Головна інтрига парламентських виборів у Молдові 28 вересня — чи зможе партія "Дія та солідарність" (PAS) чинної президентки Маї Санду, яка наразі має монобільшість у парламенті, втримати владу й продожити проєвропейський курс країни, довкола якого вона й вибудовувала свою кампанію. Або ж вона поступиться опозиційному "Патріотичному блоку", у складі якого в останні дні перед голосуванням сталися зміни. Ризик чималий: за останніми опитуваннями перед виборами, партія Санду зберігала лідерство з невеликим відривом, але третина виборців досі не визначились, за кого віддадуть свої голоси.
Щоб краще відчути настрої перед виборами в Молдові, Суспільне проїхало всі основні електоральні зони країни: традиційно більш прозахідний центр, зокрема Кишинів, і прихильніші до Росії північ та південь. Що ми побачили — читайте в репортажі.
Південь. Комрат
Поїхати у Комрат, столицю Гагаузької автономії на півдні Молдови, варто бодай для того, щоб зайвий раз переконатися: коли в столиці регіону головна вулиця названа на честь Леніна, а бронзовий вождь зустрічає вас біля будівлі місцевого парламенту — Національних зборів — це викликає відчуття дискомфорту, а не ностальгії. Однак не в гагаузів: частина місцевих досі щиро сумують за радянськими часами.
Крім прорадянських, у Гагаузії сильні і проросійські сентименти. На минулорічних президентських виборах 94% жителів автономії проголосували за Олександра Стояногло — ексгенпрокурора і опонента Маї Санду, якого підтримували проросійські партії. А на референдумі за вступ країни до ЄС, який відбувався одночасно з виборами, курс на євроінтеграцію підтримали лише 5% місцевих.
Георгій Лейчу, заступник голови Національних зборів Гагаузії, запевняє, що євроскептичні настрої в регіоні повʼязані нібито з негативними наслідками роботи влади, яку повʼязують з ЄС. Також гагаузи не хочуть виконувати "неприйнятні вимоги" Євросоюзу: зокрема, "втягування в геополітичні ігри". "Уроку України достатньо, — каже з цього приводу Лейчу. — Республіка Молдова має співпрацювати з усіма, не перебуваючи, вибачте за такий жаргон, у контрах із кимось". Загалом на запитання про сприйняття російсько-української війни Лейчу відповідає розмито: "Ми це знаємо, ми це бачимо і дуже болісно це сприймаємо через багато причин — зокрема особистих". Дружина Лейчу — українка за походженням.
Але насамперед політика турбують питання, повʼязані з автономією Гагаузії. На початку року Лейчу обурювався підручником з історії, за яким навчаються в автономії , і який, мовляв, спотворює гагаузькі реалії. "Вразило, що автори намагаються донести до учнів думку, що Молдова — це випадковий тимчасовий проєкт, — каже він. — Характеризуючи Гагаузію, питання перед учнями ставляться так, щоб їхні судження носили однозначний висновок, що автономність Гагаузії не треба було узаконювати. І, відповідно, вона заважає руху країни в обійми сусідньої Румунії”. Теза про те, що офіційна Молдова прагне обʼєднатися з Румунією — поширена серед російської пропаганди. На ділі ж рейтинги партій, що виступають за обʼєднання з Румунією, в Молдові мізерні, а Кишинів оголошує румунських політиків, які прагнуть обʼєднати країни, персонами нон-грата.
Гагаузія — це автономія, яка зʼявилась у 1994-му як втілення мрії про мирне врегулювання конфлікту між центральною владою Кишинева та гагаузами — тюркським народом, який сповідує православ’я. У Гагаузії є свій лідер — башкан, і свій парламент — Народні збори. А ще тут три офіційні мови: гагаузька, румунська (частина політиків і громадян називають її місцевий діалект молдовською) і російська. Площа регіону — близько двох тисяч квадратних кілометрів, а населення — 100 тисяч жителів — становить трохи більше за 4% населення всієї Молдови. Але політичний та електоральний вплив автономії значно більший.
“Мені без різниці — Росія чи Захід, в усіх свої інтереси. Я вважаю, що рішення для Молдови ухвалюють не в Молдові — а в Брюсселі, у США, — каже нам житель Комрата Юрій. — Як для Росії, так і для Європи Молдова — це валіза без ручки. Вливати сюди великі гроші доведеться будь-кому, хто отримає владу”.
“Маї Санду я хочу сказати “спасибі” за мир. Європу всі хвалять, але я там не була, — зазначає мешканка Комрату Любов. Вона роздає передвиборчу агітацію біля намету партії “Альянс “Молдавани”, яка не має шансів подолати виборчий поріг — але просить оператора не знімати її так, щоб було видно виборчу символіку партії. — Нам треба процвітання Молдови. Тут ми народилися, звідси наші предки. Росія ближче нам, моєму поколінню. Ми бачили безкоштовне навчання, безкоштовні робочі місця, тунеядства не було”. При цьому Любов каже, що дивиться українські телеканали й співчуває українцям через війну.
Чому гагаузи віддають свої голоси за антизахідні політичні партії? Частково це зумовила історія. Гагаузи, православні турки, прибули до Бессарабії в XIX столітті, коли та була частиною Російської імперії. Російський цар надавав їм тут землі й це спонукало їх селитися в регіоні та лояльно ставитися до імперії. Згодом, за часів СРСР, регіон намагалися русифікувати. Економіка була тісно пов'язана з Росією, а гагаузька мова — майже повністю вилучена зі шкіл на користь російської. Міхаіл Сіркелі, журналіст і засновник гагаузького видання Nokta, яке позиціонує себе як “голос здорового глузду” в переважно проросійській Гагаузії каже: ця автономія нині має вигляд ідеального результату русифікації, яким хотів би бачити його Кремль.
“Повністю змінена свідомість, повністю змінена ідентичність — така собі історична лоботомія. Москва дуже сильно залякала гагаузів: мовляв, у міжвоєнний період тут були румуни, їхні жандарми вас били й принижували, тож ви повинні їх боятися. Це працює. Але при цьому гагаузи ігнорують факт, що Кремль влаштував їм голодомор 1946-1947 років, згодом — процес депортації, потім активно русифікував через освіту. Завдяки цьому вони й наблизили гагаузів до себе”, — каже Сіркелі.
У середмісті Комрата в розпал робочого дня — безліч людей, однак майже ніхто з них на розмову з українськими журналістами не налаштований. На ринку, який здавався осередком життя міста, з нами ніхто не погодився поговорити. Хтось просто мовчки проходив повз, хтось відмовлявся, почувши, що ми готуємо опитування про вибори, хтось посилався на зайнятість та поспіх. Від тих, хто таки пішов на контакт, рефреном звучала одна думка: найбільше гагаузи цінують і сподіваюся на мир у регіоні.
Я запитую в Михайла, як гагаузи відчули на собі початок повномасштабного вторгення Росії в Україну. “Тут люди вже були істеризовані російською пропагандою. У серпні 2021-го, у Вулканештах неподалік один депутат Народних зборів на мітингу заявив: “Ось хтось боїться російських військ — а ми не боїмося росіян! Будемо зустрічати їх із трьома "К": каурмаПеченя з баранини., кивирмаСолоний пиріг із бринзою. і каберне”. А потім росіяни вдарилися у штангу під Києвом, їх прогнали з-під Києва, з-під Чернігова, з-під Харкова — і тут якось причаїлись. Але, як і раніше, сидять, чекають. А Росія підігріває ці надії, платить гроші людям”, — розповідає Сіркелі.
Північ. Єдинці
Корнелія Дмитрівна з перших секунд дає зрозуміти, що ситуацією тут керує вона: хвацько бере в оберт журналістів, яких у школі явно очікували, роздає розпорядження своїм колегам, з усіма нас знайомить і наполегливо просить першим ділом розписатися у журналі відвідувань. Потім веде нас показувати виборчу дільницю, вже підготовлену в актовій залі школи.
“У нас буде наочна іструкція, щоби кожен знав, що зайти треба саме сюди. Ось тут у нас завжди сидять дівчатка, вони всіх реєструють. А там сидить уся комісія. У кожного — свій номер, дівчатка тут дають їх, виборці підходять туди реєструватися. А потім йдуть і обирають того, кого вирішили підтримати”, — розповідає Корнелія, показуючи нам розставлені у залі для комісії парти, урни та інші необхідні для проведення голосування предмети, які в порожній залі виглядають як декорації до вистави.
Остаточні приготування, каже Корнелія, запланували на пʼятницю після уроків. Жінка працює в ліцеї імені Василя Сухомлинського в Єдинцях на півночі Молдови вже сім років, а отже не вперше допомагає облаштовувати умови для голосування місцевих. Пригадує, що на президентських виборах минулої осені тут був ажіотаж, зокрема багато людей приходили голосувати вперше.
“Я ж голосую за тих, хто хоче, щоб наша країна жила добре. Ми з усіма. Не треба з Росією чи з ЄС — усі! У Молдові ж і молдавани, і українці, і болгари, й гагаузи. Нас дуже багато різних. Тому треба жити в мирі. А мир — це найголовніше”, — каже вона.
Ми говоримо з Корнелією Дмитрівною російською, але я раптом помічаю, як швидко вона “перемикається” між різними мовами. У неї дзвонить телефон, і вона починає швидко відповідати румунською, а тоді українською гукає на розмову прибиральницю Світлану Іванівну. Каже, українською (виразно роблячи акцент на “а”) з часом почала говорити тут, хоча це “не її мова”. “Взагалі я молдованка, мої батьки росіяни — а тут між собою говоримо українською”, — пояснює. Хоча помітно, що учні між собою перемовляються переважно російською.
У цьому ліцеї — понад 350 учнів, якщо не рахувати філій у селах. Більшість із них — етнічні українці, а також ті, хто був змушений залишити Україну після початку повномасштабного вторгнення. Цей навчальний заклад виглядає як втілення міксу всіх культур і впливів у регіоні. Напис на школі — трьома мовами: румунською, російською та українською. Більшість предметів тут викладають російською, але окремі, як от українську мову й літературу — українською.
Світлана Іванівна приходить на поклик Корнелії Дмитрівни і сідає поговорити з нами за парту в класі української мови, де нещодавно зробили ремонт. Підручники, синьо-жовті прапори, велика мапа України на стіні — жінка явно насолоджується перебуванням у цьому класі, хвалить школу та її випускників. “Нам треба українська школа, тому що ми ж молдавські хохли. Ми повинні вже знати теж український”, — каже жінка. За її словами, багато випускників школи потім продовжують своє навчання в українських вишах, тож мова для них стає помічною.
У Єдинцях “ловлять” українські канали по “старнету” — молдовському інтернет-телебаченню.
"Да, мені нравляться українські телеканали, особінно коміків, юмористів дивимося. А так — фільми, коли маю время", — розповідає про свої вподобання Світлана Іванівна.
"А новини дивитесь чи не любите?"
"Дивлюся. Жалко, конєшно, що таке робиться. Жалко молодих дітей, що погибають. Ну, що робити? Таке время".
"А російське телебачення тут теж йде?"
"Лове, навєрноє, два канала. Ну, я більше в тіктоці дивлюся".
Вчителька біології та географії Марина Русановська каже, що стежить за ситуацією в Україні, бо має там рідних: її двоюрідний брат живе у Браїлові на Вінничині, інші родичі — в Чернівцях. “Я не проти дружби з усіма странами. Тільки щоб цієї війни вже не було. Я взагалі не можу поняти, з-за чого воно це все взялося. Від чого це всьо? — ділиться вона думками. — Але у каждого спитати невозможно".
Антоніна Давидова, яка викладає в Єдинцях українську мову й літературу, каже, що ніколи не думала, як вона себе ідентифікує — більше українкою чи молдованкою. “У мене змішана, більше українська та російська сімʼя”, — каже. Про вибори говорить чи не найбільш відкрито з усіх, кого ми зустріли у школі: “Я не знаю, чи можна якось розкривати секрети, чи це не секрети — але ми більше підтримуємо Європейський Союз. Це і наше майбутнє, це виховання в молоді цінностей. Це демократія, це толерантність, це вміння розуміти, працювати разом”.
Від Єдинців приблизно по 30 кілометрів напряму до українського і румунського кордонів, і понад 200 — до Кишинева. Це північ країни, яка в кількох останніх виборах засвідчила себе однією з опор проросійських сил у Молдові. Наприклад минулого року на президентських виборах тут переміг Олександр Стояногло, тоді як південь та центр віддали перевагу Маї Санду.
У Єдинцях холодно й починає накрапати дощ, охочих поговорити з журналістами в середмісті небагато. Ті, хто погоджуються, кажуть, що не підуть на вибори, бо не бачать сенсу, або ж будуть голосувати “за краще життя у Молдові”. Віктор, який працює у місцевому будинку культури, більш конкретний у своїх претензіях до влади і передвиборчих хвилюваннях. Не приховує, що він — за Росію, бо “по-перше, народився в Росії, а по-друге, це єдиний гарант для простої людини”.
"Я думаю, що цій владі потрібно поступитися тому, що хоче народ. Просто поступитися, відійти вбік. Це буде демократично, — каже він. — Ну, не зміг ти нічого зробити за ці чотири роки, що був при владі — адже вони нічого не зробили — відійди, дай спеціалістам, справжнім професіоналам, хай ті спробують."
"А курс на Євросоюз не підтримуєте?" — запитую.
"Ні, не підтримую. Надто багато лайна від них завжди. Плюс ти хочеш ще й прапор дати їм в руки — щоб він був, вибачте за вислів — не лише бідний, але й під*рас! Ну, навіщо нам цей прапор? А церква? Чому не йдеш у церкву?", — емоційно допитується він.
За збігом обставин, саме на півночі Єдинців мешкає більшість етнічних українців у Молдові. А загалом їх у країні понад 118 тисяч, це найбільша етнічна меншина. В окремих населених пунтах на півночі навіть назви вулиць продубльовані українською, крім румунської та російської. За словами голови Національного конгресу українців Молдови Дмитра Лєкарцева, зокрема через споживання інформації російською українці стали дуже вразливою до російської пропаганди категорією. Особливо в передвиборчий період.
“На жаль, національні меншини стали картою, яку розігрує Росія, тому що вони більш були вразливі до інформаційних маніпуляцій, — каже він. — Вони більше дивляться російські канали. Вакуумом у національній політиці щодо співпраці з національними меншинами, залучення їх у процеси державотворення, скористалася Росія”.
Кишинів
Напис на яскраво-червоному наметі опозиційного “Патріотичного блоку” з обличчями чотирьох його лідерів обіцяє: вони “вірять у Молдову”. У яку саме, можна почитати в листівках, які біля намету роздає жінка в жилетці з емблемою блоку — пʼятикутною зіркою з перехрещеними серпом і молотом посередині. “Тримайте календарик на наступний рік, — каже. — Якщо не виграють ці, відріжете верхню частину [із фото кандидатів], буде вам просто календар”.
Зображення на календарі стало неактуальним швидше, ніж вона думала. За три дні до парламентських виборів 28 вересня з перегонів вилучили одну з партій-парнерок блоку — “Серце Молдови” ексбашканки Гагаузії Ірини Влах.
"Ми з Росією завжди дружили, я знаю по собі, тому я лише за, щоб повернулося те, що було. У нас було все — і продукти, й своя промисловість, і своє виробництво, ми цим пишалися. В Україні я прожила 30 років, чоловік помер і я повернулась сюди. І там не хочуть війни, і тут її ніхто не хоче — хоча так не буває. Якщо хочуть нажитися на війні, наживаються", — каже агітаторка.
"А нинішня влада Молдови хоче війни?"
"А хто піде воювати? Тут є чоловіки? Нема. Виїжджають, старі лишаються. Молодь уся їде за кордон працювати. Лишаються алкаші, бомжі — хто буде воювати, кому це треба? І в Україні кому це треба, посилати своїх дітей на непотрібну війну?"
Анна, яку ми зустрічамо біля агітаційного намету “Нашої партії” Ренато Усатого — однієї з трьох сил, яким попередньо прогнозують проходження до парламенту — розвиває підкріплену російськими штампами думку:
"Було б тихо й спокійно, якби Донецьк говорив на тій мові, яка їм ближча. Вони ж не хотіли повністю відмовитися від України, просто автономію свою хотіли — ось як тут Гагаузія. І чим там погано? За людей борються".
Опитування не прогнозують переконливої більшості ані PAS, ані “Патріотичному блоку”, тож, швидше за все, новий уряд буде коаліційним. Питання тільки у тому, з ким може обʼєднатися PAS, єдина відверто проєвропейська партія. Оазу Нантой, депутат від партії Маї Санду, визнає: те, що PAS єдина проєвропейська сила в парламенті — проблема для неї. А також виклик для молдовського виборця.
“Вони розуміють, що європейська перспектива для Молдови — це не забаганка, а питання "бути чи не бути". І в них може бути якась антипатія стосовно партії PAS. У цьому випадку пріоритет визначається відповіддю на запитання: за що голосувати? Чого ти хочеш уникнути? Якщо не хочеш побачити тут "визволителів", то треба голосувати за PAS. Звучить недемократично, але наразі разі це так”, — каже політик.
Нантой зустрів нас у своєму кабінеті в будівлі парламенту Молдови, який він невдовзі планує залишити: на нинішніх виборах він не балотується, бо “онуки хочуть, щоб дідусь по-справжньому пішов на пенсію”. Його робоче місце переповнене україномовною літературою, привезеною з його численних поїздок до України. Та й сам Нантой, поки не ввімкнули відеокамеру, говорить із нами українською. Тоді переходить на російську, посилаючись на недостатнє знання нашої мови для обговорення політичних тем. Симпатій до Росії він не має: своїх колег по парламенту в опозиції Нантой прямо називає “російською агентурою”.
Самі лідери головної опозиційної до PAS сили — “Патріотичного блоку” — із тим, що їх називають проросійськими, на погоджуються. Кажуть, що вони просто хочуть дружити з усіма. Хоча одне з головних його облич, лідер соціалістів Ігор Додон, заявляв, що новий премʼєр-міністр, якого оберуть за підсумками виборів 28 вересня, має здійснити свій перший закордонний візит саме до Москви. Сам же Додон у липні цього року їздив до Росії з колегами по “Патріотичному блоку”, де зустрічався із заступником голови уряду РФ Олександром Новаком. Разом вони обговорювали можливість повернень прямих постачань російського газу до Молдови.
Ми зверталися до Ігоря Додона з проханням про інтервʼю, але той погодився лише самостійно записати відповіді на наші запитання. Одне з них якраз стосувалося Росії та подальшої взаємодії Молдови з нею, у разі перемоги блоку.
“Ми спілкуватимемося з усіма. Ми продовжимо діалог з Україною, продовжимо діалог із Румунією та співпрацю з Європейським Союзом, — відповів він. — Ми обов'язково повернемо діалог із Російською Федерацією. Я розумію, що це не буде просто, тому що Європейський Союз часто наполягає на тому, щоб ми приєднувалися до якихось антиросійських санкцій. Ми виходитимемо з нашого національного інтересу, і коли нас спробують змусити, як Маю Санду, не торгувати з Росією або не купувати в неї енергоресурси, наша відповідь буде дуже простою: чому Європейський Союз це робить, а нам це забороняє?”
Коли спілкуєшся з людьми на вулицях Кишинева, мимохіть зауважуєш одну цікаву річ: ніколи не знаєш, який висновок людина зробить з аргументів, які сама ж наводить спочатку. Часто це взаємозаперечні, на перший погляд, речі або ж — і це найчастіше — все зводиться до формули “ми хочемо дружити з усіма”. Марина, яку ми зустрічаємо в парку неподалік будівлі уряду схвильована виборами й майбутнім Молдови. Каже: підтримує рух чинної влади в напрямку до ЄС. Але вже в наступному реченні ділиться переживаннями з приводу цього:
“А що Європа нам дасть? Мені здається, Європа приїде в нашу Молдову, скупить наші землі. Дай боже, щоб на виборах щось змінилося, бо так жити неможливо. В селах по 5-6 дітей, нема чого їсти — ніхто нічого не дає. А українські біженці приїхали — 3 тисячі лей їм одразу! Роботу зразу знайшли, а наші не можуть. Я не знаю, чи щось зміниться. Але живемо ми дуже недобре”.
Андрій, який підтримує “Альянс “Молдавани”, яка, за опитуваннями, не має шансів пройти до парламенту, зізнається: у політичних перипетіях напередодні виборів він не надто розбирався.
"Ви самі підтримуєте партію, за яку агітуєте?"
"Виходить, що так."
"А чим вона вам близька?"
"Друзі там. Толкові люди."
"А ідеями партії цікавилися?"
"За Молдову, за батьківщину. Нікуди не лізти — теж розумна позиція. Це, мабуть, єдина центристська партія — не проєвропейська і не проросійська. Все, що повʼязане з Молдовою, мені цікаво. А далі — не дуже."
