Мстислав Чернов – режисер документальних фільмів "2000 метрів до Андріївки" та "20 днів у Маріуполі", автор роману "Часи сновидінь" 2021 року. Також він — воєнний репортер. Крім російсько-української війни, висвітлював конфлікти у Сирії та Іраку. Зараз, за словами Чернова, перейшов із журналістики в кіно. У 2024 році фільм "20 днів у Маріуполі" отримав "Оскар" у номінації "Найкращий документальний повнометражний фільм". Суспільне зустрілося з Мстиславом Черновим у день виходу в прокат в Україні його нового фільму "2000 метрів до Андріївки". Цього ж дня, якраз перед початком запису інтерв’ю, стало відомо про рішення Українського оскарівського комітету, що ця стрічка представить Україну на кінопремії "Оскар-2026". Про важливість цієї нагороди, новий фільм, ризик життям та ціну рідної землі – Мстислав Чернов у проєкті "Ремовська Інтерв’ю". Відеоверсію розмови дивіться тут.
У вас уже є один "Оскар", і тепер ви поборетеся за другий. Які у вас з цього приводу емоції?
Це відповідальність і честь. Зараз як ніколи потрібно говорити зі світом, особливо від імені українських військових, які захищають землю, яку Росія наполягає, щоб ми їй віддали. Багато іноземних політиків називають ці землі "територіями", а це щось абстрактне.
Є почуття тривоги і одночасно честь знову бути голосом українців. І це ж іще в той день, коли обстріл КиєваІнтерв'ю записувалося 28 серпня, після чергового масованого удару Росії по Україні, зокрема - Києву. У результаті цього удару у столиці загинуло щонайменше 23 людини. такий сильний. Ми всі прокинулися цієї ночі, поїхали знімати [наслідки обстрілів]. І чуємо новину про те, що представлятимемо Україну. Тому радість є, але вона вся під вагою відповідальності.
[Попереду] велика робота. Ми не кажемо оце слово на "О", це забобони. Навіть просто вести фільм до короткого списку цієї премії – це титанічна робота великої кількості людей. Це підготовка комунікації, постійні зустрічі, покази на великих і маленьких екранах, постійне спілкування з публікою, з академіками, з критиками. Постійні поїздки. І ти знаєш, що кожне слово, яке ти зараз скажеш, має вагу, його записують і потім воно може до тебе повернутися. Тому все має значення.
Ваш фільм був серед восьми стрічок-кандидатів, які розглядав Український оскарівський комітет. Ви чи ваші продюсери подали цей фільм на розгляд комітету. Чому для вас було важливо знову в цьому взяти участь?
Зараз ми беремо участь у конкурсі на "Оскар" у двох різних категоріях. Одна категорія – це "Найкращий повнометражний документальний фільм". На неї ми вже кваліфікувалися, тому що перемогли на фестивалі DocavivDocaviv – Тель-Авівський міжнародний фестиваль документального кіно. У 2025 році фільм "2000 метрів до Андріївки" переміг на цьому фестивалі в номінації "Найкращий іноземний фільм".. Цей та кілька інших фестивалів дають кваліфікацію. Але цю категорію судить і бачить тільки невелика частина "оскарівських" академіків, саме документалісти.
І друга категорія, в яку ми зараз потрапили, – "Найкращий іноземний повнометражний фільм". Цю категорію судять інші люди, набагато більше людей – близько десяти тисяч академіків. Це значить, що фільм побачать більше людей, аудиторія в нього буде більша.
Але всі вісім фільмів, які подали цього року, достойні представляти Україну. Взагалі, цей рік — трагічний і одночасно "золотий" для української документалістики. Вийшло багато стрічок, саме документальних, вони були на міжнародних фестивалях, їх бачили, їх чули. Декому здається, що їх забагато, Але з історичної перспективи, коли ми будемо озиратися назад на цей рік, нам не буде так здаватися. Ми побачимо, що їх було достатньо, щоб тримати Україну в полі зору.
Будь-який із цих фільмів був би достойним представленням України. Всі вони круті.
Тобто ви відчували конкуренцію? Бо коли ви потрапили у шортліст Українського оскарівського комітету, я бачила коментарі у стилі: "Все зрозуміло", "Це нерівні умови".
Це точно не мені порівнювати. В мене є свої улюблені фільми в тому списку, і я від усього серця бажав їм представляти Україну. Вони й продовжать це робити – їх показуватимуть і по телебаченню, і в кінотеатрах.
Це колективна робота. Так, зараз саме Україну представлятиме "2000 метрів". Певною мірою це добре, бо ми знаємо, як це робити. Знаємо, як дістатися до людей, які, якщо його побачать, можуть за нього проголосувати і, може, він піде далі.
Давайте поговоримо, власне, про фільм. Якщо дозволите, я хотіла б поділитися з вами своїми враженнями. Я подивилася його двічі й зловила себе на думці, що не знаю, як радити його своїм близьким.
Це — фантастичний фільм, фантастична робота. Але він також дуже тяжкий. І ти виходиш із цього сеансу з такими складними запитаннями, що їх страшно поставити навіть самій собі. Я розумію, що накладається велика тривалість війни, накладаються втрати й відчуття вразливості, яке, на жаль, тільки посилюється.
Коли ви робили цей фільм, розуміли, наскільки болючим буде цей досвід для українського глядача?
Скажімо так, чесність у розмові про війну, у розмові про трагедію, про жертву війни, про сміливість наших військових — є запорукою підтримки суспільством наших військових. Коли головний герой фільму на позивний "Федя", інші хлопці в фільмі чи просто хлопці з Третьої штурмової та інших бригад, які прийшли на показ, виходили з кінотеатру — вони підходили до нас і казали: "Мстиславе, ми дуже хочемо, щоб усі цей фільм подивилися". Тому що це наблизить суспільство до військових. Зараз — особливо, але це також було актуально і в 2023 році, коли відбуваються події фільму. Уже тоді військові були вразливі до того, що певна частина нашого суспільства відверталася від них чи просто не хотіла помічати війну. Чи вважала, що все добре, й підтримки ніхто не потребує.
Це важливо для них. Їм треба знати, що їх чують, бачать, що їхню трагедію відчувають усі. 2000 метрів – це дистанція не тільки до Андріївки. Це фільм про дистанції в принципі – від нашого суспільства до військових, від європейського суспільства до передової Європи, яка зараз в Україні. Зрештою, фільм про війну і не має бути простим.
Але я трохи не погоджуся з вами. Може, "2000 метрів" і нелегко дивитися. Але також нелегко дивитися "Апокаліпсис сьогодні", "Все тихо на західному фронті", "1917"Цей та попередні — художні фільми на воєнну тематику. – але ж ми дивимось їх. Вони такі ж важкі. І, з точки зору драматургії, їх можна порівняти [з нашим фільмом]. "2000 метрів до Андріївки" – це насамперед цікавий фільм, не повчальна енциклопедія.
І документальний, на відміну від тих, які ви згадали.
Так.
"2000 метрів" – це відстань, яку військовослужбовці Третьої штурмової долають до населеного пункту, крихітного села неподалік Бахмута під назвою Андріївка. Про це, власне, фільм, якщо дозволите дуже поверхнево його охарактеризувати для наших читачів.
Це його структура.
Так.
Андріївка – це село, яке вже знищене. Мова — про події, які відбуваються під час українського контрнаступу в 2023 році. І ви проходите з військовими цей шлях.
Вони проходять його протягом трьох місяців. Ми йдемо менше – вже за прапороносцем Федею. І в міру того, як ми проходимо через ці дві тисячі метрів, ми показуємо бої, які були в кожному місці, що ми проходимо. Тобто там дві сюжетні лінії. Одна розповідає про всі бої, які відбувалися дорогою до Андріївки. І друга – це ми йдемо вже в Андріївку з прапором. Вони сходяться в одній точці, в одному підвалі, в одному дні.
Така структура знову нагадує мені художнє кіно. Тому що коли ми монтуємо, ми спираємося на правила ігрового кіно, на його драматургію. І я шукаю історії в документалістиці, які можна розповісти за допомогою драматургії ігрового кіно. Це можна порівняти з "Дюнкерком""Дюнкерк" (2017) — художній фільм режисера Крістофера Нолана. Розповідає історію порятунку 300 тисяч солдатів під час Дюнкерської операції 1940 року. – от він побудований подібним чином.
Ви починали роботу з цією історією вже як режисер-документаліст? Чи як репортер – і тоді стало зрозуміло, що це буде документальний фільм?
Ні, до цього фільму ми вже підходили саме як до фільму. "20 днів" усе ж починався як серія репортажів, які потім були об'єднані в фільм. Хоча вже десь на день десятий я зрозумів, що треба робити фільм і знімав вже по-іншому. Але, все ж таки, це була серія репортажів.
"2000 метрів" із самого початку був задуманий як фільм і будувався, враховуючи такий задум. Але з документальним кіно ти ж ніколи не знаєш, що станеться, чи в тебе взагалі є фільм. Спочатку була ідея зробити фільм на ширшу тему – про весь контрнаступ. Ми почали знімати кілька різних бригад, кілька різних напрямків, де йшов контрнаступ. І Дніпро, операцію "Кринки", і Роботине знімали, і Андріївку. Але потім я побачив, що вся ця маленька лісосмуга й історія Феді та його підрозділу, історія Андріївки, – цього достатньо, щоб розказати все. Тому що ця лісосмуга представляє тисячі таких же лісосмуг по всій передовій. І життя цих військових – це про те, що переживають десятки тисяч військових на всій передовій.
Ви сказали, що під час зйомок документального кіно не знаєте, чим воно завершиться. З огляду на те, як це все виглядало для бійців Третьої штурмової бригади і як це виглядало для вас, – тут взагалі питання було, перепрошую, чи ви всі доживете до моменту, щоби підняти цей стяг в Андріївці.
Абсолютно адекватне питання. Плюс ти ж коли йдеш, то розумієш, що якщо росіяни бачать прапор і камеру поряд із прапором, то вони кинуть усе, щоб це зупинити. Сучасна війна йде не лише у фізичному просторі, а і в медіапросторі. Так, журналісти – не військові. Але й військові розуміють, якщо підняти прапор і не буде фотографії чи не буде відео, чи не буде фільму, то ніхто про це не буде знати, ніхто про це не буде пам'ятати. Цього ніби як і не сталося.
Наша історія – це не те, що сталося, а те, що ми пам'ятаємо. І так, Андріївка знищена. І прапор той поставити було майже ніде. Але місто й село знищити можна, а от символ — ні. Якщо символ живе у фільмі, у фотографії, в пам'яті — він буде там назавжди.
Але також мені здалося, що місцями ви були скептичні щодо того, що чули від військових. Наприклад, слова окремих бійців, що нічого страшного, що Андріївку знищили, – відбудуємо. Ви показували, що в них є ця надія, а реальність така, що… Знов-таки, ставиш собі болючі запитання.
А їхня реальність важливіша. Моя робота – ставити запитання й дати їм можливість відповісти. Розумієте, я тут, може, представляю якраз-таки ту частину суспільства, для якої я цей фільм роблю. Я хочу почути, чому все ще можна сподіватись. Я хочу бути зарядженим силою і оптимізмом цих військових. І я хочу відчувати, що в цьому є сенс.
І в цьому є сенс, тому що, як я сказав, навіть маленька перемога є символом надії. А нація живе надією і єдністю. І в цьому прапорі, в цій сміливості, в цьому оптимізмі якраз і є єдність всієї нації.
Зараз публіка, особливо іноземна, дуже чутлива до пропаганди. Це проблема. Коли кудись на фестиваль чи до кінокритиків потрапляє український фільм, перша реакція: "О, це знову буде про війну, [про яку] ми вже все знаємо. Нас знов у чомусь захочуть переконати".
У 2022 році, якщо фільм український, — це його підносило вгору. В 2025-му році, якщо фільм український — це йому не те що шкодить, але дає йому певний бар'єр. Який іще треба перестрибнути. Треба довести, що це не пропаганда, що ти об'єктивний, що цей фільм більше, ніж просто про Україну, що він актуальний для всього світу, тому що в ньому є глибокі сенси, які торкаються навіть тих, кому до України байдуже. І все це треба враховувати не лише, коли монтуєш, а ще коли знімаєш.
Ми закінчували монтаж якраз наприкінці 2024 року, це от-от були вибори у США. І ми вже тоді розуміли, що питання землі в політиці нового президента постійно буде підійматися. Що Україну, скоріш за все, проситимуть віддати частину землі. І саме тому нам хотілося наголосити на ціні нашої землі. Що вона значить для військових? Що вона значить для нас, цивільних?
У вас нема побоювання, що "2000 метрів до Андріївки" в конкурсі за "О" – дотримаюсь ваших забобонів – може стати заручником цих нових обставин? Що українське кіно вже інакше сприймається, ніж у 2022-2023 роках.
Не заручником, але наша дорога буде складнішою. І саме тому це не просто фільм про Україну, а це і про досвід військових, які воюють. Він починається відповідним чином. Ми летимо над цією лісосмугою і я кажу: "Це – історія, якій вже тисяча років. Це — історія про про людей, які захищають свою землю. Тому кожен знайде в цій історії щось своє". І американська публіка знаходить. Кілька разів я вже чув тему home invasion, для них це важлива тема – вторгнення у твій дім. Коли хтось увірвався до тебе в дім і намагається вбити твою сім'ю, відібрати будинок. А ти свій дім захищаєш. Так, це для них дуже зрозуміло. Дім треба захищати, це — святе. Якщо вони бачать, що ми це й робимо, що ця війна — не якісь там геополітичні ігри, а захист власного дому, тоді вони виходять із кінотеатру й кажуть: "Як я можу допомогти?". І тоді моя місія хоча б частково виконана.
Давайте трохи поговоримо про людей, які захищають свою землю, – про героїв "2000 метрів до Андріївки". Там є момент, коли один із ваших героїв, військовий на позивний "Шева", каже: "Не знімайте мене, бо я нічого ще не зробив такого, щоб бути героєм фільму". Що відповісти людині, яка так каже про себе, сидячи зі зброєю в руках в окопі на Донеччині?
Там уся розмова якраз і записана. І я ж не пишу інтерв'ю, ми пишемо розмови. Деколи я навіть не знімаю, просто камера лежить поряд. Тому що для мене важливіше поговорити з людиною, ніж її зняти. І тільки потім, коли ми вже дізналися про те, що його немає в живих, ми це інтерв'ю взяли [у фільм] і не змогли могли вирізати ні хвилини.
Загалом ти говориш про життя, про сім'ю, про прості речі. Тобі не хочеться говорити про абстрактні ідеї чи про патріотизм. Тому що патріотизм – він уже в тому, що вони — там. Саме в момент, коли це потрібно.
Кожен військовий, якого ми зустрічаємо на шляху до Андріївки, – доброволець. Ці люди зробили свій вибір і пішли самі захищати наші міста, свої родини. "Шева" добровільно пішов служити в Третю штурмову з військової поліції.
Коли я дивилася фільм, то подумала, що ви чините з нами трохи жорстоко як із глядачами. Ми знайомимося з цими героїчними людьми, а потім в якийсь момент дізнаємося, що дехто з цих людей загинув.
Для нас, коли ми чуємо, що щось сталося з нашими героями, — це шок. І злість. Це печаль. І от такі почуття нам і хочеться передати глядачу. Є сцени, де ми передаємо почуття військових і їхню перспективу. Коли ми бачимо бій з точки зору військових, коли ми бачимо бій через їхні нашоломні камери – це їхня перспектива. І те, як вони бачать війну.
Але мої почуття — от якраз у тому моменті. Те, яким шоком це було для нас – мені хотілося, щоб і глядач так само пережив момент.
Ми довго-довго шукали правильний тон і як про це сказати. Про це треба говорити, але делікатно. У фільмі ви побачите тон, який ми обрали, щоб розказати про життя цих військових, про їхню смерть. Але це знайшлося не одразу.
Ви показували фільм рідним цих героїв?
Рідні приходили до кінотеатру на премʼєру в червні, коли в Києві тривав фестиваль DocudaysUA і був перший показ. Приходили сім'ї і дивились. Коли вони вийшли на сцену, зала аплодувала їм стоячи десять хвилин. Вони вийшли, і військові вийшли. І я бачив їхні сльози, я бачив сльози залу й відчував вдячність, яка йшла від семиста людей – тих, хто сидів у залі. Люди подивилися фільм – і потім вони віддавали цю вдячність сім'ям.
Це був перший раз, наприклад, коли дружина "Шеви" побачила те, що він говорив. Коли він був із нами, він говорив про неї. Все, про що він думав тоді, – про свою дружину. І вона це побачила. Заради цього моменту варто було ризикувати життям, варто було витратити два роки свого життя, щоб зробити такий фільм.
У цьому фільмі також важлива частина – це зйомки з камери GoPro, які прикріплені на шоломи бійців Третьої штурмової. Ви хотіли тут досягти ефекту присутності, щоб глядач зрозумів, через що ці люди проходять?
Так, але ефект присутності теж по-своєму небезпечний. Ми ризикуємо сприймати такі сцени як комп'ютерну гру. Особливо, якщо це іноземний глядач, який не постійно в соціальних мережах бачить такі відео і не підписаний на YouTube-канали бригад. Коли він заходить у кіно й бачить таку сцену, для нього це – комп'ютерна гра. Про це треба пам'ятати. Саме тому недостатньо було б показати сцени з GoPro, з нашоломних камер. Треба привести глядача до стану, коли він розуміє, що це – не гра, це реальність, це справжні люди. І справжні втрати. Що все це – всерйоз.
Над цим треба працювати. Треба вести глядача за собою, через історії військових. І саме тоді пропадає dissociation, як ми це називаємо – відчуження. Але це – робота режисера і монтажера. Мішель Майзнер зробила фантастичну роботу. Вона працювала над "20 днів в Маріуполі" і над "2000 метрів до Андріївки" також.
Це була одна з головних проблем – зберегти реалізм, але не відштовхнути глядача від екрану.
У кількох місцях фільму ви даєте фрагменти з англомовних випусків новин. І там звучить оце "Захід розчарований контрнаступом українських сил". Паралельно ми бачимо ціну, чого цей контрнаступ коштує Україні. Ви показували вже цей фільм у рамках фестивалів за кордоном. Західна публіка якось рефлексує на цей момент?
Пам'ятаю, коли я чув таке в західних випусках новин, страшенно злився. Потім я сказав якось Феді: "Вони кажуть, що ви повільно просуваєтесь". На що той відповів: "Хай вони сюди приїжджають, у цю посадку, і йдуть до Андріївки. Побачимо, як швидко вони з цим впораються".
Хотілося, щоб ця злість моя, щоб його злість теж – щоб вона була відчутна. Щоб коли ми як аудиторія дивимось і чуємо ці голоси, як вони "розчаровані", як ми "повільно просуваємося" – щоб це пробивалося крізь броню і крізь дистанцію.
Я не хочу нікого соромити. Але хочу, щоб вони себе запитали: наскільки добре ми знаємо те, про що так говоримо? Були люди, які після показів іще "20 днів у Маріуполі" підходили до мене й казали: "Я ніколи не зможу дивитися новини про Україну, як раніше". Мовляв, тепер вони знають, що стоїть за заголовками, що відбувається поза тією хвилиною відео, яку показали в новинах.
Так само сподіваюся, що зараз вони вийдуть із кінотеатрів і скажуть: "Наступного разу, коли я побачу відео з України, — знатиму, чого вартий кожен метр, кожний кілометр".
Хочу згадати про "20 днів у Маріуполі" і ваш перший "О", який ви отримали в березні 2024 року. Яке воно, життя після "Оскара"?
Як бачите, особливо нічим не відрізняється. Я продовжую знімати фільми про війну, продовжую працювати. Знайти фінансування все так само важко. Великі студії не люблять фінансувати фільми про війну. Це можна було робити з американським суспільним мовником, наприклад, який закрилиУ серпні стало відомо, що PBS — американський суспільний мовник — припинить свою роботу після скорочення бюджетних витрат, ініційованого президентом США Дональдом Трампом., який втратив фінансування. Вони були співпродюсерами і "2000 метрів до Андріївки", і "20 днів у Маріуполі". Стільки часу, скільки в нас пішло на підготовку, стільки довіри, яку вони нам дали. Ми ж не знаємо навіть, чи доживемо до кінця [роботи над фільмом]. Ми не знаємо, коли ми закінчимо його знімати. А це ж перше запитання, яке тобі ставить будь-яка велика стрімінгова платформа чи студія: коли ви закінчите фільм? На коли нам запланувати його випуск? Як уже планувати рекламну кампанію? Який бюджет?
У військовому кіно це все незрозуміло. Ти нічого не знаєш: де ти будеш, чи ти будеш у безпеці, скільки грошей треба, ти знімаєш один рік чи п'ять? Тому фінансування знайти неможливо, тільки постфактум. І "Оскар" не допомагає. Тобі легше говорити, але це не значить, що тобі легше знайти гроші.
Плюс зараз криза документального кіно. Найкращі люди у світі, які отримали свої "Оскари" і хороші студії, які робили документальні фільми, зараз не можуть отримати фінансування, тому що змінився політичний клімат. Студії не хочуть знімати політичне кіно. Їм більше подобається вкладати гроші в біографії, в музичні документальні фільми, в true crimeTrue crime — документальний жанр, який досліджує й висвітлює злочини, процес їхнього розкриття тощо. і так далі. Це безпечніший вклад грошей.
Але в чому допомагає "Оскар" – то це в тому, що тебе чують. Коли ти кажеш, що щось є важливим, коли ти вже зробив фільм, приходиш і розповідаєш про нього — йому легше пробитися через стіну небажання чути щось про Україну.
Сьогодні ви приїхали до нас із роботи на місці одного з влучаньІнтервʼю записувалося 28 серпня, після чергового масованого удару Росії по Києву. російської ракети в Києві. Хотілося б запитати, чи впізнають вас ваші герої? Але так подивишся, що ви знімаєте — і розумієш, що цим людям, мабуть, не до того, щоб сказати: "О, це Мстислав Чернов, який отримав "Оскар".
Буває, що впізнають. Буває, що це допомагає. А буває навпаки. Військові деколи кажуть: "Слухай, це багато уваги, не треба. Краще ми будемо працювати”.
Я переключився з журналістики на кіно. Саме зараз я бачу в кіно силу дістатися до серця. Журналістика так само важлива (і навіть більше), але в світі журналістам довіряють менше. Розгортаються цілі кампанії з дискредитації правди, з дискредитації журналістики навіть у, здавалося б, демократичних країнах. Я вже не кажу про тоталітарні й авторитарні режими.
Але кіно ще має цю силу. Воно в обхід мозку йде прямо до серця. І коли воно туди дістається, ще й необхідну інформацію приносить з собою. Тому я вбачаю кіно просто більш ефективним медіумом зараз. І хочу говорити про цю війну з допомогою мови кіно.
Ви працювали в Білому домі 18 серпня, коли була зустріч президента Зеленського, президента Трампа, низки європейських лідерів. І ви потрапили в новини тут, багато соціальних мереж поширили відео з вами з приписом, що Мстислав Чернов "знімає новий фільм". Ви не коментували ще це питання, тому розкажіть, будь ласка, над чим ви працюєте?
Як я вже сказав, я впевнений, що наш обов'язок як документалістів, журналістів, письменників, митців – документувати абсолютно все, що відбувається зараз. І всі перспективи, які є в цієї війни. "20 днів в Маріуполі" – це була перспектива цивільних. "2000 метрів" – перспектива військових. Зараз я збираю багато матеріалів, я і сьогодні знімав в Києві, потім знімаю на фронті, де мені вдається знімати політичну перспективу.
Не знаю, що це буде за фільм. Ти до кінця ніколи не знаєш, тому що от так працює документальне кіно. Ігрове працює так: ти пишеш сценарій і знімаєш його. В документальному кіно ти спочатку все знімаєш і з цього якось формуєш історію. Пишеш її тими кадрами, які в тебе є.
Тому просто зараз у мене завдання — знімати все, що я можу зняти. Все-все, куди потрапляє моя камера. Деколи це політичні перспективи, деколи — військові. А там уже, сподіваюсь, коли, може, закінчиться війна, чи це просто буде наступна стадія війни, – буде наступний фільм.
Про що б ви хотіли, щоб був цей фільм?
Ну, моя мрія – щоб він був про кінець війни. Якщо ні, то ми будемо робити фільми, допоки війна ця триває. Це буде один рік, 10 років. Не дай Боже, може, все наше життя. Може, така наша доля. Ну, й що ж тут поробиш?
Як ви запитували у фільмі: "А що, якщо ця війна до кінця нашого життя?"
Так, це чесне запитання. І з цим треба жити. Просто сподіватися, що війна кудись пропаде, якщо ми отак-от заплющимо очі й не будемо її більше помічати, що вона до нас не прийде, не прилетить балістичною ракетою, не зайде в будинок окупантом, який вб'є сусідів і пограбує твій дім, — заплющувати очі на це не можна. Треба прийняти цю думку, обличчям зустрітися зі своїм страхом — так, як з ним зустрічаються військові, які зараз воюють. І не відсторонятися від них.
Тобто попри те, що знімати політичне документальне кіно зараз складно, попри те, що є багато нюансів, пов'язаних із контентом, який з України йде на міжнародну аудиторію, – ви поки що й далі бачите себе саме в темі України як режисер документального кіно?
Просто треба робити це, скажімо так, із розумом. І розуміючи, що фокус уваги світу переміщується, торкатися більших тем, ширших політичних тем. Якщо цей фільм — про політичну площину, то треба торкатися й інших воєн, які тривають зараз у світі. Тому що все пов'язано одне з одним.
Але поки що важко сказати. Це — магія. Жахлива і красива. Яка відбувається в маленькій монтажній кімнаті на трьох моніторах і в чотири ока: монтажера і режисера, які зачиняються в цій монтажній кімнаті на рік чи на півроку і виходять звідти з фільмом. Але з таким фільмом, який навіть вони, починаючи, не думали, що в них буде.
У вас у назвах обох фільмів є оця міра простору — часу, відстані. Це збіг?
Ні, це не збіг. Не те, щоб ми намагалися спеціально знайти назву [для фільму] так, щоб у ньому була якась цифра чи повторювали те, що вже було. Ми шукали назву, яка буде унікальною саме для цього фільму. От у нас є правило: назва фільму має бути такою, щоб нею можна було назвати тільки цей фільм і ніякий інший. Тут так і сталося.
Плюс у відліку, у зворотньому відліку завжди є сильна драматургія. Коли ми розуміємо, скільки нам ще днів залишилось, скільки нам метрів залишилось. "2000 метрів до Андріївки" побудовано на цій драматургії. Відстань усе менше, і менше, і менше, і ми рахуємо кроки, рахуємо метри. Це здається ефективним способом взяти аудиторію і вести її до самого кінця, не відпускаючи.
Не знаю, чи в наступному фільмі буде двійка на початку, чи ні — але нам хочеться, щоб це були різні фільми зі спільним ДНК.
Я почала з того, що "2000 метрів до Андріївки" – тяжке кіно. Хочу трошки повернутися до цього. Коли я його дивилася, у мене виникали аналогії, що те, що ми вкладаємо в слово "перемога", може на практиці виглядати так, як виглядало, власне, відвоювання населеного пункту Андріївка – цього маленького, зруйнованого вщент села, де фактично треба ще пошукати місце, на що ти почепиш державний прапор України. Коли позаду залишається так багато і втрат, і ну, просто реально скроплених кров'ю метрів.
І це одне з тих болючих запитань, до яких мене ваш фільм повернув: якою буде перемога? Про яку, можливо, – дуже сподіваємося на це – ви в тому числі знімете фільм.
Це запитання на годину. Але мені здається, що перемога – це виживання нації. Перемога – це те, що наше суспільство не розпалося на початку війни, а стало ближчим і сильнішим. І кожна жертва – це ціна, яку суспільство платить, яку платять сім'ї загиблих. Але саме ця ціна робить свободу і всю Україну ціннішою. Свобода не може бути безкоштовною. Вона не може бути гарантованою. Це щось, за що нам потрібно боротися. І за що українці борються вже тисячі років. Росія ж продовжує і продовжує, знову і знову, окуповувати Україну чи намагатися окупувати.
Тому не мені вирішувати, чи це та ціна, яку треба платити. Кожен військовий робить свій вибір. Моє ж завдання – зробити так, щоб їхню жертву поважали й не забували. Щоб їхня жертва і їхній біль, страждання, їхній героїзм залишилися в пам'яті.
Тому що героїзм – це ж не відсутність страху й болю. Героїзм – це те, що вони роблять, попри все. Попри складності, попри те, що втрачають життя і близьких друзів. Це — героїзм. Це не радянський героїзм, де була просто картинка з прапором. Це інше.
Героїзм – це боляче, героїзм – це жертва. Свобода – це боляче й це жертва.
І ви ставите під сумнів оптимізм, надію військових в окремих епізодах…
Уявіть собі, що б це був за фільм, якщо ми чуємо: "Ми все відбудуємо". І я кажу за кадром: "Так, ми все відбудуємо". Це буде просто пропаганда. Класно, але це – не кіно.
І це буде нечесно навіть щодо військових, для яких це непросто, які теж сумніваються. Але, попри ці сумніви, вони все ж таки йдуть і виборюють землю.
Саме тому я дозволяю собі казати такі речі. Саме тому я на секунду ставлю під сумнів, але щоб потім зробити цей крок назад і сказати: "Але все ж таки Федя правий". Все ж таки завдяки Феді й тому, що він не втрачає надії, тому, що він не згоден зі мною, що він не згоден з іноземними суспільствами, які кажуть: "Та все, вже годі. Давайте вже домовлятися”... Всі хочуть миру, звичайно, але не всі розуміють ціну цього миру. Якщо б Федя здався й сказав: "Ну все, ну нічого не вийде”, – то зараз Харків був би окупований, зараз Київ був би окупований.
Цей ірраціональний оптимізм нас усіх рятує. І про нього треба говорити. Але щоб про нього адекватно говорити, треба ж його поставити під сумнів спочатку, щоб він заграв світлом.
Кішка, яку ми бачимо наприкінці фільму, фактично ж є певним таким підтвердженням слів Феді, правда?
Є така драматургія навіть, таке правило драматургічне – називається save the cat. Але в нашому випадку це було чисте везіння. Так, в Андріївці до нас прийшла кішка. І хлопці зняли рюкзак з мертвого російського солдата – цього нема в фільмі – й посадили туди кішку. Зараз вона вже вгодована і щаслива, живе десь біля Львова в комфорті. Її звати Андріївка.
Я рада, що ми з вами завершуємо цю розмову на надії.
Я вам навіть більше скажу про надію. Уявіть, ми висаджуємося з бронетранспортера на початку цієї лісосмуги, по якій нам ще йти 2000 метрів до Андріївки. Ми знаємо, що бої до цього тривали майже три місяці. Ця лісосмуга скошена снарядами й осколками від них. Залишилися тільки напівдерева, без зелені. І водночас початок посадки вже почав відростати. Там уже зелень.
Цього у фільмі немає. Це важко пояснити, але ти висаджуєшся там і розумієш: о, вона вже відростає.
Тому – все відростає. Скільки разів був знищений Рим, Париж, скільки бомбили Лондон, Київ, Донбас під час Другої світової, Першої світової. Все відбудовується, все повертається. І наші міста повернуться, і наші села повернуться.
