецената. Тому що тут держава нам фінансово, та й технічно, не сильно допомагала. Меценатом виявився пан Тарас Довгий, інженер за освітою, бізнесмен, грамотна людина, свідома. Його предки в цьому храмі дякували – служили, молилися, там хрестився і вінчався його батько. Він взяв на себе левову частку витрат.

У 2015 році ми все оформили, законсервували. Храм пережив свою останню зиму на рідній землі. Без консервації не пережив би.

Наступного року його розібрали, це тривало два місяці. Заклали на новому місці 1 листопада 2016 року. Водрузили хрести за рік, 1 листопада 2017 року.

1 листопада 2020 року – так склалося, що завжди 1 листопада – храм вже був освячений. В ньому з’явився іконостас. Звісно, новотвір, але різьблення чудове: волинські майстри робили, за світлинами Стефана Таранушенка.

Що цікавого було при перенесенні. По-перше, знайшли чудовий, бароковим шрифтом напис. “Здє похований раб Божий… якийсь… Данилко” на вівтарній частині храму. Ми залишили навмисно, не зашалювали цей фрагмент, щоб його було видно.

Знайшли під стріхою, під карнизом, коли розбирали, мірило XVIII століття. Знайшли між брусами записочку ХІХ століття “за здравіє” з іменами людей, які або молилися в храмі, або залишили, як добудовували в кінці XIX століття.

І найунікальніша знахідка – знайшли під стелеєю храму дві прибиті дошки, де простим червоним олівцем козак Амфик написав у 1888 році пам’ять… Це він назвав “пам’яттю” біографію храму: коли він збудований, коли дзвіниця добудована, коли добудовані північний і південний притвори. І в кінці написав, що “пом’яніть мене, писарчука такого-то, бо я хотів Божу справу завершити і все благочестиво і шляхетно зобразити”. От ми його теж будемо поминати. І не тільки його, а всіх, хто долучився до порятунку храму – їх багато”.

Скансен як макет історії України

Українські музеї просто неба, скансени (від шведського Skansen, першого етнографічного комплексу такого типу) – це не тільки музеї. Це простори публічні, наукові, експериментальні: етнографічні лабораторії, майданчики для архітектурних та історичних досліджень, етнопарки, зони дозвілля. Але спершу це музеї: прискіпливо зібрані переважно пристрасними ентузіастами безцінні колекції формувалися за законами музейної справи. Тут панує ідея збереження національної спадщини – вона диктує правила і їй підпорядковуються “другорядні”, хоча не менш важливі функції, зокрема, популяризація. Тут скептично ставляться до відвідувачів, ревниво – до колег, зверхньо – до влади. Скансени самі по собі – об’єкт для соціокультурологічних досліджень.

Огляд чотирьох найбільших українських музеїв народної архітектури за географічним принципом – зі сходу на захід.

“Відвідувачі називають нас “музей в музеї””

Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини. Переяслав, Київська область

Дата заснування: 1964 Площа: 25 гектарів Кількість пам’яток: 107 Відстань від обласного центру: 95 км Вартість квитка: 60 грн (дитячий 30 грн)

Микола Шкіра, завідувач Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини:

Про скансен у досить великому заповіднику “Переяслав”, можливо, не всі знають. Наш музей – філіал історико-етнографічного заповідника, і відвідувачі часто називають нас “музей в музеї”.

Основна експозиція – українське село середньої Наддніпрянщини від найдавніших часів до сучасності.

Як починалося? У 1958 році міська рада передала тодішньому Історичному музею будівлю Михайлівської церкви – з подвір’ям, з трапезною. І наступного року створюється етнографічна експозиція: в трапезній відтворено куточок селянської хати, у дворі вітряк. Згодом відтворюється перша садиба: хата, господарські будівлі, деякий час там навіть люди жили, майстри, які будували музей.

Сакральних пам’яток в нас п’ять: це церкви правобережної Київщини і дві місцеві, з сіл, затоплених Канівським водосховищем.

Церкви, так склалося, стоять в нас в одну лінію. Це пов’язане з ідеологією радянської влади. Зазвичай церква є домінуючою в селі, а в нас домінантою є українська хата, а церкви стоять обабіч, “щоб церква не була на передньому плані”. Одна тільки церква стоїть на підвищенні.

Загалом в музеї зібрано 107 пам’яток народної дерев’яної архітектури.

У 2019 році до нас була перевезена комора – під майбутній проєкт. Що це за проєкт?

З будівництвом Канівської електростанції і зі створенням штучного водосховища – а тоді планувалося підняти воду в Дніпрі до 4 метрів – у зону затоплення тільки на Переяславщині потрапили 10 населених пунктів. Села унікальні: В’юнищі, Андруші…

Сьогодні в Переяславі живе сім’я Доброскок. Вони звернулась до нашого музею, що в них є хата: розібрана, пронумерована, зберігається в одному з ангарів. Вони пропонують перевезти цю хату і встановити на території музею поряд із церквою з села Андрушів і згодом створити Музей затоплених сіл Переяславщини. Це робоча назва.

Ми вже десять років проводимо зустрічі з колишніми мешканцями затоплених сіл. Це і усна історія, якою вони діляться, щоби для майбутніх поколінь збереглася пам’ять. Це ідея об’єднання цих громад саме в нашому скансені”.

Українські скансени, які необхідно відвідати кожномуhttps://vseua.info/

Українські скансени, які необхідно відвідати кожномуhttps://vseua.info/

“Маленька модель великої України”

Національний музей народної архітектури та побуту. Пирогів, Київська область

Дата відкриття: 1976 рік Площа: 133 гектари Кількість пам’яток: 300 Відстань від обласного центру: 95 км Вартість квитка: 50 грн (дитячий 15-30 грн)

Протоієрей Андрій Власенко, радник музею:

“Спершу зазначу, що говорити “Пирогово” – неправильно. Село Пирогів, тому правильно – музей у Пирогові.

Наш скансен – найбільший в Україні. Офіційно для відвідувачів музей відкрили у 1961 році, до того формувалася експозиція. Але об’єкти, пам’ятки завозили і пізніше, аж до 1980-х років.

Музей сформований за етнографічно-географічним принципом: тут представлені всі регіони країни, тому ми його називаємо маленькою моделлю великої України – від Закарпаття до Слобожанщини, від Чернігівщини до півдня України.

Найдавніша споруда офіційно – хата з хутора Берестя при селі Самари Ратнівського району Волинської області 1587 року.

Сакральні об’єкти – шість церков, дві дзвіниці і одна каплиця”.

Українські скансени, які необхідно відвідати кожномуwww.pyrohiv.com

Українські скансени, які необхідно відвідати кожномуwww.pyrohiv.com

"Назва добре прижилася"

Музей народної архітектури і побуту ім. Шептицького “Шевченківський гай”. Львів

facebook.com/1971MNAP
Дата заснування: 1971 Площа: 36 гектарів Кількість пам’яток: 100 Відстань від центра міста: 3,6 км Вартість квитка: 50 грн (пільговий 30 грн)

Сергій Ципишев, заступник директора музею з наукової роботи:

Чому “Шевченківський гай”? Тому що до Другої світової війни територія носила назву Кайзервальд, Королівський ліс. Прийшли совєти, їм не сподобалась ця назва, який може бути кайзер? І у 1960-х роках місцева громада запропонувала назву “Шевченківський гай” – до річниці смерті Кобзаря, і назва добре прижилася.

Чому на цій території? Тому що у 1920-х роках тут існував монастир Української греко-католицької церкви, сюди було перевезено церкву із села Кривка Турківського району. Науковці, які переймалися долею цього храму – а він же на той час вже пустував, оскільки в селі була нова церква, – запропонували його музеєфікувати.

Після Другої світової монастир стояв пусткою, оскільки радянська влада його закрила, і все поступово занепадало. Але у 1960-х роках церкві було надано статус пам’ятки національного значення, і почалася розбудова музею.

“Шевченківський гай” – музей народної архітектури західних областей України. Сім історико-етнографічних областей: Полісся, Волинь, Львівщина, Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина, Поділля, Покуття, Буковина. Організована експозиція за принципом етнографічного села: кожен із регіонів представлений як невеличка сільська вулиця чи група будівель.

В нас зберігається найбільша кількість сакральних пам’яток в Європі. В нас сім церков, а загальна кількість сакральних пам’яток – 13. Біля деяких церков є дзвіниці, є окрема каплиця”.

Українські скансени, які необхідно відвідати кожномуfacebook.com/1971MNAP

Українські скансени, які необхідно відвідати кожномуfacebook.com/1971MNAP

“Її можна назвати церквою-мандрівницею”

Закарпатський музей народної архітектури та побуту. Ужгород

drymba.com
Площа: 2 гектари Кількість пам’яток: 16 Відстань від центра міста: 2,5 км Дата відкриття: 1970 рік Вартість квитка: дорослий 40 грн, дитячий 20 грн

Василь Коцан, директор музею:

“Якщо порівнювати з київським, львівським, переяславським, то наш музей є найменшим. Він представляє винятково одну область – Закарпаття. Маємо 16 об’єктів: житлові, господарські, громадські, технічні.

Свого часу, коли формувався музей і обирали місце, було кілька варіантів. Була можливість зробити скансен набагато більшим – на території поряд із знаменитою Горянською ротондою, церквою XVI століття на околиці Ужгорода, однак на той час партійна верхівка дала команду будувати у центрі міста, біля схилу середньовічного замку. На той час це було близько 5 гектарів, але територія різним чином урізалася, і нині маємо близько двох гектарів.

Але через те, що ця територія не дозволяла розмістити більше об'єктів, на Закарпатті відбувалася масова музуєфікація окремих садиб, окремих об’єктів безпосередньо на місці – в районах, у селах. Їх близько сотні.

Експозиція скансену побудована за історико-етнографічним принципом – згідно карти Закарпаття із заходу на схід представлені садиби етнографічних груп: волиняни, гуцули, бойки, лемки, а також садиби етнічних меншин – угорська і румунська; технічна споруда – водяний млин; громадські споруди – школа, корчма, церква.

Церква на території музею одна, але цікава як архітектурно, так і історично. Це дерев’яна церква із села Шелестове Мукачівського району.

Її можна назвати своєрідною церквою-мандрівницею. Вона побудована у селі Шелестове у 1777 році. Хоча з приводу її датування досі точиться дискусія. Є підстави вважати роком будівництва 1733-й, а 1777-й – це вже рік капітального ремонту.

Із світлин початку ХХ століття знаємо, що церква була мурована – оштукатурена і побілена. Нині цього вже немає, це голий зруб.

Як почалася її мандрівна історія? У 1922 році у Шелестові було збудовано мурований храм і відпала потреба у богослужіннях у старій дерев’яній церкві. Тому громада запропонувала цю церкву перевезти до Мукачевого, до районного центру, щоби зберегти її як пам’ятку.

Розбирати церкву почали на початку 1928 року. А у вересні вона була освячена для богослужінь на новому місці. Це був перший епізод.

Який повторився вдруге у 1970-80-х роках: парафіянами Мукачевого будується мурований храм, й історія повторюється. На той момент вже починається формування експозиції скансену в Ужгороді.

Роботи з підготовки перевезення почалися в середині 1973 року, ними керувала спеціальна Львівська науково-реставраційна майстерня.

Хочу наголосити, що в Ужгород церкву було перевезено без внутрішнього начиння. Тому постало питання про наповнення, про інтер’єр храму. Почалися експедиції по населених пунктах Закарпатської області. Було обстежено близько десяти церков.

На жаль, з різних причин іконостаси цих церков не підходили під розміри шелестівської. В результаті вдалося віднайти відповідний іконостас в селі Колочава Міжгірського району. Іконостас був перевезений, з тієї ж церкви було перевезено кілька ікон та ікони з інших сіл.

Весь процес перевезення та встановлення тривав до 1979 року. Хоча у 1974 році зруб вже стояв на місці.

Значна частина території скансену розташована на колись діючому кладовищі, яке належало Мукачевській греко-католицькій єпархії. Тепер на ньому розташована церква з великим подвір’ям, школа і частково одна з житлових споруд.

Місце цікаве тим, що тут збереглося кілька могил. На цьому кладовищі хоронили священиків, духовенство греко-католицької єпархії, збережена могила першого єпископа, а також могила жінки Августина Волошина, президента Карпатської України.

Коли церква перевозилася вдруге – з Мукачевого в Ужгород, – вона мала значне ураження деревини. Тоді були проведені реставраційні роботи, але проблема, хоч і локалізована, дається взнаки і нині. В одному місці, на стику вівтарної і центральної частини, наші хіміки-реставратори борються з нею і сьогодні.

До сакрального комплексу у нашому скансені належать ще два об’єкти. У 1982 році була перевезена каплиця із села Новоселиця Міжгірського району. А у 2002 році, в новітній період, була перевезена дзвіниця із Рахівського району. Всі разом вони створюють сакральний куток нашого музею”.

Українські скансени, які необхідно відвідати кожномуdrymba.com

Українські скансени, які необхідно відвідати кожномуhttp://travelforfun.org/

Червона книга сакральної архітектури

Сакральну архітектуру – дерев’яні українські церкви – можна порівняти із тваринним світом, де існують види рідкісні, вразливі та зникаючі. Частина “популяції” збереглася у живій природі, де стоїть на межі остаточного знищення. Частина – врятована у заповідниках-скансенах (тільки, на відміну від рехабів для тварин, церкви у етнопарках не розпліднюються). Переважна ж частина цих храмів вже не існує фізично, тільки відомості про них зафіксовані у Червоній книзі.

Таким “червонокнижником” був Стефан Таранушенко (1889-1976), слобожанський дослідник українського дерев’яного храмового будівництва, мистецтвознавець, культуролог, музейник. Найактивніша, найплідніша фаза діяльності Таранушенка припала на 1920-1930 роки: він обстежив і описав сотні українських сільських церков, які за кілька років будуть безбожно і безжально зруйновані радянською владою.

Книжка “Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури” (проєкт підтримав Український культурний фонд) невдовзі вийде з друку у харківському видавництві Олександра Савчука. Це буде видання з доповненою реальністю. Як сучасні біологи-генні інженери мріють колись відновити динозаврів і мамонтів за допомогою ДНК, так Савчук відновлює, най віртуально, у 3D, взірцеві церкви завдяки кресленням і фотографіям Стефана Таранушенка.

Скансени дають можливість побачити рідкісні збережені взірці “в натурі”, доробок Таранушенка – масив і різноманітність втраченого, а наша уява – масштаб і велич вже неіснуючої Атлантиди.

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше